Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 45

— Це в тебе лише відмовка! Я ж певна, що говориш так лише тому, що лінивий.

Я обернувся до неї.

— Авжеж. Але про лінь люди ще далеко не все знають. Вона — джерело всякого щастя і кінець якої б то не було філософії. Іди, полеж іще трохи біля мене. Людина надто мало лежить. Вона завжди топчеться або сидить. Від цього, як і всяка животина, багато втрачає на доброму настрої. Лише коли лежиш, повністю примиряєшся сам з собою.

Якийсь автомобіль загуркотів здалеку, потім проїхав повз нас.

— Маленький мерседес, — сказав я, не підводячи голови. — Чотирициліндровий.

— Ось іде ще один, — зауважила Пат.

— Так, я вже чую. Рено. З радіатором — як у свині рило?

— Так.

— Тоді це рено. А ось — послухай! — це вже справжня машина! Ланчіа! Вона наздожене тих обох, як вовк ягнят! Ти лише послухай мотор! Наче орган!

Машина вітром пронеслася повз нас.

— Тут ти, видно, знаєш більше трьох назв, га?

— Звичайно. І навіть безпомилково.

Пат засміялась:

— То і це сумно, чи як?

— Зовсім ні. Цілком природно. Добра машина для мене іноді — приємніше двадцяти квітучих лугів.

— Зачерствіле дитя двадцятого століття! У тебе, мабуть, чутливості і на гріш нема…

— Як-то нема-ти ж бачиш: до машин я дуже чутливий.

Вона поглянула на мене:

— Я теж, — сказала.

Десь на ялині закувала зозуля. Пат почала рахувати.

— Навіщо ти це робиш? — спитав я.

— А хіба ти не знаєш? Скільки раз вона прокує, стільки років ще житимеш…

— Ага, так, пригадав. Але тут є і ще одна прикмета: коли зозуля закує, треба потрусити свої гроші. Тоді їх стане більше.

Я дістав з кишені свої дрібні гроші й енергійно потрусив їх між долонями.

— Так ось який ти, — сказала Пат сміючись. — Я люблю життя, а ти -гроші.

— Щоб жити, — пояснив я. — Справжній ідеаліст прагне грошей. Гроші — це втілена в монетах свобода. А свобода і є справжнє життя.

— Чотирнадцять… — рахувала Пат. — А колись ти говорив про це трохи інакше.

— То були похмурі часи. Не можна про гроші говорити зневажливо. Немало жінок закохуються через них… І навпаки: любов у багатьох чоловіків породжує жадобу до грошей. Отже, гроші заохочують до ідеалів, а любов — до матеріалізму.

— Ти сьогодні в ударі, Роббі, — відповіла на це Пат, а потім: — тридцять п'ять…

— Чоловік, — пояснював я далі, — буває жадібний до грошей лише тоді, коли йому доводиться задовольняти бажання жінок. Якби не було жінок, то не було б і грошей, а чоловіки становили б тоді однорідне геройське плем'я. В окопах, наприклад, зовсім не було жінок — і там не мало якогось важливого значення, чи в когось є що-небудь, чи немає нічого. Важливо було лише одне: який з тебе солдат. Я не збираюся ідеалізувати окопне життя — згадав лише так, щоб вірно висвітлити питання про любов. Вона збуджує в чоловіка негативні інстинкти — прагнення чимсь володіти, щось значити в суспільстві, побільше заробляти, добиватися спокійного життя. Недарма ж диктаторам подобається, щоб їхні соратники були одружені — тоді вони не такі небезпечні. І недарма католицькі попи не мають жінок — інакше вони ніколи б не були такими відважними місіонерами.

— Ти навіть сьогодні так в ударі, що тебе не впізнати, — з похвалою обізвалась Пат. — П'ятдесят два…

Я сховав гроші назад до кишені і запалив сигарету.

— Ти ще не збираєшся кинути рахувати? — спитав її. — Уже й так далеко за сімдесят років.

— Сто, Роббі! Сто — хороше число. От до чого я хочу дійти.

— Схиляюсь перед тобою — оце-то мужність! Але — як ти думаєш їх прожити?

Вона побіжно глянула на мене.

— Потім видно буде. У мене ж зовсім інші погляди на життя, ніж у тебе.

— Певно, що так. А втім, кажуть люди, що важко прожити лише перші сімдесят, а далі — значно простіше.

— Сто! — оголосила Пат, і ми рушили в дорогу.

Море пливло нам назустріч, наче велетенський срібний парус. Ми ще здалеку відчували його солонуватий подих — обрії дедалі ширшали і світлішали, і раптом воно розляглося перед нами — бурхливе, могутнє і безмежне.

Дорога звиваючись підходила до самого моря. Потім почався ліс, а за ним — село. Ми розпитали, як проїхати до будинку, в якому мали жити. Він був дещо осторонь за селом. Кестер дав нам адресу. Після війни він жив там щось біля року.

То була невеличка, самотня вілла. Я хвацько розвернувся півколом, зупинив ситроена перед воротами і дав сигнал. У вікно виглянуло широке обличчя, тупо вирячилось на мить — і знов сховалось.

— Сподіваюсь, це ще не пані Мюллер, — сказав я.

— А що нам до того, як вона виглядає, — відповіла Пат.

Двері розчинилися. Слава богу, то таки не була пані Мюллер, а її служниця. Сама пані Мюллер, власниця того будинку, з'явилася на хвилину пізніше. Уже сивоголова, граціозна дама з явними ознаками старої діви. На ній було чорне, закрите до самого підборіддя плаття, а замість брошки — золотий хрест.

— На всяк випадок, Пат, підтягни вище свої панчохи, — шепнув я, побачивши таку брошку, і виліз з машини.

— Гадаю, пан Кестер уже попередив вас про наш приїзд, — звернувся я до господині.

— Так, він телеграфував мені, що ви приїдете. — Вона уважно оглянула мене. — А як поживає сам пан Кестер?

— О, досить добре… як на ці часи…

Вона кивнула головою, і далі оглядаючи мене.

— А ви давно вже знайомі з ним?

«Починається справжній екзамен», подумав я і розповів, з яких часів був знайомий з Отто. Відповідь, здається, задовольнила її. Підійшла Пат. Вона вже підняла панчохи. Погляд пані Мюллер пом'якшав. Здавалося, для Пат у неї знайшлося більше ласки, ніж для мене.

— У вас іще є кімнати для нас? — запитав я.

— Якщо вже пан Кестер прислав мені телеграму, то кімнату ви матимете за всіх умов, — заявила пані Мюллер, змірявши мене не зовсім привітним поглядом. — Ви навіть одержите мою кращу кімнату, — звернулась вона до Пат.

Пат осміхнулась. Пані Мюллер теж відповіла з посмішкою:

— Ось я вам покажу її.

Вони удвох пішли поряд вузькою стежкою, що вела через невеличкий садок. Я поплівся за ними, почуваючи себе майже зовсім зайвим, бо пані Мюллер зверталася лише до Пат.

Кімната, яку вона показала нам, була на першому поверсі. Вона мала окремий вхід із саду і дуже сподобалась мені: досить простора, світла й привітна. В кінці кімнати було щось на зразок ніші — там стояло два ліжка.

— Ну, що ви скажете? — спитала пані Мюллер.

— Дуже гарно, — сказала Пат.

— Навіть розкішно, — додав я, підлещуючись до господині. — А друга де?

Пані Мюллер спроквола повернулась до мене:

— Друга? Яка це друга? Ви хіба хочете іншу? Ця не подобається вам?

— Вона просто чудова, — відказав я, — але…

— Але?… — дещо ущипливо промовила пані Мюллер. — На жаль, кращої за цю в мене немає.

Тільки-но я хотів пояснити їй, що нам потрібно дві окремих кімнати, як вона вже повела далі:

— Адже й вашій дружині вона дуже сподобалась.

«Вашій дружині…» Мені навіть здалося, ніби я ступив крок назад, почувши це. Але ні, я не поворухнувся з місця. Я потай зиркнув на Пат. Вона стояла, прихилившись до вікна, і ледве стримувала сміх.

— Моїй дружині, авжеж… — бурмотів я, висолопивши очі на золотий хрест на шиї пані Мюллер.

Нічого не поробиш — довелося приховати від неї правду. А то вона б ще — чого доброго — зойкнула б і впала непритомна.

— Ми лише звикли спати в двох кімнатах, — сказав я. — Кожен у своїй, я хотів сказати…

Пані Мюллер несхвальне похитала головою:

— Дві спальні, коли вже побралися… це вже якась нова мода…

— Зовсім ні… — квапився я, поки її не охопила підозра. — Справа лише в тому, що моя дружина дуже чутлива уві сні. А я, на жаль, надто вже голосно хроплю…

— Ах, он воно що — ви хропите! — відповіла пані Мюллер таким тоном, ніби їй це вже давно могло спасти на думку.

Я вже побоювався, що зараз вона запропонує мені якусь кімнату нагорі, аж на третьому поверсі. Але для неї, видно, шлюб видавався священним. Вона відчинила двері до невеличкої сусідньої кімнати, в якій нічого, окрім ліжка, не було.