Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 38

Спалахнуло світло. На хвилинку я заплющив очі. Про що це я думав? Пат обернулася. Я побачив, що люди посунули до дверей. Великий антракт.

— Не хочеш вийти? — запитав я.

Пат похитала головою.

— Хай бог милує! Ненавиджу, як ото там, висолопивши очі, оглядають одне одного…

Я подався до буфету, щоб принести їй бокал апельсинового соку. Там виявилося дуже завізно. Музика у багатьох дивним якимсь чином збуджує апетит. Гарячі сосиски поїдали так, ніби вибухла епідемія голодного тифу.

Повернувшися з бокалом до своєї ложі, я побачив якогось чоловіка за кріслом Пат. Обернувши голову назад, вона жваво з ним розмовляла.

— Це — пан Бройєр, Роберте, — сказала Пат.

«Пан Дурило», подумав я собі, скоса на нього поглядаючи. «Роберт» сказала вона, не «Роббі»… Я поставив бокал на бар'єр і став чекати, щоб цей тип пішов. На ньому був чудово пошитий смокінг. Але він розводився про режисуру, про склад учасників і не йшов. Пат звернулася до мене:

— Пан Бройєр питав, чи не схочемо ми потім піти до «Каскаду»?

— Якщо тобі так хочеться…

Пан Бройєр сказав, що можна б трохи потанцювати. Він тримався дуже ввічливо і загалом подобався мені.

Але була в ньому та неприємна елегантність і невимушеність, які, так мені здавалося, мусили вплинути на Ват і яких мені самому бракувало. Раптом — я просто сам собі не повірив — я почув, як він звертався до Пат на «ти». І хоч на це могла бути сотня не вартих уваги причин, я б залюбки викинув цього типа вниз, до оркестру.

Пролунав дзвоник. Музиканти настроювали інструменти. Тоненько попискували скрипки.

— Отже, домовилися, зустрінемось на виході, — сказав Бройєр і нарешті пішов.

— А що це за бродяга? — запитав я.

— Це не бродяга, а симпатична людина. Старий знайомий.

— До старих знайомих я маю деякі претензії, — відказав я.

— Любий, слухай краще музику…

«Каскад», — подумав я собі, підраховуючи гроші, — там здеруть добре…»

Похмурий, але цікавий, що саме там буде, пішов я з Пат. Мало, що пані Залевська мені наврочила, бракувало мені ще цього Бройєра… Він уже чекав на нас біля виходу.

Я гукнув таксі.

— Облиште, — сказав Бройєр, — у моїй машині досить місця.

— Гаразд, — погодився я. Смішно було б вчинити щось інше. І все ж таки це мене злостило.

Пат знала Бройєрову машину — великий пакард, що стояв навскоси від театру, на стоянці — і просто попрямувала до нього.

— А! Він уже по-новому полакований, — зауважила вона, спинившись перед машиною.

— Так, сірим, — відповів Бройєр, — тобі так більш до вподоби?

— Значно більше!

Бройєр звернувся до мене:

— А вам? Чи до вподоби вам цей колір?

— Я ж не знаю, який колір був раніш…

— Чорний.

— Чорний колір дуже показний…

— Певне, що так. Але ж треба часом поміняти колір! Ну, на осінь знову по-новому пофарбуємо…

Поїхали до «Каскаду». Це був дуже елегантний танцзал з прекрасним оркестром.

— Здається, все зайнято, — зрадів я, коли ми підійшли до входу кафе.

— Шкода, — вимовила Пат.

— Ах, це ми зараз влаштуємо, — заспокоїв Бройєр і заговорив з управителем. Здається, його тут добре знали, бо для нас і справді внесли стіл, кілька стільців, і за якихось кілька хвилин ми сиділи вже на найкращому місці в залі, з якого видно було всю танцювальну площадку. Оркестр грав танго. Пат перехилилась за бар'єрчик.

— Ах, давно вже я танцювала…

Бройєр устав.

— Прошу!

Вона радісно глянула на мене.

— А я тим часом щось замовлю, — сказав я.

— Добре.

Танго тривало довго. Танцюючи, Пат час від часу поглядала на мене і посміхалася мені. Я відповідав — кивком голови, але почував себе трохи ніяково. Пат мала чудовий вигляд і танцювала прекрасно. Але й Бройєр, на жаль, танцював добре, і обоє якнайліпше пасували одне до одного. Вони танцювали так, ніби їм уже часто доводилось танцювати удвох. Я замовив собі подвійну порцію рому. Пат з Бройєром повернулися. Бройєр пішов привітатися де з ким з одвідувачів, і на якусь хвилину я залишився з Пат сам на сам.

— Давно ти вже знаєш цього хлопця? — запитав я.

— Вже давно. А чого ти питаєш?

— Та так тільки Ти часто з ним тут бувала?

Вона пильно подивилась на мене.

— Я вже й не пригадую, Роббі…

— Такого не забувають, — наполягав я, хоч і зрозумів, що вона цим хотіла сказати.

Вона похитала головою і посміхнулася. У цю мить я її дуже любив. Вона хотіла показати мені, що все, що колись було, уже забуте. Але щось та не давало мені спокою. Я знав, що це щось сміховинне, але позбутися цієї думки ніяк не міг. Я поставив чарку на стіл.

— Можеш спокійно про все сказати мені. Тут нічого нема такого…

Вона знову глянула на мене.

— Невже ти думаєш, що ми б у такому разі прийшли сюди?

— Ні, не думаю, — відповів я, і мені стало соромно.

Знову заграв оркестр. Підійшов Бройєр.

— Блюз, — сказав він, звертаючись до мене. — Чудово! Не хочете танцювати?

— Ні! — відказав я.

— Шкода.

— Та ти б спробував, Роббі, — сказала Пат.

— Краще вже ні.

— Але чому ж ні? — запитав Бройєр.

— Мене це не цікавить, — відповів я непривітно. — Та я й не вчився ніколи. Часу не було. А ви танцюйте, танцюйте, я вже тут сам якось розважатимусь.

Пат вагалася.

— Але ж, Пат, — сказав я, — ти ж це так любиш!

— Це-то так, але чи ти справді тут розважатимешся?

— Ще й як! — я показав на свою чарку. — Це також своєрідний танець…

Вони пішли. Я кивнув кельнеру і допив чарку. Тоді сидів собі коло столу та лічив солоні горішки Навколо мене витала тінь пані Залевської.

Бройєр привів до нашого столу кілька своїх знайомих: двох гарненьких жінок і молодика з зовсім лисою, маленькою головою. Потім до нас приєднався ще й четвертий. Всі вони трималися невимушене, впевнено, елегантно. Пат була знайома з усіма чотирма.

Я відчував себе якимсь бовдуром. Досі завжди був з Пат сам на сам, а тепер оце вперше опинився серед людей, з якими вона була знайома раніше. Я не знав, як мені з ними поводитись. Вони рухались непомітно, невимушено, вони жили в умовах, де все робиться само собою, де не бачать нічого такого, чого не хочуть бачити, вони жили в зовсім іншому світі. Був би я тут сам або з Ленцом чи Кестером, мене б це не турбувало, мені було б байдуже. Але ж тут була Пат, це були її знайомі, а через це — все здавалося не таким, як треба, сковувало мене, змушувало до порівнянь.

Бройєр запропонував піти до іншого ресторану.

— Роббі, — звернулася до мене на виході Пат, — може, краще підемо додому?

— Ні, — відказав я, — а чого?

— Та тобі ж нудно…

— Аж ніяк. Чого це мені має бути нудно? Навпаки! А тобі ж це так до вподоби!

Вона подивилась на мене, але не сказала нічого.

Я почав пити. Не так, як досі, але таки добре пити. Молодик з лисою головою почав до мене придивлятись. Спитав, що саме я п'ю.

— Ром, — відповів я.

— Грог? — перепитав він.

— Ні, ром, — ствердив я.

Він і собі покуштував та й поперхнувся.

— Фу! Щоб його… До цього треба звикнути… — сказав він з повагою в голосі.

Тепер і обидві жінки почали придивлятися до мене.

Пат з Бройєром танцювали. Пат часто поглядала до нашого столу. Я не відповідав на ці погляди. Знав, що це несправедливо, але щось на мене раптом насунулося. До того ж мене злостило, що інші почали придивлятися, як я п'ю. А мені не хотілося хвалитися цим перед ними, я ж уже не гімназист! Я встав і пішов до стойки. Пат видалася мені раптом якоюсь зовсім чужою. Нехай іде під три чорти з своїми знайомими! Це — її компанія!… Ні, не її!… Ні, все ж таки її…

Лисоголовий теж підійшов до стойки. А ми з міксером випили по чарці російської горілки. З міксером завжди можна відвести душу. З ними без слів порозумієшся, де б не було. І цей був такий. А лисоголовий швидко розкис. Хотів розповісти, що в нього на серці. А на серці в нього була якась Фіфі. Та незабаром у нього це пройшло. Він почав розказувати мені, що Бройєр давно вже закоханий у Пат.