Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 2

Надворі рипнула брама. Я порвав записку з датами мого життя і кинув у кошик. Двері розчинилися навстіж. На порозі стояв Готфрід Ленц — довготелесий, худорлявий, солом'янобіла грива на голові, а ніс — наче з чужого обличчя.

— Роббі! — закричав він. — Ти, старий ласуне, встань та підбери живіт! З тобою розмовлятиме начальство!

— Ой боже! — Я підвівся. — А я сподівався, що ви про це не згадаєте. Змилуйтеся, хлопці!

— Чом не так! — Готфрід поклав на стіл пакунок, зацокотіло скло. За ним увійшов Кестер. Ленц виструнчився передо мною. — Роббі, що тебе найперш спіткало сьогодні вранці?

Я подумав.

— Стара жінка, що танцювала…

— Боже мій милий! Погана прикмета! Але до твого гороскопа пасує. Я його вчора склав. Ти народився під сузір'ям Стрільця, отож ти дитина ненадійна, нестала, як комиш на вітрі; до того ж у цьому році ти під знаком Сатурнових кілець та щербатого Юпітера. Ми з Отто заступили тобі батька й матір, отже, я передаю тобі насамперед щось захисне — бери ось цей амулет! Жінка з племені інків подарувала мені його колись. У неї була голуба кров, пласкі стопи, воші і дар провидиці. «Білошкірий чужинцю, — сказала вона мені, — цей амулет носили королі, в ньому сила сонця, місяця й землі, не кажучи вже про менші планети — дай мені за нього срібний долар на горілку — і він буде твій». Нехай щастя передасться й далі — дарую його тобі. Він тебе захистить, а твого непривітного Юпітера змусить тікати.

Він повісив мені на шию маленьку чорну фігурку на тоненькому ланцюжку,

— Ось так! Це-проти тяжкої скрути, а проти буденної ось це: шість пляшок рому від Отто! Ром цей удвоє старіший за тебе.

Ленц розгорнув пакет і виставив пляшки поодинці на стіл. Під промінням вранішнього сонця вони засвітилися янтарем.

— Просто диво, — сказав я. — Де це ти їх дістав, Отто?

Кестер засміявся.

— Це була ціла історія. Надто довга, щоб її розповідати. Але скажи-но, як ти себе почуваєш? На всі тридцять?

Я махнув рукою.

— На шістнадцять і п'ятдесят водночас. Не вельми…

— І це ти називаєш не вельми? — заперечив Ленц. — Та це ж найліпше, що тільки й може бути. Тим самим ти підкорив собі час і живеш за двох!

Кестер глянув на мене.

— Дай йому спокій, Готфріде, — сказав він. — Дні народження дуже вражають почуття власної гідності. Особливо зрання. Та він очуняє…

Ленц примружив очі.

— Чим менше людина думає про свою гідність, тим більше вона варта, Роббі. Це тебе втішає хоч трохи?

— Ні, — відповів я. — Аж ніяк. Коли людина чогось варта, то вона вже сама собі пам'ятник, та й усе. А це, на мою думку, обтяжує і нудить.

— Він філософствує, Отто, — сказав Ленц. — Значить, ще не пропаща душа! Він переборов хвилину страшної тиші! Той момент у день народження, коли сам собі дивишся в зіниці і раптом починаєш розуміти, яке ти жалюгідне курча… Тепер можна спокійно братися до буденної праці й мастити кишки старому кадилакові!

Ми працювали аж до сутінків. Тоді помилися й пере одягнулись. Ленц жадібно глянув на шеренгу пляшок.

— Скрутимо в'язи одній, га?

— Це вже як Роббі, — сказав Кестер. — Не личить, Готфріде, робити іменинникові такі грубезні натяки щодо подарунків.

— Ще менше личить мучити спрагою гостей, — відказав Ленц, відкриваючи пляшку.

Аромат миттю наповнив усю майстерню.

— Боже мій милий! — вимовив Готфрід. Ми всі потягли носом повітря.

— Просто неймовірно, Отто. Треба вдатись до високої поезії, щоб підшукати гідні порівняння.

— Надто шкода такого для нашої підсліпуватої халабуди! — заявив Ленц. — Знаєте що? Поїдемо кудись повечеряти, а пляшку заберемо з собою. А потім десь за містом, на вільному божому світі, розіп'ємо її.

— Блискуча ідея!

Ми відкотили кадилак, коло якого працювали по обіді. За ним стояла чудернацька штуковина на колесах. Це була гоночна автомашина Отто Кестера, гордість майстерні.

Свого часу Кестер купив на аукціоні за безцінь машину — стару лайбу з високими бортами. Фахівці, що були при тому, рішуче оцінили її як цікавий експонат для транспортного музею. Конфекціонер Больвіс, власник фабрики жіночих пальт і гонщик-любитель, порадив Отто переробити автомобіль на швейну машину. Але Кестера це аніскільки не бентежило. Він розібрав машину, як кишеньковий годинник, і цілі місяці з ранку до ночі працював коло неї. Тоді одного вечора з'явився на ній коло бару, де ми звичайно коротали час. Больвіс мало не луснув зо сміху, коли знову побачив ту ж машину-вигляд у неї був такий самий чудернацький. Задля жарту Больвіс запропонував Отто парі. Він ставив двісті марок проти двадцяти, якщо Кестер піде на перегони з його новою спортивною автомашиною; дистанція — десять кілометрів, один кілометр він давав фори. Кестер прийняв парі. Всі сміялися, передбачаючи сміховинне видовище. Але Отто пішов ще далі — відмовився від фори і, не моргнувши оком, підвищив заклад: тисяча марок проти тисячі! Больвіс розгублено спитав, чи не завезти його до психіатричної лікарні. Замість відповіді Кестер запустив мотор.

Обоє зараз же рушили з місця, щоб вирішити змагання. Через півгодини Больвіс.повернувся такий збентежений, наче побачив смаленого вовка. Він мовчки виписав чек, а тоді ще й другий. Він зараз же хотів купити ту машину. Але Кестер посміявся з нього. Він не віддав би її тепер ні за які гроші. Всередині машина була бездоганна, але зовні все ще мала занедбаний вигляд. Для щоденного вжитку ми насадили на неї якийсь надто старомодний кузов, що якраз підходив розміром; лак на ньому вицвів, крила порепались, верхові було добрих десять років. Усе це ми могли б обладнати краще, але були причини, з яких ми цього не зробили.

Машину ми назвали «Карлом». «Карл», привид на автострадах.

«Карл» похуркував собі вздовж шосе.

— Отто, — сказав я, — а ось іще одна жертва.

За нами нетерпляче сигналив важкий бюїк. Він швидко наздоганяв нас. Незабаром радіатори обох машин порівнялися. Чоловік за кермом недбало глянув у наш бік. Поглядом він звисока зміряв обшарпаного «Карла». Потім одвернувся і забув, що ми є на світі.

Та через кілька секунд незнайомий переконався, що «Карл» усе ще йде на одному з ним рівні. Він трохи випростався, глянув на нас, ніби розважаючись, і піддав газу. Але «Карл» не здавався. Маленький і спритний, він і далі біг рівно поряд із тим блискучим локомотивом з нікелю й лаку, ніби фокстер'єр коло дога.

Чоловік міцніше стиснув руль. Нічого не підозріваючи, він глузливо скривив губи. Видно було, що йому захотілося показати нам, чого варта його «карета». Він так міцно натиснув на педаль, що вихлопна труба защебетала, наче сотня жайворонків, улітку. Але дарма — випередити нас йому не вдалося. Наш непоказний, бридкий «Карл», ніби заворожений, прилип до його машини. Чоловік здивовано поглядав на нас із свого високого сидіння. Видно, не міг збагнути, як це при швидкості понад сто кілометрів він ніяк не може позбутися якоїсь старомодної лайби. Потім спантеличено зиркнув на спідометр — може, там щось не до ладу. Аж тоді дав повний хід.

Тепер машини мчали одна поряд з другою по довгому прямому шосе. Через кілька сот метрів навпроти нас загуркотіла вантажна машина. Бюїк мусив сховатись за нас, щоб розминутись. Тільки-но він знову зрівнявся з «Карлом», як назустріч швидко проїхала похоронна машина — стрічки на вікнах тріпотіли на вітрі, — і йому знову довелося відстати. Але потім уже попереду не було нікого. З незнайомця між тим усю пиху як рукою зняло; зціпивши зуби, сердито сидів вія, подавшись усім тілом уперед, — гонщицька гарячка охопила його; здавалося, начебто вся його честь полягала в тому, щоб нізащо в світі не піддатись ось цьому цуцикові, що біг поруч із ним.

А ми удавали, ніби байдужісінько собі сидимо на своїх місцях. Бюїк для нас не існував. Кестер спокійно стежив за дорогою, я, ніби нудьгуючи, дивився просто поперед себе, а Ленц, хоч і напружився ввесь, як струна, витяг газету і удавав, ніби для нього найважливіше зараз саме читати.