Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 63

Ми побігли назад і миттю відчинили дверцята машини. її мотор ще працював. Кестер одним рухом руки вирвав з щитка управління ключ. Коли пихтіння машини завмерло, ми почули стогін.

Усі шибки великого лімузина були розбиті. В напівтемряві кузова ми побачили закривавлене обличчя якоїсь жінки. Біля неї, затиснутий між кермом і сидінням, лежав чоловік. Спершу ми витягли жінку й поклали на землю. Все її обличчя було порізане склом, кілька осколків ще стирчало в ньому, але кров сочилася повільно. Гірше було з правою рукою. З білого рукава жакета, просоченого кров'ю, крапало. Ленц розрізав його. Виявилося, що порізана артерія. Ленц скрутив свою хусточку в жгут.

— Витягайте чоловіка, я тут справлюся сам, — сказав він. — Треба скоріше відвезти їх до найближчої лікарні.

Щоб вивільнити чоловіка, нам довелося зняти спинку сидіння. На щастя, у нас було досить інструмента, і все пішло досить швидко. Чоловік теж стікав кров'ю і, очевидно, зламав собі кілька ребер. Коли ми допомогли йому вибратися з машини, він, скрикнувши, упав. З коліном теж щось було не гаразд. Але нашвидку ми не могли йому надати ніякої допомоги.

Кестер заднім ходом підвів «Карла» до місця катастрофи. Жінка закричала з переляку, побачивши його, хоча він ішов не так-то вже й швидко. Ми відкинули назад спинку одного з передніх сидінь і поклали чоловіка. Жінку влаштували на задньому сидінні. Я став біля неї на підніжку, а на другому боці Ленц підтримував чоловіка.

— Юппе, лишайся тут і пильнуй за машиною, — сказав Ленц.

— А куди, власне, подівся мотоцикліст? -запитав я.

— Накивав п'ятами, коли ми клопоталися біля машини, — пояснив Юпп.

Ми потихеньку рушили. Поблизу сусіднього села містився невеличкий санаторій. Ми часто бачили його, проїжджаючи мимо. Він, ніби приплюснутий. білів на горбі. Наскільки ми знали, то був приватний будинок для божевільних, призначений для легко хворих, багатих пацієнтів. Але там, напевно, був лікар і перев'язочна кімната.

Виїхавши на пагорб, ми подзвонили. Вийшла досить гарненька сестра. Побачивши кров, вона зблідла і втекла назад. Невдовзі вийшла друга, значно старіша.

— На жаль, — сказала вона з першого погляду, — наш заклад не пристосований до обслуговування потерпілих. Вам доведегься їхати до лікарні імені Вірхова. Це недалеко.

— Це майже година їзди звідси, — заперечив Кестер.

Сестра глянула на нього непохитним поглядом:

— Ми зовсім не пристосовані для прийому таких пацієнтів. Та тут і лікаря немає…

— Значить, ви порушуєте закон, — заявив Ленц. — Приватні заклади, подібні вашому, повинні мати постійного лікаря. Ви мені дозволите скористуватись вашим телефоном? Я хотів би зв'язатися з поліцією і редакцією щоденної газети.

Сестра завагалась.

— Гадаю, вам нема чого турбуватися, — холодно сказав Кестер. — За роботу вам напевно добре заплатять. А зараз нам потрібні носилки. І лікаря ви, звичайно, знайдете.

Вона все ще вагалась.

— Носилки у вас теж повинні бути, згідно з законом, — пояснив Ленц, — так само, як і в достатній кількості перев'язочний матеріал…

— Так, так, — поквапливо відповіла сестра, очевидно приголомшена такою обізнаністю, — зараз я пришлю кого-небудь… — і зникла за дверима.

— Оце так діла… — сказав я.

— Таке можеш зустріти і в міській лікарні, — байдуже відповів Готфрід. — Спочатку гроші, потім бюрократія, а вже потім допомога.

Ми повернулися назад і допомогли жінці вилізти з машини. Вона весь час мовчала, потупивши погляд на свої руки. Ми завели її до амбулаторії на першому поверсі. Тут з'явилися і носилки. Ми підняли чоловіка. Він застогнав:

— Хвилиночку… — Ми почекали. Він заплющив очі. — Я хотів би, щоб ніхто нічого не знав, — над силу вимовив він.

— Ви тут зовсім не винні, — пояснив Кестер. — Катастрофа відбулася у нас на очах, і ми охоче виступимо свідками на вашій стороні.

— Я не про те, — сказав чоловік. — Я з інших причин не хотів би ніякої огласки. Розумієте… — Він показав очима на двері, куди ми провели жінку.

— Тоді ви потрапили в надійне місце, — пояснив йому Ленц. — Це приватний заклад. Єдине, що потрібно вам зараз, це прибрати машину, поки поліція не побачила її.

Чоловік підвів голову:

— Чи не могли б ви і це зробити для мене? Подзвонити до ремонтної майстерні? І прошу вас — дайте мені вашу адресу! Я хочу… я зобов'язаний вам…

Кестер зупинив його помахом руки.

— Але ж чому? — провадив своєї чоловік. — Я б дуже хотів знати…

— Дуже просто, — відповів Ленц. — Ми самі тримаємо ремонтну майстерню і займаємось такими машинами, як ваша. Ми зараз же візьмемо її з собою, якщо ви не заперечуєте, і знову приведемо її до ладу. Цим ми допоможемо вам і, до певної міри, собі теж.

— Охоче погоджуюсь, — сказав чоловік. — Ось вам моя адреса — я сам тоді приїду за машиною. Або когось пришлю.

Кестер сховав до кишені візитну картку, і ми внесли чоловіка до приміщення. Тим часом прийшов лікар, молодий ще чоловік. Він змив жінці кров з обличчя, і тепер на ньому видно було глибокі порізи. Жінка підвелася, спираючись на здорову руку, і вп'ялася очима в блискучий нікель якоїсь чаші, що стояла на перев'язочному столі.

— Ох… — простогнала вона і з повними жаху очима опустилася в крісло.

Ми поїхали в село, шукаючи майстерні. Там позичили у коваля буксировочний пристрій і вірьовку, пообіцявши йому за це двадцять марок. Однак він виявився недовірливим і хотів сам побачити машину. Ми взяли його з собою і поїхали назад.

Юпп стояв посеред дороги і махав рукою. Але ми і без нього бачили, що сталося. Край дороги стояв старий, з високими бортами мерседес, а чотири чоловіки возилися біля розбитої машини, готуючись узяти її на буксир.

— Ми приїхали саме вчас, — сказав Кестер.

— Це брати Фогт, — пояснив коваль. — Небезпечна банда. Живуть по той бік шосе. Як уже що-небудь зграбастають, то не випустять із рук.

— Побачимо, — сказав Кестер.

— Я їм усе пояснив уже, пане Кестер, — шепотів Юпп. — Протизаконна конкуренція. Хотять забрати машину до своєї майстерні.

— Ясно, Юппе. Постійте поки що тут.

Кестер підійшов до найбільшого з чотирьох і почав говорити з ним. Він пояснив йому, що та машина належить нам.

— У тебе є що-небудь важке? — запитав я Ленца.

— Лише в'язка ключів, але вони мені самому потрібні. Візьми розвідний ключ.

— Краще не треба, — сказав я, — він може призвести до каліцтва. Жаль, що на мені такі легенькі черевики. Ато б найкраще- пинати ногою.

— Ви візьмете участь? — запитав Ленц коваля. — Тоді нас буде чотири на чотири.

— Краще вже ні. А то вони завтра розгромлять мене. Я буду дотримуватись суворого нейтралітету.

— І то добре, — сказав Готфрід.

— Яз вами, — заявив Юпп.

— Не смій! — сказав я. — Твоє діло — дивитись, чи ніхто не йде, і більш нічого.

Коваль відійшов від нас трохи вбік, щоб ясніше показати свій суворий нейтралітет.

— Не верзи дурниць! — почув я в ту ж мить, це огризнувся на Кестера найбільший з братів Фогт. — Хто перший приїхав, той перший і меле! От і все! А тепер ушивайтеся звідси!

Кестер пояснив йому ще раз, що машина належить нам. Він запропонував Фогтові поїхати в санаторій і пересвідчитися. Ми з Ленцом підійшли ближче.

— Ви, мабуть, теж хочете потрапити в лікарню, га? — погрожував Фогт.

Кестер не відповів йому й підійшов до машини. Три інших Фогти випрямилися. Тепер вони стояли близько один біля одного.

— Давайте сюди буксир, — звернувся Кестер до нас.

— Ти що! — визвірився на нього старший Фогт. Він був на голову вищий за Кестера. — Співчуваю вам, — сказав Кестер, — але машину ми заберемо з собою.

Ми з Ленцом підступили ще ближче, тримаючи руки в кишенях. Кестер нахилився до машини. В ту ж мить Фогт відштовхнув його ногою. Отто чекав цього; він схопив Фогта за ногу й повалив на землю. Потім випростався і пнув другого Фогта, який саме підняв домкрат, у живіт; той поточився і теж упав. Ще мить — і ми з Ленцом накинулися на двох інших.