Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 31

Дідуган мій аж посинів від люті; я злякався, чи не вразить його часом апоплексичний удар.

— Геть звідси, хлопче, і негайно! — закричав він голосом, добре натренованим у казармі. — Ви зазіхаєте на муніципальне майно! Зараз же звелю вас забрати!

Тимчасом бузку у мене було вже досить.

— Ну, то спіймай мене, діду! — підбурив я старого, перескочив через паркан і подався геть.

Перед будинком, де мешкала Пат, я ще раз оглянув свій костюм. Тоді піднявся по сходах і озирнувся довкола. Будинок був новий, збудований за останнім словом техніки — разючий контраст із моїм зужитим «розкішним» бараком! Сходи були вкриті червоною доріжкою; цього в пані Залевської не велося, не кажучи вже про ліфт.

Пат мешкала на третьому поверсі. На дверях було прибито солідну латунну дощечку: «Егберт фон-Гаке, підполковник». Я довго дивився на неї, якось мимоволі поправив галстук, а тоді подзвонив.

Мені відчинила покоївка у білому чепчику і білосніжному кокетливому фартушку — її й рівняти не можна було з нашою косою незграбною Фрідою! Я раптом відразу ж зніяковів.

— Пан Локамп? — запитала дівчина.

Я ствердно кивнув головою.

Покоївка провела мене через маленький передпокій, а тоді відчинила двері до кімнати. Мене б не дуже здивувало, коли б там раптом з'явився підполковник Егберт фон-Гаке у повній формі і почав би мене допитувати, як і що, — так поважно й суворо дивились на мене, цивільну людину, обвішані орденами генерали з портретів на стінах передпокою! Але вже назустріч мені йшла своєю красивою повільною ходою Пат, і кімната раптом сповнилась тепла і радощів. Зачинивши двері, я спочатку обережно обняв дівчину, а потім передав їй крадений бузок.

— Ось, — сказав я, — з привітом від муніципалітету!

Вона поставила квіти у велику світлу глиняну вазу, що стояла на підлозі біля вікна.

Тим часом я оглядівся в кімнаті. Вона була оздоблена в м'які, неяскраві тони; старовинні красиві меблі, матовосиній килим, фіранки ніжних відтінків, невеликі зручні крісла, оббиті збляклим оксамитом.

— Боже ж мій, як це ти знайшла собі таку кімнату, Пат? Адже люди, здаючи житло, обставляють його хіба тільки уламками від гарнітурів та непотрібними подарунками на день народження.

Вона обережно присунула вазу з квітами до вікна. Мені видко було її тоненьку зігнуту шию, прямі плечі, худорляві руки. Вона стояла коло вази навколішках і здавалась дитиною, яка потребує захисту. Але в неї були рухи гнучкого звірятка, і коли вона випросталась і притулилась до мене, то вже не здавалась більше дитиною-в її очах, на її устах знову було якесь запитливе чекання, якась таємниця, що бентежила мене, про яку ще тоді, в перший раз, я подумав: ні, такого не буває на цім грішнім злиденнім світі…

Я обняв її за плечі; саме так я сильніше відчував, яка вона прекрасна.

— Це все мої власні речі, Роббі. Квартира належала колись моїй матері. Після її смерті я віддала квартиру, а дві кімнати лишила собі.

— Значить, квартира твоя? — запитав я, відчуваючи полегшення. — А підполковник Егберт фон-Гаке просто наймає її в тебе?

Вона похитала головою.

— Тепер уже ні. Я не змогла зберегти її за собою, продала решту меблів, а квартиру віддала цілком. Тепер я тут наймаю оці кімнати… Але чого це тебе так обходить старий Егберт?

— Аж ніяк не обходить. Просто в мене природний страх перед поліцаями та штаб-офіцерами. Це в мене з часів військової служби.

Вона розсміялась:

— А мій батько був майор.

— До майора включно — це ще не так страшно…

— А ти хіба знаєш старого Гаке? — запитала Пат.

У мене раптом виникло недобре передчуття.

— Це такий маленький, кремезний, червоновидий, з сивими вусами і гучним голосом? Любить прогулюватись у міських скверах?

— Еге ж! — вона глянула на бузки, а тоді сміючись на мене. — Ні, він високий, блідий, в рогових окулярах.

— Тоді я його не знаю.

— Хочеш познайомитись? Він дуже симпатичний.

— Хай бог милує! Я поки що належу до товариства автомеханіків та пані Залевської!

У двері постукали. Та ж сама покоївка вкотила в кімнату маленький столик на коліщатках. Тонкий білий фарфор, срібний піднос з тістечками, другий-з фантастично крихітними бутербродами, серветки, сигарети — чого тільки там не було! Засліплений, я дивився на всю цю розкіш.

— Змилуйся, Пат! Це просто як у кінофільмі. Я ще на сходах помітив, що ми з тобою стоїмо на різних

соціальних щаблях. Не забудь, що я звик їсти з промасленого паперу на підвіконнику пані Залевської поруч із вірною спиртовкою… Змилуйся над мешканцем безрадісних пансіонів, якщо він, збентежений, перекине тобі, може, чашку…

Вона сміялась…

— Ні, цього не роби, це тобі не личить, адже ти спеціаліст по моторах. Ти повинен бути спритним.

Вона взялась за ручку чайника.

— Тобі чаю чи кави?

— Чаю чи кави? А хіба є і те й інше?

— Є. Ось глянь!

— Чудово! Як у найкращих кафе! Бракує тільки музики…

Пат нахилилася й ввімкнула невеличкий портативний радіоприймач, якого я зовсім і не помітив раніше.

— Ну, то чого ж тобі наливати, чаю чи кави?

— Кави, звичайної кави. Я ж із села. А ти?

— Я вип'ю з тобою кави.

— А, взагалі, ти п'єш чай?

— Атож…

— От тобі й на…

— Я вже потроху звикаю до кави. Хочеш тістечка до кави? Чи бутерброд?

— І те й інше, Пат. Треба ж скористатися з нагоди. А потім ще й чаю вип'ю. Треба покуштувати всього, що тільки в тебе тут є.

Вона розсміялась і наклала мені повну тарілку. Я почав відмовлятися:

— Та буде вже, годі! Не забудь, що ми поблизу підполковника! Військові люблять поміркованість у нижніх чинів.

— Це тільки щодо напоїв, Роббі. Старий Егберт залюбки і сам їсть тістечка із збитими вершками.

— Щодо комфорту, теж, — відказав я. — У свій час вони нас грунтовно відучили від комфорту.

Я посовав столик на гумових коліщатках туди й сюди. Він наче вабив до цього. Беззвучно котився по килиму. Я озирнувся. Все було в одному певному стилі.

— Так, Пат, ось так, значить, жили наші предки!

Вона розсміялась.

— Що це ти вигадуєш!

— Нічого я не вигадую. Це реальні факти.

— Ці речі, Роббі, опинились у мене цілком випадково.

— Ні, не випадково. Та справа й не в речах. Справа в тому, що вони означають. А вони означають забезпеченість. Цього ти не можеш зрозуміти. Це розуміє тільки той, хто таку забезпеченість втратив.

Вона глянула на мене.

— Ти теж міг би себе так забезпечити, коли б тількихотів.

Я взяв її за руку.

— Ото ж бо то й є, Пат, що я не хочу. Я б тоді вважав себе за авантюриста. А нашому братові найкраще живеться так — будь, що буде… Ми до цього звикли. Такі тепер часи.

— Та це й дуже зручно, так…

Я розсміявся.

— Може й зручно. А тепер дай мені трохи чаю. Хочу його покуштувати.

— Ні, — відповіла вона, — будемо пити каву. Але ж їж іще! Отак, будь, що буде…

— Хіба що так… Але ж чи не сподівається цей ласун Егберт, що й йому дещо залишать?

— Можливо. Але нехай зважає на те, що нижні чини можуть помститися. Тепер такі часи… Їж, не лишай йому нічого.

Очі її блищали, вигляд був чудовий.

— А знаєш, — спитав я, — де не можна діяти отак — будь, що буде?

Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.

— З тобою! — відповів я. -А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!

Я в обід випив був тільки чашку бульйону в шоферській пивничці. Тому мені не важко було з'їсти все, що було подано. До цього я, заохочуваний Пат, спорожнив усю посудину з кавою.

Ми сиділи біля вікна й курили. Вечірня зоря полум'яніла над дахами будівель.

— Гарно в тебе, Пат, — вимовив я. — Можна зрозуміти, що й за цілий тиждень не хочеться вийти звідси… Щоб забути, нарешті, увесь отой мотлох, усю ту метушню…

— Було й так, — посміхаючись сказала Пат, — що я й не сподівалася взагалі вийти звідси.

— Коли ж це?

— Коли була хвора.