Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 40

Лише все відчувалося гостріше. У шлунку щось палало.

— Ну, тепер кінчай та з'їж чого-небудь, — сказав мені Ленц. — Дай йому, Фреде, сандвіч і кілька сардинок. Сховай гроші, Роббі.

— Ще один кін.

— Добре. Останній. Ставка подвійна?Дфемшоф

— Подвійна! — погодились інші.

Я досить безглуздо прикупив до десятки треф та до короля три карти: валета, даму й туза. Цим самим я виграв у Больвіса, який мав на руках чотири вісімки і зарвався з ними чортзна-куди. Вилаявшись, він сплатив мені цілу купу грошей.

— От бачиш, — зауважив Ленц, — везуча погода!

Ми пересіли до стойки. Больвіс спитав за «Карла». Він і досі не міг забути, як Кестер перегнав його спортивну машину. Усе ще хотів купити «Карла».

— Спитай у Отто, — сказав йому Ленц, — але думаю, що він скоріше продасть тобі руку.

— Ну-ну!… — не погоджувався Больвіс.

— Де тобі це зрозуміти, — відказав Ленц, — ти ж торгаш, типовий син двадцятого сторіччя!

Фердінанд Грау розсміявся. Фред теж, а врешті сміялися ми всі. Коли б не посміятись з двадцятого сторіччя, то хоч повісся. Але й довго сміятись не можна було. Бо хотілося, власне кажучи, плакати.

— Ти вмієш танцювати, Готфріде? — запитав я.

— Звичайно ж. Адже був колись учителем ганців. Хіба ти про це забув?

— Забув, забув… Нехай забуває! — сказав Фердінанд Грау. — Забуття — це секрет вічної молодості. Старіють саме тому, що багато чого пам'ятають. А забувають надто мало.

— Ні, — заперечив Ленц, — забувають завжди тільки непотрібне.

— Можеш ти мене навчити? — запитав я.

— Танцювати? За один вечір, дитинко. Оце й усе твоє лихо?

— Нема в мене ніякого лиха… Так, голова болить…

— Це — хвороба нашого часу, Роббі, — сказав Фердінанд. — Найкраще було б народитися зовсім без голови.

Я пішов ще й до кафе «Інтернаціональ». Алоїс саме заходився спускати жалюзі.

— Є ще хтось? — запитав я.

— Роза.

— Ходімо вип'ємо втрьох по одній…

— Згода!

Роза сиділа коло стопки і в'язала маленькі вовняні панчішки для своєї дочки. Показала мені візерунок. А таку саму кофточку вона вже зв'язала.

— А як сьогодні заробіток? — спитав я.

— Поганий. Ні в кого грошей немає.

— Позичити тобі? Ось бач — виграв у покер.

— Виграні гроші приносять щастя, — сказала Роза і, поплювавши на них, сховала.

Алоїс приніс три чарки. Потім, коли прийшла Фріці, ще одну.

— Годі, — сказав він нарешті. — Зморився, як пес.

Він вимкнув світло. Ми пішли. Роза розпрощалася на дверях. Фріці вчепилася до Алоїса. Легкою, молодою ходою вона пішла поруч з ним. А він зашаргав своїми плоскостопими ногами по бруку. Я став і подивився їм услід. Побачив, як Фріці схилилася до задрипаного, згорбленого кельнера і поцілувала його. Він байдужим рухом відсторонив її. І раптом, — не знаю навіть, як це й сталось, — я обернувся і глянув на безлюдну вулицю, на будинки з темними вікнами, на холодне нічне небо; наче обухом по голові вдарив мене такий тужливий порив до Пат, що мені здалося, ніби я захитався на ногах. Я нічого не розумів: ані себе, ані своєї поведінки, ані всього цього вечора, що допіру минув, — нічогісінько.

Спершись на стіну, я дивився просто себе. Не міг збагнути, навіщо я все це накоїв. Я потрапив у щось таке, що мене пошматувало, зробило нерозумним і несправедливим, розхитало мене, розбило мені те, що я з великими труднощами довів до ладу. Тепер я був безпорадний, не знав, що мені робити. Додому не хотілося, там мені стало б ще гірше. Нарешті я пригадав, що в Альфонса, мабуть, ще відкрито. Пішов туди, щоб лишитися там до ранку.

Альфонс нічого не сказав, коли я з'явився до нього Кинув на мене швидкий погляд і знову заглибився в свою газету. Я сів до столика і почав куняти. У пивничці нікого не було. Я думав про Пат. Тільки про неї. Думав про те, як я поводив себе. Згадувалася кожна дрібниця. І все оберталося проти мене. Тільки я сам був у всьому винен. Я ж бо просто здурів. Я втупився очима в стіл. У голові шуміла кров. Я лютував сам на себе, гіркота і безпорадність опанували мене. Так, тільки я, тільки я сам знищив усе.

Раптом щось тріснуло і потім забрязкотіло. Це я з усієї сили вдарив по столу чаркою і розтрощив її.

— Розважаєшся? — сказав Альфонс встаючи.

Він забрав мені з рук побите скло.

— Вибач, будь ласка. Це я не подумавши…

Він приніс вату і пластир.

— Іди до дівчат, так буде краще.

— Добре, — відповів я. — Та вже полегшало. Це тільки так — раптом розлютувався…

— Коли розлютуєшся, то треба розважитись, а не злоститись на всіх і на все.

— Слушно, — погодився я, — але на це ж треба мати силу.

— На це треба мати звичку. Я колись ото хотів був скрізь напролом іти… Та з роками це вщухло…

Він поставив на грамофоні пластинку «Молитва» з опери «Трубадур». Швидко надходив світанок.

Я пішов додому. Альфонс дав мені випити на прощання ще великий бокал «Фернет-Бранка». У мене від цього щось легенько закалатало в голові. Вулиця не була вже рівною. Плечі налилися оловом. Це мене доконало.

Повільно піднявшись по сходах, я почав шукати в кишені ключ. Коли оце в напівтемряві почув чийсь віддих. На верхній приступці сходів принишкло щось бліде, невиразне. Я ступив зо два кроки…

— Пат… — вимовив я, нічого не розуміючи. — Пат, що ти тут робиш?

Вона поворухнулась.

— Здається, я трохи заснула…

— Так, але ж як ти сюди потрапила?

— У мене ж є твій ключ…

— Я не про це. Я питаю…

Сп'янілість моя розходилась, я бачив стоптані східці, облуплену стіну і сріблясте плаття та вузенькі блискучі черевички.

— Я питаю… як ти взагалі тут опинилась?

— Про це я й сама себе ввесь час питаю…

Вона встала й потягнулась, ніби те, що вона сиділа ось тут на сходах пізно вночі, було найприроднішою в світі річчю. Потім втягнула носом повітря…

— Як би тепер сказав Ленц: коньяк, ром, вишнева, абсент?…

— Ще й навіть «Фернет-Бранка», — признався я, нарешті усвідомлюючи як слід усе навколо. — Та нехай йому всячина! Пат, ти ж чудесна дівчина, а я… я ж мерзенний дурень!

Одним ривком я підхопив її на руки, відімкнув двері і поніс дівчину коридором. Вона пригорнулась до мене, срібляста чаплинка, зморена пташка… Я відвернув голову набік, щоб не дихати на неї спиртним духом. Я бачив, що вона дрижить, хоч і посміхається.

Я посадив її в крісло, ввімкнув світло, приніс ковдру.

— Якби ж я був здогадався, Пат… замість блукати та сидіти в пивницях, мені б треба було… ах, який же я нещасний йолоп… я ж від Альфонса подзвонив був до тебе, я ж ходив, свистів у тебе під вікнами… я ж думав, що ти не хочеш, бо ти ж не відповідала…

— Чого ж ти не повернувся, як одвіз мене додому?

— І сам не знаю…

— Краще б ти дав мені надалі ключа й від твоєї кімнати, — сказала Пат, — тоді мені не доведеться чекати на сходах…

Вона всміхалася, але губи її дрижали, і я раптом зрозумів, що це для неї означало — оце повернення, чекання, а тепер цей бравий, товариський тон…

— Пат, — швидко сказав я, зовсім спантеличений, — Пат, адже ти змерзла, тобі треба чогось випити, я бачив знадвору світло у Орлова, зараз мерщій побіжу до нього, у цих росіян завше є чай, я зараз повернуся… — Я відчував, як гаряча хвиля поглинає мене всього. — Я тобі цього ніколи не забуду! — гукнув я їй від дверей і хутко пішов по коридору.

Орлов ще не лягав. Він сидів у кутку кімнати, де перед іконою божої матері горіла лампадка; очі його розчервонілися, на столі парував невеликий самовар.

— Пробачте, будь ласка, — звернувся я до нього, — непередбачені обставини… чи не могли б ви дати мені трохи гарячого чаю?

Росіяни звиклі до всяких несподіванок. Він дав мені дві склянки, цукор, насипав цілу тарілку печива.

— Охоче вам допоможу, — сказав він, — дозвольте дати вам… я й сам часто бував у подібній… декілька кофейних зернят… пожувати…

— Дякую, — сказав я йому, — дуже вам вдячний. Я охоче візьму зернята…