Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 47

— А то як же! Чай гарячий, тільки-но закипів! Будьте ласкаві! Я звелю принести все зараз. — Пані Мюллер полегшено зітхнула і хутко пішла геть, шовкове плаття її шелестіло.

— Ти справді не любиш риби? — спитала Пат.

— Ще й як люблю! Камбала! Ось уже кілька днів як я лише про неї і мрію.

— То чого ж ти тоді запишався, мов павич? Це вже занадто!

— Треба ж було поквитатися з нею за сьогоднішній прийом.

— Ах ти господи! — Пат засміялась. — То ти, виходить, нікому нічого не даруєш! А я так уже давно все забула.

— А я ні, — відказав я. — Я не забуваю так легко.

— А слід би…

Служниця ввійшла з підносом. Шкірка у камбали була мов золотавий топаз. А як від неї пахло димком і морем!… До того ж на підносі ще лежало кілька свіжих креветок.

— Я вже починаю забувати… — замріяно промовив я. — До того ж лише тепер почав відчувати, що в мене вовчий апетит.

— У мене теж. Але спершу дай мені скоріше трохи гарячого чаю. Дивно, але мене морозить… І це тоді, коли надворі так тепло.

Я поглянув на неї. Вона була бліда, хоча й посміхалася, ніби нічого й не трапилося.

— Щоб я більше й не чув, що ти довго купалась! — сказав я і звернувся до служниці: — Чи не знайдеться у вас трошки рому?

— Чого?

— Рому. Це такий напій у пляшках…

— Ром?

— Так, ром.

— Нє-е.

По її тістоподібному обличчю, що нагадувало повний місяць, видно було, що вона не розуміє, про що йде мова.

— Нє-е, — повторила вона.

— Ну, гаразд. Обійдемось. Будьте здорові. Хай благословить вас бог.

Вона пішла.

— Яке щастя, Пат, що у нас є такі передбачливі друзі, — сказав я. — Сьогодні вранці Ленц перед самим від'їздом сунув мені в машину досить-таки важкенький пакунок. Подивимось, що там у ньому…

Я дістав з машини пакет. Там виявився невеличкий ящичок, а в ньому — дві пляшки рому, пляшка коньяку і пляшка портвейну. Я підняв пляшки.

— Ого! Та тут навіть ром «Сент-Джемс»! На хлопців можна звіритись!

Я відкупорив пляшку і линув у чашку Пат добрячу порцію рому. При цьому я помітив, як у неї тремтить рука.

— Тебе справді так морозить? — спитав я.

— Це лише якусь мить. Тепер мені вже краще. Добрий ром. Але я скоро ляжу в постіль.

— Лягай зараз, — запропонував я. — Ми присунемо стіл до твого ліжка і так будемо вечеряти.

Вона не заперечувала. Я приніс їй ще одну ковдру з мого ліжка і пересунув стіл.

— Може, ти. Пат, хочеш справжнього грогу? Це ще краще. Я швидко приготую його.

Вона похитала головою:

— Я вже й так почуваю себе добре.

Я позирнув на неї. У неї таки справді вигляд став кращий. До очей повернувся звичайний блиск, уста порожевіли, шкіра матово миготіла.

— Як швидко в тебе відбуваються такі зміни — просто неймовірно! — зауважив я. — Це, напевно, так впливає ром.

Вона осміхнулась:

— І постіль теж, Роббі. Я найкраще відпочиваю в ліжку. Воно — мій притулок і захисток.

— Химерно. Я б збожеволів, коли б мені довелося отак рано лягати в постіль. Самому, звичайно… Вона засміялась:

— Для жінки це не зовсім так…

— Не кажи: «для жінки». Ти не жінка.

— А хто ж я?

— Не знаю. Але не жінка. Якби ти була справжньою, звичайною жінкою, я б ніколи не зміг покохати тебе…

Вона поглянула на мене:

— А ти взагалі вмієш кохати?

— М-да… — мовив я, — це питання саме до вечері. У тебе ще багато буде таких запитань?

— Може, будуть іще. А що ти скажеш на перше?

Я налив собі чарку рому.

— Будьмо, Пат. Цілком можливо, що ти маєш рацію. Може, навіть усі ми не вміємо кохати. Я хочу сказати: як уміли колись. Але від цього ми кохаємо не гірше. Лише інакше. Та й інакше тільки зовні.

Хтось постукав у двері. Ввійшла пані Мюллер. У неї в руках була крихітна скляночка, а в ній на денці колихалася якась рідина.

— Ось принесла вам рому.

— Дякую, — сказав я, зворушено розглядаючи скляний наперсток. — Ви дуже люб'язні, але ми вже якось самі зарадили собі.

— Господи праведний!… — Вона злякано обвела поглядом усі чотири пляшки на столі. — Ви так багато п'єте?

— Лише як ліки, — лагідно відповів я, уникаючи погляду Пат. — Лікарі прописали. У мене надто суха печінка, пані Мюллер. Але чи не зробите ви нам честь?…

Я відкрив пляшку портвейну.

— За ваше здоров'я! За те, щоб ваш дім та скоріше наповнився гостями!

— Дуже вдячна! — Вона зітхнула, трохи вклонилась і пригубила з чарки, як пташка. — За ваш добрий відпочинок! — Потім осміхнулась до мене лукаво: — Але ж який міцний! І добрий.

Раптове перетворення пані Мюллер мене так приголомшило, що я ледве не випустив бокал із рук. Щічки їй порожевіли, оченята заблищали, і вона пішла торохтіти про всілякі речі, що нас зовсім і не цікавили. У Пат було ангельське терпіння, вона слухала. Нарешті пані Мюллер звернулась до мене:

— Так, значить, пану Кестеру живеться непогано?

Я мовчки кивнув головою.

— Тоді він був завжди такий тихий, — сказала вона. — Іноді за цілий день бувало не промовить і слова. Чи й тепер він такий?

— Ну, ні, тепер він іноді що-небудь та й скаже.

— Він прожив тут у мене майже цілий рік. І завжди сам…

— А, — сказав я, — за таких обставин завжди говорять мало.

Вона з серйозним виразом обличчя кивнула і перевела погляд на Пат:

— Ви, мабуть, стомилися.

— Трошки, — відповіла Пат.

— Дуже, — додав я.

— Ну, тоді я піду, — стурбовано сказала вона. — На добраніч! Спіть спокійно.

Вона ще трохи потопталася біля дверей і вийшла.

— Я певен, вона б охоче лишилася тут ще надовго, — сказав я. — Дивно… раптом так змінилася, га?

— Нещасна істота, — докинула Пат. — Сидить, мабуть, отак вечорами самотня в своїй кімнаті і сумує…

— Ах так… авжеж, — погодився я. — Але ж я, здається, в цілому поводив себе з нею досить люб'язно…

— Та звичайно ж… — Вона погладила мою руку. — Прочини трохи двері, Роббі.

Я пішов до дверей і відчинив їх. Надворі стало видніше, смужка місячного світла лежала на садовій стежці, сягаючи в нашу кімнату. Здавалося, садок тільки на те й чекав, щоб розчинилися двері — в ту ж мить до кімнати війнуло міцним нічним ароматом квітів: солодкуватий запах жовтофіолю, резеди і троянд.

— Ти лиш поглянь, — звернувся я до Пат, показуючи за двері.

Місяць світив повніше, уже видно було всю садову стежку в його сяйві. З обох боків стежки, трохи схилившись, стояли квіти, їхні листочки фарбою нагадували окислене срібло, а квіти, такі барвисті вдень, примарно і ніжно мерехтіли тепер матово-пастельними відтінками. Місячне світло і ніч відняли силу їх барв — зате їх аромат став повноціннішим і солодшим, ніж будь-коли вдень.

Я перевів погляд на Пат. її мила, маленька, тендітна голівка з темним волоссям лежала на білій подушці. Небагато сил було в ній, але і в ній була та таємничість тендітного, таємничість квітів, що сповнювали ароматом нічну темряву й мерехтливе сяйво місяця.

Вона підвела голову:

— Я справді дуже стомилась, Роббі. Це шкідливо?

Я підсів до неї на ліжко:

— Зовсім ні. Зате ти краще спатимеш.

— Але ж ти ще не хочеш спати?

— То я ще піду погуляю на березі моря.

Вона кивнула на знак згоди і знов поклала голову на подушку. Я посидів ще трохи біля неї.

— Нехай двері будуть відчинені всю ніч, — сказала вона, засинаючи. — Тоді я спатиму, наче в саду…

Вона почала дихати глибше. Я потихеньку встав і вийшов у сад. Біля дерев'яного, паркана зупинився і запалив сигарету. Звідси мені видно було, що робиться в кімнаті. Купальний халат Пат висів на спинці стільця, поверх нього — плаття і дещо з білизни, а на підлозі перед стільцем стояли її черевички. Один з них перекинутий. Вигляд цих речей навіяв на мене якесь дивне почуття рідної домівки, і я подумав, що ось тепер у мене є хтось близький і буде завтра, і варто мені ступити лише кілька кроків, щоб побачити його і бути з ним — сьогодні, завтра і, можливо, ще довгий час…

«Можливо… — подумав я, — можливо». Завжди це прокляте слово, без якого, здавалося, саме існування тепер неможливе! Упевненість — ось чого бракувало людям… Саме впевненості бракувало всьому і всім.