Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 52

Мені хотілося сказати їй що-небудь, але я не міг. Як важко підшукати слова, коли дійсно є що сказати. І навіть коли знаєш вірні слова, соромишся вимовити їх. Усі ці слова відносяться до минулих століть. Наша епоха ще не має слів для висловлення своїх почуттів. Грубувата розв'язність — це єдине, що їй підходить. Все інше — фальш.

— Пат, — сказав я, — ти мій справжній хоробрий друг.

В цю мить увійшов Жафе. Він одразу зрозумів, що тут робиться.

— Неймовірний успіх! — пробурчав він. — Я вже подумав собі, що так воно й має бути…

Я хотів щось заперечити йому, але він без зайвих слів виштовхнув мене за двері.

XVII

Минуло два тижні. Пат настільки поправилась, що можна було повертатися додому. Ми спакували свої речі й чекали на Готфріда Ленца, який мав забрати машину. Я з Пат вирішив їхати залізницею.

Був теплий, лагідний день. Високо в небі стояли білі, наче з вати. хмаринки. Над дюнами мерехтіло розжарене повітря, а над спокійним олов'яним морем висіла хистка, прозора імла.

Готфрід приїхав після обіду. Я ще здалеку побачив над огорожею його біляву чуприну. І лише коли він повернув до вілли пані Мюллер, я помітив, що він ішов не сам — слідом за ним виринула постать автогонщика в мініатюрі: широкий картатий кашкет, одягнутий козирком назад, величезні захисні окуляри, білий комбінезон і два велетенські вуха, що палахкотіли, як рубін.

— Боже мій, та це ж Юпп! -здивовано вигукнув я.

— Персонально, пане Локамп! — відповів той, оскалившись.

— Та ще в такому костюмі! Що це з тобою?

— Хіба ти не бачиш, — посміхаючись пояснив Ленц, стискаючи мою руку. — Ми з нього виховуємо автогонщика. Уже вісім днів я навчаю його керувати машиною. А тепер ось напросився їхати сюди. Для нього це добра нагода — зробити першу далеку подорож на машині.

— Як-небудь справлюся з цим ділом, пане Локамп! — завзято запевнив Юпп.

— О, ще й як справиться! — підморгнув Готфрід. — Таких метких я не зустрічав навіть серед найшаленіших гонщиків! У перший же день навчання він уже намагався на нашому старому, благенькому таксі перегнати одного мерседеса з компресором. Справжній бісівський виродок!

Юпп сяяв від щастя, дивлячись на Ленца очима палкого коханця.

— Думав, що зможу спіймати того задаваку на бубликах, пане Ленц! Хотів злапати його на закругленні, як це робить пан Кестер.

Я не міг утриматись від сміху:

— То ти добре починаєш, Юппе.

Готфрід з батьківською гордістю поглянув на свого учня:

— Ну, а тепер хапай чемодани і повезеш їх на вокзал.

— Сам? — Юпп мало не луснув від хвилювання: — Можна мені самому з'їздити на вокзал, пане Ленц?

Готфрід кивнув, і Юпп прожогом кинувся до вілли.

Здавши чемодани, ми заїхали за Пат і попрямували на вокзал. До поїзда ще лишалося чверть години. На пероні не було нікого. Лише самотньо стояло кілька бідонів з-під молока.

— Ну, вирушайте, — сказав я. — А то надто пізно потрапите додому.

Юпп, що сидів уже біля керма, ображено поглянув на мене.

— Тобі, я бачу, не до смаку такі зауваження? — звернувся до нього Ленц.

Юпп випрямився на сидінні.

— Пане Локамп, — сказав він з ноткою докору в голосі, — я зробив точні обчислення нашого маршруту. О восьмій годині ми спокійненько зупинимося в майстерні.

— Абсолютно вірно! — Ленц поплескав його по плечу. — Та ти, Юппе, побийся з ним об заклад. На пляшку зельтерської води.

— На зельтерську воду ні, — заперечив Юпп, — а на пачку сигарет я ладен ризикнути хоч зараз.

Він з викликом уп'явся в мене очима.

— А ти знаєш про те, що дороги тут досить погані? — запитав я.

— Все враховано, пане Локамп!

— І про круті повороти теж подумав?

— Повороти для мене ніщо. У мене немає нервів.

— Гаразд, Юппе, — сказав я якомога серйозніше. — Тоді я приймаю виклик. Але пан Ленц у дорозі не повинен сідати за кермо.

Юпп приклав руку до серця:

— Даю чесне слово!

— Гаразд. Але скажи-но, що то ти так міцно затиснув у руці?

— Це мій секундомір. Буду в дорозі засікать час. Адже мені хочеться подивитись, на що спроможний цей візок.

Ленц лукаво посміхнувся.

— Е, друзі мої, Юпп озброївся прекрасно. Гадаю, що наш чесний, старий ситроен уже дрижить перед ним усіма своїми поршнями.

Юпп не помітив іронії. Він схвильовано поправляв свій кашкет.

— Ну, то як, пане Ленц, вирушаємо? Заклад є заклад!

— Звичайно, малий компресоре! До побачення, Пат! Бувай, Роббі. — Готфрід сів у машину. — Так, Юппе, а покажи-но дамі, як стартує джентльмен і майбутній чемпіон світу!

Юпп насунув захисні окуляри на очі, помахав рукою, як старий, і впевнено повів машину на першій швидкості по бруківці до шосе.

Ми з Пат якийсь час іще посиділи на лаві перед вокзалом. Гарячі яскраві сонячні промені щедро падали на дерев'яну стіну, що відгороджувала перон. Пахло смолою і сіллю. Пат відхилила голову назад і заплющила очі.

Вона сиділа мовчки, обличчям до сонця.

— Ти стомилася? — запитав я.

Вона похитала головою:

— Ні, Роббі.

— А от і наш поїзд, — сказав я.

Важкою ходою підійшов паровоз-чорний, маленький, він губився на фоні безмежних, мерехтливих просторів. Ми зайшли у вагон. Людей у поїзді було мало. Він засопів і рушив далі. Густий чорний хвіст диму від паровоза повис у повітрі. Мимо нас повільно пливли змінні ландшафти: село з сірими стріхами, луки з коровами і кіньми, ліс, а потім — у заглибині за дюнами — мирний, ніби заспаний, будиночок пані Мюллер.

Пат стояла поряд зі мною біля вікна і вдивлялася в простір. Колія проходила звивиною в бік нашої дачі, і можна було розгледіти навіть вікна наших кімнат. Вони були відчинені, і в них біліли виставлені на сонце матраци.

— Он там пані Мюллер, — сказала Пат, — Так, мабуть, вона.

Пані Мюллер стояла біля дверей вілли і махала рукою. Пат вийняла хусточку і простягнула руку за вікно: хусточка тріпотіла на вітрі.

— Так вона не побачить, — сказав я, — надто мала вона у тебе.

Пат взяла мою хусточку й почала махати нею. Пані Мюллер бурхливо замахала у відповідь.

Поїзд поволі виходив у чисте поле. Будиночок зник, дюни лишились позаду. За темною смугою лісу ще час від часу поблискувало море. Воно блимало, як втомлене око на чатах. Потім підійшла ніжна золотава зелень полів, і море колосків, що похитувались під лагідним вітром, розляглося до самого обрію.

Пат віддала мені хусточку і сіла в куток. Я зачинив вікно. «Ну, з цим покінчено, — подумав я. — Слава богу, минуло!» Це було ніби якийсь сон. Страшний, проклятий сон!

Біля шести годин ми приїхали до міста. Я взяв таксі й навантажив наші чемодани. Потім ми поїхали до Пат на квартиру.

— Ти піднімешся зі мною нагору? — спитала вона.

— Звичайно.

Я провів її наверх, потім спустився вниз, щоб разом з шофером перенести чемодани. Коли я повернувся. Пат ще стояла в передпокої і розмовляла з підполковником фон-Гаке та його дружиною.

Ми зайшли до її кімнати. Надворі був ранній світлий вечір. На столі стояла скляна ваза з блідорожевими трояндами. Пат підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Потім обернулася до мене.

— Скільки часу ми, власне, не були тут, Роббі?

— Рівно вісімнадцять днів.

— Вісімнадцять днів… А мені здається, ніби значно довше.

— Мені також. Але це так буває завжди, коли залишаєш домівку.

Вона похитала головою.

— Думаю, що не завжди…

Пат відчинила двері на балкон і вийшла. На балконі стояв, притулений до стіни, складений білий шезлонг. Вона присунула його до себе і хвилину мовчки дивилась на нього.

Коли Пат знову ввійшла до кімнати, її обличчя змінилося, очі потемнішали.

— Поглянь на троянди, — сказав я. — Це від Кестера. Тут ось навіть його візитна картка.

Вона взяла картку, потім знову поклала її на стіл. Поглянула на троянди, але мені було ясно, що вона ледве помітила їх. її думки були ще біля шезлонга. Сподівалась було, що втекла від нього, а тепер він, певно, знову ставав часткою її життя.