Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 50

Я в сотий раз підходив до дверей. Це було безглуздо, я це знав; але ж це скорочувало час чекання. В повітрі висів туман. Я проклинав погоду; я знав, що це означало для Кестера. Якась пташка скрикнула в імлі.

— Заткни пельку! — буркнув я. Мені спали на думку різні байки про птаха, що віщує смерть. — Дурниці, — сказав я вголос, і все ж мороз пробіг у мене по шкірі.

Десь гудів жук… але він не наближався… не наближався. Дзижчав тихо, рівномірно; ось він затих… тепер знову чутно… ось іще раз… раптом я весь затремтів — це не жук, це десь далеко гула машина, що на великій швидкості брала поворот. Я стояв, мов одерев'янілий, затаївши віддих, щоб краще чути: знов… знов… тихе, високе дзижчання, мов сердита оса. Тепер голосніше… я чітко розрізняв звук компресора! І тут розірвався до краю натягнутий обрій, провалив нескінченні хисткі далі, поховавши під собою ніч, страх і жахливий морок… Я кинувся до кімнати і, схопившись за одвірок, сказав:

— Вони їдуть! Докторе, Пат, вони їдуть. Я вже чую їх!

Лікар і так увесь вечір вважав мене до певної міри божевільним. Він підвівся і теж прислухався.

— Це, очевидно, якась інша машина, — зрештою вирішив він.

— Ні, я знаю цей мотор.

Він роздратовано поглянув на мене. Видно, вважав себе за знавця автомобілів. З Пат він поводився терпеливо й обережно, як мати; але тільки-но я починав говорити про авта, він метав іскри крізь окуляри і давав зрозуміти, що він це знає краще.

— Неможливо, — кинув він і знову пішов до кімнати.

Я лишився надворі. Я тремтів від хвилювання.

— «Карл»! «Карл»! — повторяв я. Тепер чергувалися приглушений гуркіт і завивання — певно, машина була в селі, з божевільною швидкістю мчала між будинками. Завивання стало тихішим; вона була за лісом… аж ось гуркіт знову почав наростати, шалено, бурхливо, радісно, яскрава смуга прорізала туман… Сліпучі фари, розкоти грому… Розгублений лікар стояв біля мене. В ту ж мить нас осліпило близьке світло прожекторів, і машина, заскреготавши, рвучко зупинилась перед садовими ворітьми. Я кинувся до неї. Професор уже виходив з машини. Він, не дивлячись на мене, попрямував до лікаря. За ним ішов Кестер.

— Ну, як вона? — спитав він.

— Кровотеча…

— Це буває, — сказав він, — тобі ще нема чого боятись.

Я мовчки поглянув на нього.

— У тебе є сигарета? — спитав він.

Я подав йому одну.

— Добре, що ти приїхав, Отто…

Він курив, глибоко затягуючись.

— Вирішив, що так буде краще.

— Ти дуже швидко їхав.

— Та нічого. Тільки трохи туман заважав.

Ми сиділи на лаві поруч і чекали.

— Ти гадаєш, вона житиме? — спитав я.

— Звичайно. Кровотеча- це ще не страшно.

— Вона мені ніколи нічого не говорила про це.

Кестер хитнув головою.

— Вона повинна вижити, Отто, — промовив я.

Він не підвів голови.

— Дай мені ще сигарету, — сказав він, — я забув захопити свої.

— Вона повинна вижити, — знову сказав я, — інакше все піде шкереберть…

Вийшов професор. Я встав.

— Проклятий буду, якщо колись знову поїду з вами, — сказав він до Кестера.

— Вибачте мені, — відповів Кестер, — це дружина мого друга.

— Ага… — промовив Жафе, поглянувши на мене.

— Вона житиме? — спитав я.

Він пильно поглянув на мене. Я відвів погляд убік.

— Ви гадаєте, я б стояв оце стільки біля вас, якби було інакше? — відповів він.

Я зціпив зуби і стиснув руки в один кулак. Я плакав.

— Пробачте, — сказав крізь сльози, — все сталося надто швидко.

— Подібні речі завжди починаються несподівано, — відказав Жафе і посміхнувся.

— Прости мене, Отто, — сказав я, — що я так розкис…

Він повернув мене за плечі й підштовхнув до дверей:

— Зайди-но туди. Якщо професор дозволяє.

— Я вже справився з собою, — сказав я. — Можна мені туди?

— Можна, але не говоріть нічого, — відповів Жафе, — і всього лише на хвилину, їй не можна хвилюватися.

Я не бачив нічого, крім розпливчатого відблиску світла в сльозах. Мої повіки тремтіли. Світло коливалося, сліпило. Я не наважувався витерти очі, щоб Пат не подумала, ніби вона в небезпечному стані і тому я плачу. Я лише спробував посміхнутися через поріг.

Потім швидко повернувся і пішов геть.

— Ви правильно зробили, що приїхали? — запитав Кестер.

— Так, — відповів Жафе, — це краще.

— Завтра вранці я можу вас знову взяти з собою.

— Краще вже ні, — сказав Жафе.

— Я буду їхати благорозумно.

— Ні, я хочу лишитися ще на день, щоб простежити за видужуванням. Ваше ліжко вільне? — запитав він мене.

Я хитнув головою.

— Добре, то я спатиму тут. Ви можете влаштуватися десь у селі?

— Так. Дістати вам зубну щітку й піжаму?

— Не треба. У мене все є. Я завжди готовий до таких несподіванок. Хоча, щоправда, не до подібних гонок.

— Вибачте мені, — сказав Кестер, — можу собі уявити, як ви розсердились на мене.

— Зовсім ні, — заперечив Жафе.

— Тоді каюсь, що не сказав вам одразу всю правду.

Жафе засміявся:

— Ви поганої думки про лікарів. Ну, а тепер ідіть собі спокійно. Я лишусь тут.

Я швиденько захопив деякі речі для себе і для Кестера. Ми пішли в село.

— Ти стомився? — спитав я.

— Ні, — відповів він, — давай ще десь посидимо.

Через годину я знову затривожився.

— Якщо він лишається тут, то, певно, небезпека не минула, Отто, — сказав я. — Чого б йому інакше лишатись…

— Думаю, що він лишається на всяк випадок, — відповів Кестер. — Він дуже любить Пат. Про це він сказав мені, коли ми під'їжджали сюди. Він ще її матір лікував…

— Хіба вона теж?…

— Не знаю, — поспішив з відповіддю Кестер, — могло ж бути і щось інше. Ну що, підемо спати?

— Іди, спи спокійно, Отто. А я хочу ще раз… хоч здалеку.

— Гаразд. Я піду з тобою.

— Знаєш, Отто, я люблю спати надворі, коли погода тепла. Ти не турбуйся. Останніми днями я частенько так спав.

— Але ж сиро надворі.

— Нічого. Я підніму на «Карлі» тент і залізу всередину.

— Добре. Я теж з задоволенням посплю надворі.

Я зрозумів, що він мене одного не відпустить. Ми взяли ковдри і подушки й пішли назад до «Карла». Відстебнули ремінці і відхилили назад передні сидіння. Так можна було лягти досить вільно.

— Краще, ніж іноді на фронті, — констатував Кестер.

Світла пляма од вікна виднілася крізь туман. Кілька разів я побачив тінь Жафе перед вікном. Ми викурили цілу пачку сигарет. Потім світло погасло, горіла лише маленька настільна нічна лампочка.

— Слава богу, — сказав я.

По тенту порощив дощик. Віяв слабий вітерець. Стало трохи холоднувато.

— Можеш укритись і моєю ковдрою, Отто, — запропонував я.

— Ні, не треба, мені й так тепло.

— Хороший мужик, цей Жафе, правда?

— Хороший, нічого не скажеш. Мабуть, дуже тямущий.

— Напевно.

Я прокинувся від неспокійного півсну. Надворі сіріло й було досить холодно. Кестер уже не спав.

— Ти не спав, Отто?

— Ні, спав.

Я виліз з машини і стежкою пробрався через сад під вікно. Нічна лампочка ще горіла. Пат лежала в постелі з заплющеними очима. У мене промайнула страшна думка, що вона, може, вже мертва. Але потім я помітив, як ворухнулась її права рука. Вона дуже зблідла. Але крові вже не видно було. Ось вона знову поворухнулась. В ту ж мить Жафе, що спав на другому ліжку, розплющив очі. Я миттю відступив назад і заспокоївся; він був насторожі.

— Думаю, нам краще забратись звідси, — сказав я Кестеру, — а то він подумає, що ми контролюєм його.

— Там усе в порядку? — спитав Отто.

— Оскільки можна побачити в вікно, так. А у професора правильний сон. Може хропти під ураганним вогнем, але прокидається, коли миша зашкряботить біля його торби з хлібом.

— Ми можем піти скупатися, — сказав Кестер. — Чудове тут повітря. — Він потягся.

— Сходи, — сказав я.

— Ходімо разом, — запропонував він.