Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 76

— А, це вірші. Я завжди любила вірші. Але їх так багато! Усіх не запам'ятаєш.

Я складаю зброю. Сталося так, як я й передчував. Вона видужала, і я вислизнув з її рук, як газета з рук сплячої селянки. Вона нічого більше не пам'ятає. Вона ніби прокинулась після наркозу. Ті місяці, які вона провела тут, у лікарні, зникли з її пам'яті. Вона все забула. Вона тепер — Женев'єва Терговен і більше не знає, хто така Ізабела. Вона не прикидається, я бачу це. Я боявся, що втрачу її, бо вона походить з інших верств і повернеться до них. А втратив її гірше — грунтовніше і безнадійніше. Вона вмерла. Вона ще живе й дихає, вона така сама вродлива, як і була, але в ту мить, коли скінчилась хвороба, вона вмерла, втонула назавжди. Ізабела, з її крилатим, квітучим серцем, втонула в Женев'єві Терговен — добре вихованій дівчині з вищого кола, котра, мабуть, колись вигідно вийде заміж і навіть буде доброю матір'ю.

— Мені треба йти, — каже вона. — Ще раз дякую вам за гру на органі.

— Ну? — питає Верніке. — Що ви скажете про це?

— Про що?

— Не вдавайте з себе дурника. Про фрейлейн Терговен. Не будете ж ви заперечувати, що за три тижні, відколи ви її не бачили, вона стала зовсім іншою. Цілковитий успіх!

— І це ви називаєте успіхом?

— А як же інакше? Вона повертається назад до життя, з нею тепер уже все гаразд, те, що було, розвіялось, як поганий сон. Вона знову стала людиною. Чого ви ще хочете? Ви ж бачили її. Ну?

— От я теж кажу: ну?

Сестра з червоним селянським обличчям приносить пляшку вина й чарки.

— Чи ми ще матимемо щастя бачити його преподобіє вікарія Бодендіка? — питаю я. — Я не знаю, чи фрейлейн Терговен католичка, однак гадаю, що це так, бо вона ж з Ельзасу. Тому його преподобіє теж буде страшенно радий, що вам пощастило виловити з хаосу овечку для його отари!

Верніке посміхається.

— Його преподобіє уже висловив своє задоволення. Фрейлейн Терговен цілий тиждень відвідує службу божу.

Ізабело, думаю я. Колись ти знала, що бог і досі висить на хресті і що його мучили не тільки невіруючі. Ти знала це і зневажала ситих віруючих, які з його мук зробили собі жирну синекуру.

— Вона вже й сповідалася? — питаю я.

— Можливо. Цього я не знаю. А хіба взагалі хто-не-будь повинен сповідатися в тому, що він зробив, коли був психічно хворий? Для мене, темного протестанта, це дуже цікаве питання.

— Все залежить від того, кого вважати психічно хворим, — гірко кажу я, дивлячись, як направник людських душ вихиляє чарку рейнгардського.

— У нас безумовно різні погляди на це. До речі, як можна сповідатися в тому, що ти забув? Адже фрейлейн Терговен, мабуть, багато що раптово забула.

Верніке наливає собі й мені.

— Пийте, поки нема його преподобія. Може, запах ладану й священний, однак він псує букет такого вина, як оце. — Верніке надпиває чарку, закочує очі й веде далі:— Раптово забула? Хіба це було так раптово? Ознаки цього з’явилися вже давно.

Він має рацію. Я й сам помічав це. Бували хвилини, коли Ізабела, здавалось, не впізнавала мене. Я згадую останню нашу зустріч і з люттю випиваю вино. Сьогодні воно мені не смакує.

— Це як землетрус, — люб'язно і самовдоволено заявляє Верніке. — Землетрус на морі. Одні острови і навіть цілі континенти зникають, а натомість з’являються інші.

— А якщо з нею трапиться ще один такий землетрус? Тоді все почнеться навпаки?

— Може статися й таке. Але це майже завжди веде за собою прогресуюче слабоумство. А хіба ви бажаєте цього фрейлейн Терговен?

— Я бажаю їй усього найкращого.

— Отож-бо!

Верніке виливає в чарки решту вина. Я згадую нещасних хворих, які стоять чи лежать по кутках у своїх палатах, розмазуючи по собі слину і бруд.

— Звичайно, я бажаю, щоб вона ніколи не хворіла, — кажу я.

— Цього можна не боятись. Ми маємо один з випадків, коли хворого можна вилікувати, усунувши причини хвороби. Все скінчилось якнайкраще. У матері і в дочки таке почуття, яке іноді викликає чиясь смерть: їх наче обмануто, наче вони осиротіли, і це зріднило їх більше, ніж будь-коли.

Я здивовано поглядаю на Верніке, бо ще ніколи не чув, щоб він говорив так поетично. А втім, він каже це не зовсім серйозно.

— Сьогодні ви матимете змогу переконатись у цьому, — заявляє Верніке. — Мати й дочка прийдуть сюди обідати.

Я хочу піти, але щось змушує мене залишитись. Коли людині випадає можливість помучити себе, вона не так легко відмовляється від цього.

З’являється Бодендік. Він сьогодні напрочуд товариський. Потім приходять мати з дочкою, і починається банальна світська розмова. Матері десь біля сорока п’яти років. Це повнувата, не дуже вродлива жінка, яка так і сипле легкими округлими фразами. У неї на все готова відповідь.

Я дивлюсь на Женев’єву. Іноді в мене на мить з'являється маленька надія: мені здається, ніби крізь її риси проступає інше обличчя — кохане, натхненне, розгублене, але його одразу ж заливають хвилі розмови про модерну будівлю санаторію — обидві жінки вживають тільки це слово, — про чудовий краєвид і старовинне місто, про різних дядьків і тіток у Страсбурзі та Голландії, про важкі часи, про необхідність віри, про якість лотарінгських вин і красу Ельзасу. Жодного слова про те, що так вражало і хвилювало мене. Все це кануло в забуття, ніби його ніколи й не було.

Я швидко прощаюсь.

— На все краще, фрейлейн Терговен, — кажу я. — Я чув, що ви цього тижня їдете?

Вона киває.

— Хіба ви не прийдете сьогодні ще раз? — питає мене Верніке.

— Прийду, до вечірні.

— Тоді прошу до мене на чарку вина. Сподіваюсь, що ви теж завітаєте, шановні пані?

— Радо завітаємо, — відповідає Ізабелина мати. — Ми все одно прийдемо до вечірні.

Увечері я почуваю себе ще гірше, ніж удень. Слабке світло облудне. Я бачив у церкві Ізабелу. Над її волоссям тремтіло сяйво свічок. Вона майже не рухалась. Обличчя хворих при звуках органа миттю оберталися вгору, як пласкі світлі круги. Ізабела ж молилася: вона була здорова.

Після вечірні теж не стає легше. Мені пощастило зустріти Женев’єву на порозі церкви, і я виходжу з нею в парк. Ми йдемо алеєю. Я не знаю, про що говорити. Женев'єва щільніше загортається в пальто.

— Як стало холодно вечорами.

— Еге ж. Ви їдете цього тижня?

— Хотілося б. Я вже давно не була вдома.

— Ви раді?

— Звичайно.

Говорити більше нема про що. Однак я не можу справитися з собою. Це ж та сама хода, те саме обличчя в темряві, ті самі ніжні риси.

Ми наближаємось до кінця алеї.

— Ізабело, — кажу я.

— Пробачте, що ви сказали? — здивовано питає вона.

— Ох, — кажу я. — То просто одне ім’я.

Вона на мить уповільнює крок.

— Ви помиляєтесь, — каже вона. — Мене звуть Женев’єва.

— Так, звичайно. Ізабелою звали іншу. Ми інколи говорили про неї.

— Он як? Можливо. Про що тільки не говориш у житті, — немов вибачаючись, каже вона. — Тож і не дивно, коли дещо забуваєш.

— О, звичайно.

— Це була якась ваша знайома?

— Майже що так.

Вона тихо сміється.

— Як романтично. Пробачте, що я не відразу згадала. Зараз я вже пригадую.

Я дивлюсь на неї. Вона нічого не пригадує, я бачу. Вона удає це, аби не здаватись неввічливою.

— Останніми тижнями сталося так багато подій, — каже вона невимушено і трохи зверхньо, — як тут не переплутати все? — І, щоб загладити свою неввічливість, питає: — А що з нею було далі?

— З ким?

— З Ізабелою, про яку ви щойно говорили.

— А, з нею! Нічого не було. Вона померла.

Женев’єва злякано зупиняється.

— Померла? Як шкода! Пробачте, я не знала…

— Нічого. Я не був з нею близько знайомий.

— Померла раптово?

— Так, — відповідаю я. — Але навіть не здогадувалась, що помирає. Це теж чогось варте.

— Звичайно. — Женев’єва подає руку. — Мені дуже шкода.

Рука в неї міцна, вузька й холодна. У ній не чути більше жару. Це рука молодої дами, яка трохи схибила, але знову виправилась.