Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 70

— А генерала у вас не було? — питаю я.

Оскар махає рукою.

— Що вигадали! Убитий генерал — така сама дивина, як… — він шукає, з чим би порівняти. — Ви колекціонуєте жуків?

— Ні,— відповідаємо ми з Георгом в один голос.

— Шкода, — зауважує Оскар. — Так от, це така ж дивина, як величезний жук-рогач— Lucanus cervus, або, якщо ви збираєте метеликів, — як Мертва голова. Якби вбивали генералів, то хіба тоді могли б бути війни? Навіть мій полковник і той не був убитий на фронті, а помер від паралічу серця. Але цей полковник… — Плаксивий Оскар раптом посміхається. Ця посмішка справляє дивне враження: річ у тому, що від частого плачу його обличчя геть укрилось зморшками і стало як у лягавого собаки, навіть таке саме сумовито-урочисте. — Бачите, третьому комендантові, звичайно, треба було мати ще й старшого офіцера. Він пропонував мені за нього все, що завгодно. Однак у мене був повний комплект, я навіть мав кадрового бовдура, якому одвів чудову могилу, на видному місці. Кінець кінцем я погодився на обмін — за тридцять шість пляшок чудової російської горілки. Правда, довелось віддати за них полковника, а не підполковника. Але ж тридцять шість пляшок! Тому, панове, я й досі більше люблю російську горілку. Однак тут її, звичайно, ніде не роздобудеш.

Замість неї Оскар погоджується випити ще чарку хлібної горілки.

— Навіщо ви стільки морочилися з тими трупами? — питає Георг. — Це ж треба було їх усіх викопувати та переносити. Поставили б краще кілька хрестів з вигаданими прізвищами й чинами і годі! Так ви могли б навіть мати генерал-лейтенанта.

Оскар шокований.

— Що ви, пане Кроль! — каже він з лагідним докором. — Це ж була б підробка. А може, навіть наруга над мертвими…

— Наруга була б тільки тоді, якби ви мертвого майора видали, скажімо, за капітана, — зауважую я. — А коли б ви на якийсь там день видали солдата за генерала, нічого б не було.

— Або поставили б хрести на порожніх могилах, — додає Георг. — Тоді про наругу не могло б бути й мови.

— Все одно це була б підробка, і її могли б виявити, — заперечує Оскар. — Скажімо, ляпнули б щось грабарі. Що тоді? Та й до того ж — підроблений генерал? — Він аж здригається. — Його величність, безперечно, знав усіх своїх генералів.

Ми не уточнюємо цього питання. Оскар теж.

— І знаєте, що було найсмішніше? — питає він.

Ми мовчимо. Його запитання явно риторичне і не потребує відповіді.

— За день до відвідин стало відомо, що його величність взагалі не приїде. А ми посадили ціле море примул і нарцисів.

— А покійників ви повернули назад один одному? —

— Це було б надто багато роботи. Та й у паперах уже все було поміняно. І родичам послали повідомлення про те, що покійників перенесено. Таке траплялося часто. Попаде кладовище в зону вогню, і починай усе спочатку. Лиш комендант, котрий виміняв за горілку полковника, не тямив себе з люті. Він навіть пробував вдертися до мене із своїм шофером, щоб забрати назад ящики з горілкою. Але я їх добре сховав. У порожній могилі.— Оскар позіхає.— Так, чудові були часи! Я тоді відав кількома тисячами могил. А сьогодні,— він витягає з кишені папірець, — двома надгробками з мармуровими плитами, і це, на жаль, усе, пане Кроль.

Смеркає. Я йду парком божевільні. Ізабела сьогодні вперше після довгої перерви слухала відправу. Я шукаю її, але ніяк не можу знайти. Натомість зустрічаю Бодендіка. Він пахне ладаном і тютюном.

— Ви хто зараз? — питає він. — Атеїст, буддист, скептик чи, може, знову стоїте на шляху до бога?

— Кожен завжди стоїть на шляху до бога, — відповідаю я, втомлений цими словесними сутичками. — Все залежить від того, як це розуміти.

— Браво, — каже Бодендік. — Між іншим, вас шукає Верніке. Чому, власне, ви так завзято боретесь з такою простою річчю, як віра?

— Тому, що на небі радіші одному скептикові, що бореться з вірою, ніж дев'яносто дев'ятьом вікаріям, котрі з дитинства співають «Осанну», — відповідаю я.

Бодендік посміхається. Я не хочу сперечатися з ним, бо пам'ятаю його вчинок у кущах за церквою.

— Коли я побачу вас на сповіді? — питає він.

— Як тих двох грішників із церкви божої матері?

Він здивовано зиркає на мене.

— Он як, ви знаєте про це? Ні, не так. Ви прийдете самі! Тільки не зволікайте.

Я нічого не відповідаю йому. Ми щиро прощаємось, і я рушаю до Верніке. З дерев, ніби кажани, злітає листя.

Пахне землею й осінню. «Де поділося літо? — думаю я. — Промайнуло в одну мить!»

Верніке відсуває вбік купу паперів.

— Ви бачили фрейлейн Терговен? — питає він.

— Тільки в церкві.

Він киває.

— Поки що вам не треба наглядати за нею.

— Чудово, — кажу я. — Будуть ще якісь накази?

— Не вдавайте з тебе наївного. Ніякі це не накази. Я роблю те, що вважаю за потрібне для своїх хворих. — Він пильно приглядається до мене. — А ви часом не закохані?

— Закоханий? У кого?

— У фрейлейн Терговен. У кого ж іще? Вона таки гарненька. От чорт, я навіть не подумав раніше про таку можливість.

— Я теж. Про яку можливість?

— Ну тоді все гаразд. — Він регоче. — До того ж вам би це не зашкодило.

— Так? — кажу я. — Досі я думав, що тут лиш Бодендік представник бога. А тепер бачу, що ви теж. Ви так добре знаєте, що кому шкодить, а що не шкодить?

Якусь мить Верніке мовчить.

— Значить, таки закохані,— каже, нарешті, він. — Ну що ж! Шкода, що я не міг її слухати. Саме при вас. Це мали бути чудові бесіди недотеп. Беріть сигару. Ви помітили, що вже осінь?

— Так, — кажу я. — Тут я цілком з вами згоден.

Верніке простягає мені ящичок з сигарами. Я беру одну,

бо коли відмовлюсь, то він вважатиме це ще одною ознакою закоханості. Мені раптом стає нудно, я боюсь, що почну блювати, однак усе-таки запалюю сигару.

— Я, мабуть, повинен дати вам пояснення, — каже Верніке. — В усьому винна мати. Вона знову приїздила сюди на два дні. І нарешті все розповіла. Чоловік помер рано; мати молода і вродлива; друг дому, в якого дочка теж закохалася; мати і друг дому необережні; дочка ревнує; вона застає їх у дуже інтимній ситуації, а може, й давно вже стежила за ними — розумієте?

— Ні,— кажу я. Все це мені таке саме відразне, як і його смердюча сигара.

— Отже, до чого ми дійшли, — смакуючи, веде він далі.— В дочці спалахує ненависть, відраза, все це поєднується, а порятунок — у роздвоєнні особистості, хворобі якраз для такого типу людей, як вона, що тікають від реального життя у світ мрій. Згодом мати ще й вийшла заміж за друга дому, і це призвело до кризи — тепер ви розумієте?

— Ні.

— Але ж це так просто, — нетерпляче каже Верніке. — Важко було збагнути суть, а тепер… — він потирає руки. — До того ж нам ще й пощастило: той чоловік, колишній друг дому, Ральф чи Рудольф, чи якось так, тепер уже не стоїть на дорозі. Три місяці тому вони розлучилися, а потім він попав у автомобільну катастрофу й помер; отже, причину усунено, шлях вільний — тепер ви вже, нарешті, збагнули?

— Так, — кажу я, відчуваючи, що понад усе хотів би заткнути цьому розумникові пельку ганчіркою, змоченою в хлороформі.

— От бачите! Тепер уже близько кінець. Мати, яка перестала бути суперницею, старанно підготована зустріч — я вже цілий тиждень влаштовую її,— і все пішло якнайкра-

ще. Ви ж бачили, що фрейлейн Терговен сьогодні ввечері знову була в церкві…

— Ви вважаєте, що навернули її до віри? Ви, атеїст, а не Бодендік?

— Дурниці! — каже Верніке, трохи сердитий, що я такий недотепа. — Не про це ж мова! Я маю на увазі те, що вона стає відвертіша, доступніша, вільна — хіба ви не помітили цього, як були тут останнього разу?

— Помітив.

— От бачите! — Верніке знову потирає руки. — Після першого сильного шоку це був такий відрадний наслідок…

— А сам шок теж був наслідком вашого лікування?

— Він входив у лікування.

— Поздоровляю, — кажу я, згадуючи сцену в Ізабелиній кімнаті.

Верніке такий захоплений, що не помічає іронії.