Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 79

_ — Ти це зараз вигадав? — здивовано питаю я.

— Зовсім ні. А звідки ж у неї всі оті сукні? Вацек її чоловік, тому він не задумується над цим, а я задумався.

— Ти?

— Вона сама призналась мені, не чекаючи, поки я запитаю. Сказала, що не хоче, аби між нами стояв якийсь обман. Вона заявила це цілком серйозно.

— А ти? Ти обдурюєш її з вигаданими героїнями своєї уяви і своїх журналів.

— Звичайно. А що взагалі значить обдурювати? Це слово завжди вживають лиш ті, до яких і треба було б його застосувати. І відколи це ти став пов'язувати почуття з мораллю? Хіба я для цього тебе стільки років виховував отут, серед символів тлінності всього земного! Обдурювати! Яке вульгарне слово для найвитонченішого прагнення, для постійних пошуків чогось іншого, більшого…

— Здаюсь! — перебиваю я його. — Глянь у вікно! Коротконогий, але дуже сильний чоловік, з гулею на голові, який он там заходить у двері — це різник Вацек. Він щойно помився у лазні, підстригся, а волосся його ще мокре від одеколону. Він хоче сподобатись своїй дружині. Це тебе не зворушує?

— Зворушує, але він ніколи не сподобається своїй дружині.

— Чому ж тоді вона вийшла за нього?

— Відтоді вона стала на шість років старшою. Ліза вийшла заміж у війну, коли дуже голодувала, а Вацек міг дістати скільки завгодно м'яса.

— То чому ж вона не залишить його?

— Бо він погрожує, що повбиває всіх її рідних.

— Це вона тобі так казала?

— Авжеж.

— О боже! — вигукую я. — І ти повірив!

Георг пускає гарне кільце диму.

— Коли ти, гордий циніку, матимеш стільки років, як я, то, певно, теж зрозумієш, що вірити не тільки зручно — часом те, що віриш, буває навіть правдою.

— Ну, добре, — кажу я. — А що ж робити з Вацековим різницьким ножем? І з яструбиними очима вдови Конерсман?

— Так, та вдова справжнє лихо, — відповідає Георг. — А Вацек — ідіот. Йому тепер живеться краще, ніж будь-коли, бо Ліза зраджує його і тому краще до нього ставиться. Побачиш, якої він заспіває, коли вона знову стане вірною дружиною і зганятиме за це на ньому лють. Ну, а зараз час іти їсти. А що далі робити, ми ще встигнемо подумати.

Едуарда мало грець не взяв, коли він побачив нас. Долар підскочив уже майже до мільйона, а в нас, здається, ще невичерпні запаси талонів.

— Ви друкуєте їх! — заявляє він. — Ви фальшивомонетчики! Ви потай друкуєте їх!

— Ми б хотіли після обіду випити пляшку «Форстер-Єзуїтенгартена», — поважно каже Георг.

— Чому після обіду? — недовірливо питає Едуард. — Що це має означати?

— Вино надто добре, щоб пити його з тим, що в тебе останнім часом подають під виглядом їжі,— кажу я.

Лице Едуарда наливається кров'ю.

— Харчуватися з минулої зими по якихось там мізерних шість тисяч марок за обід, та ще й ганити їжу — це вже занадто! Поліцію б на вас покликати!

— Поклич! Ще одне слово, і ми пообідаємо в тебе, а вино підемо пити в «Гогенцолерн».

Здається, що Едуард ось-ось лусне, однак задля вина він опановує себе.

— Я через вас дістав виразку шлунка, — бурмоче він і квапливо відходить. — Виразку шлунка! І тепер мушу пити тільки молоко!

Ми сідаємо до столу і озираємось довкола. Я крадькома і з нечистим сумлінням шукаю поглядом Герду, однак її не видно. Натомість я помічаю знайому постать, що, посміхаючись, бадьоро прямує до нас через залу.

— Ти бачиш? — питаю я Георга. — Різенфельд! Знову тут! «Лиш той, хто з тугою знайомий…»[9]

Різенфельд вітається з нами.

— Ви прийшли саме вчасно, щоб віддячитись, — каже йому Георг. — Наш юний ідеаліст бився за вас на дуелі. Американська дуель — ніж проти куска мармуру.

— Що? — Різенфельд сідає й замовляє кухоль пива. — В чім річ?

— Пан Вацек, чоловік Лізи, котрій ви надокучаєте квітами й цукерками, вирішив, що це подарунки від мого товариша, і засів на нього з ножем.

— Поранив? — коротко питає Різенфельд, оглядаючи мене.

— Тільки підошву, — каже Георг. — А Вацек дістав невеличку рану.

— Знову брешете?

— Цього разу ні.

Я з захопленням дивлюсь на Георга. Його нахабство не знає меж. Однак Різенфельда не так-то легко подолати.

— Він мусить виїхати звідси, — наказує він, як римський імператор.

— Хто? — питаю я. — Вацек?

— Ви!

— Я? А чому не ви? Або ви й Георг?

— Вацек знову полізе битися. Ви — закономірна жертва. На нас, лисих, він не подумає. Отже, виїхати повинні ви. Розумієте?

— Ні,— кажу я.

— Хіба ви не хотіли так чи інакше поїхати звідси?

— Але не через Лізу.

— Я сказав так чи інакше, — пояснює Різенфельд. — Хіба ви не бажали поринути в дикий вир великого міста?

— У ролі кого? У великому місті задарма не годують.

— У ролі співробітника газети в Берліні. Спочатку заробітки будуть невеликі, але достатні, щоб прожити. А далі видно буде.

— Що? — питаю я, затамувавши подих.

— Ви ж кілька разів питали мене, чи я не знаю для вас якогось місця! Ну, в Різенфельда є деякі зв'язки. Я напитав дещо для вас. Тому й заїхав сюди. З першого січня двадцять четвертого року можна приступати до роботи. Посада невеличка, але зате в Берліні. Згода?

— Годі! — каже Георг. — У нього контракт на п'ять років.

— Тоді він утече без попередження. Ну що, вирішили?

— А скільки він зароблятиме? — питає Георг.

— Двісті марок, — спокійно відповідає Різенфельд.

— Я так і думав, що це якийсь обман! — сердито кажу я. — Вам так подобається дражнити людей? Двісті марок! Чи існує ще взагалі така сміховинна сума?

— Якщо не існує, то буде існувати! — каже Різенфельд.

— Буде? — перепитую я. — Де? В Новій Зеландії?

— У Німеччині! Житня марка. Не чули ще про неї? Ми з Георгом перезираємось. Уже ходила чутка про те, що буде введено нові гроші. Вартість однієї марки буцімто дорівнюватиме вартості певної кількості жита. Але за останні роки ходило стільки різних чуток, що їм уже ніхто не вірив.

— Цього разу правда, — заявляє Різенфельд. — Я знаю про це з надійного джерела. А житню марку потім переведуть у золоту. Уряд гарантує це.

— Уряд! Це ж він призвів до інфляції!

— Можливо. Однак зараз справа стоїть інакше. Уряд більше не має боргів. Один більйон інфляційних марок дорівнюватиме одній золотій марці.

— А золота марка потім знову покотиться вниз? І все почнеться спочатку?

Різенфельд п'є пиво.

— То ви згодні чи ні? — питає він.

Мені здається, що в ресторані раптом западає мертва тиша.

— Згоден, — кажу я. У мене таке почуття, наче це сказав хтось інший. Я не наважуюся глянути на Георга.

— Оце розумна відповідь, — заявляє Різенфельд.

Я дивлюсь на скатертину. Вона ніби кудись пливе в мене перед очима. Потім я чую, як Георг каже:

— Кельнере, принесіть нам пляшку «Форстер-Єзуїтенгартена». Швидко.

Я підводжу очі.

— Ти ж урятував нам життя, — каже Георг, — от і відзначимо це.

— Нам? — питає Різенфельд. — Чому нам?

Георг не розгублюється. Він спритно пояснює:

— Тому, що ніхто ніколи не рятує одного життя. Адже кожне життя завжди пов'язане з кількома іншими.

Важка хвилина минула. Я вдячно зиркаю на Георга. Я зрадив його, тому що мусив зрадити, і він зрозумів це. Адже він залишається у Верденбрюці.

— Ти приїдеш до мене в гості,— кажу я. — І я познайомлю тебе з берлінськими дамами з вищого світу і кіноартистками.

— Ну й плани у вас, хлопці! — дивується Різенфельд. — А де ж вино? Адже я теж щойно врятував вам життя.

— Хто тут власне кого рятує? — питаю я.

— Кожен іншого, — каже Георг. — Так само, як він завжди когось убиває. Навіть, якщо сам не знає про це.

Вино стоїть на столі. З'являється Едуард, блідий і розгублений.

— Налийте й мені чарку.

— Тікай звідси! — кажу я. — Радий чужим поживитися! Своє вино ми й самі можемо випити.

— Та ні. Вино буде за мій рахунок. Але дайте мені чарку. Мені треба чогось випити.