Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 68

— Я знаю, хто ви! — горлає вона. — Ви— Генріх Брюгеман! Не минути вам каторжної тюрми за те, що ображаєте беззахисну вдову, вбивце! Уже ваша мати…

Далі я не слухаю. У вдови й так вистачить публіки. Тепер уже майже всі вікна відчинені. Чути схвальне бурмотіння й оплески. Я сходжу вниз.

Кнопфа вже притягли на подвір'я. Він блідий, обличчя геть мокре від поту, ніцшевські вуса звисають на губи. Раптом він, скрикнувши, виривається з рук, хитаючись, ступає кілька кроків і зненацька кидається до обеліска. Він охоплює його рукам» й ногами, як жаба, притискується до нього й починає вити.

Я озираюсь. Позад мене стоїть Георг у своїй пурпуровій піжамі, за ним стара фрау Кроль, без вставної щелепи, в голубому халаті і з папільйотками на голові, а ще далі — Генріх на мій подив, у піжамі, а не в сталевому шоломі та орденах. Однак все-таки піжама в нього з матерії імперських кольорів — чорного з білим.

— Що трапилось? — питає Георг. — Знову біла гарячка?

Гарячка вже була в Кнопфа кілька разів. Він тоді бачив білих слонів, що виходять із стіни, й дирижаблі, що проникають крізь замкову шпарку.

— Гірше, — відповідає чоловік, що витримував напад вдови Конерсман. Це справді Генріх Брюгеман, монтер. — Печінка й нирки. Кнопф думає, що вони полопали.

— Чому ж ви притягли його сюди, а не в Маріїнську лікарню?

— Він не хоче в лікарню.

З’являється Кнопфова родина. Попереду фрау Кнопф, за нею три дочки, всі чотири розпатлані, заспані й перелякані. Кнопф знову починає вити.

— Ви подзвонили лікареві? — питав Георг.

— Ще ні. Ми мали по самі вуха мороки, поки тягли його сюди. Він хотів стрибнути в річку.

Кнопфові жінка й дочки хором голосять навколо старого. Генріх теж підходить до Кнопфа і намагається вплинути на нього, як на мужчину, камрада, солдата й німця, щоб він залишив обеліск і йшов спати, бо обеліск хитається під його вагою. Не тільки Кнопфові загрожує небезпека від обеліска, пояснює Генріх, а й навпаки — коли б з обеліском щось трапилося, фірмі довелося б притягти до відповідальності Кнопфа. Адже це коштовна річ, прекрасно одполірований з усіх боків граніт, і при падінні він, безперечно, пошкодився б.

Кнопф не розуміє Генріха; він ірже, витріщивши очі, як кінь, що побачив привида. Я чую, як Георг дзвонить із контори лікареві. На подвір'я заходить Ліза у вечірній сукні із гофрованого білого сатину. Вона пашить здоров'ям і дуже пахне кминовою горілкою.

— Палкий привіт від Герди, — каже вона мені. — Заглянь якось до неї.

У цю мить з-поміж хрестів вибігає пара закоханих і мчить вулицею. З'являється Вільке в нічній сорочці й дощовику, за ним іде ще один безбожник, Курт Бах, у чорній піжамі, підперезаній поясом. Кнопф виє далі.

На щастя, лікарня недалеко. Невдовзі приходить лікар. Йому наспіх пояснюють, що сталося. Одірвати Кнопфа від обеліска неможливо. Тому фельдфебелеві друзі стягують йому з кістлявого заду штани, лікар, який звик на війні ще й не до таких ситуацій, витирає шкіру намоченою в спирті ватою, подає Георгові маленького кишенькового ліхтарика і вганяє в яскраво освітлену сідницю шприца. Кнопф сповзає з обеліска…

Друзі підводять Кнопфа. Навіть лежачи на землі, він ще міцно тримається за обеліск; однак опір його зломлено. Я розумію, чому Кнопф, охоплений страхом, кинувся до обеліска: він провів тут чудові хвилини, коли в нього не кололо ще в нирках.

Кнопфа несуть до кімнати.

— Цього й слід було сподіватися, — каже Георг Брюгеманові. —Як це сталось?

Брюгеман хитає головою.

— Не маю уявлення. Він саме виграв заклад у чоловіка з Мюнстера. Вгадав, що одну горілку взято із «Шпатенброй», а другу — з ресторану «Квітка». Чоловік із Мюнстера привіз горілку в машині. Я був свідком. Коли він уже витягав гаманця, Кнопф раптом зблід і вкрився потом. За хвилину він уже лежав на землі, корчачись, блюючи й виючи. Решту ви бачили самі. І знаєте, що найгірше? Той тип із Мюнстера в метушні накивав п'ятами, не заплативши програшу. І ніхто його не знає, а ми так заморочились, що не подивились на номер його машини.

— Це, звичайно, жахливо, — каже Георг.

— Як на чий погляд. Доля, я б сказав.

— Доля, — повторюю я. — Коли ви, пане Брюгеман, хочете якось запобігти своїй долі, то не повертайтесь назад по Гакенштрассе. Вдова Конерсман стежить за вулицею з позиченим для цієї мети ліхтариком в одній руці і з пляшкою, замість зброї, в другій. Правда ж, Лізо?

Ліза палко підтакує мені.

— І то не порожня пляшка, а з пивом. Коли вона лопне у вас на голові, то відразу ж матимете і приємний душ.

— От чорт! — каже Брюгеман. — А як звідси вийти? Це не глухий кут?

— На щастя, ні, — відповідаю я. — Можна вийти через сад на Бляйбштрассе. Раджу вам якнайшвидше забиратися звідси, бо починає світати.

Брюгеман зникає. Генріх Кроль, оглянувши, чи не пошкоджений обеліск, теж іде досипати.

— Отака людина, — узагальнює Вільке, киваючи на Кнопфові вікна й на сад, де зник Брюгеман. Потім бреде сходами назад до своєї майстерні. Очевидно, цієї ночі він залишився там спати, а не працювати.

— Вам знову духи приносили квіти? — питаю я.

— Ні, але я замовив собі книжки про це.

Фрау Кроль раптом похопилась, що забула вставити свою щелепу, й теж тікає. Курт Бах, як знавець, пасе очима Лізині голі засмаглі плечі, але, не бачачи з її боку заохочення, нарешті йде геть.

— Старий помре? — питає Ліза.

— Мабуть, — відповідає Георг. — І так диво, що він і досі живе.

З Кнопфової квартири виходить лікар.

— Ну, що в нього? — питає Георг.

— Печінка. Вона давно вже відслужила йому. Не думаю, що цього разу старий витримає. Це вже кінець. День-два, більше він не протягне.

У дверях з'являється фрау Кнопф.

— Отже, не давайте йому ні краплі горілки, — каже їй лікар. — Ви обшукали його спальню?

— Аякже, пане лікарю, і я і дочки. Ми знайшли ще дві пляшки цього чортового пійла. Ось.

Вона показує пляшки, відкорковує їх і хоче вилити горілку.

— Стривайте, — кажу я. — Це вже зайве. Головне, аби вони не потрапили до Кнопфа, правда, пане лікарю?

— Авжеж.

Від пляшок лине міцний запах доброї горілки.

— Що ж мені з ними робити? — каже фрау Кнопф. — Він скрізь знайде їх. У нього ж нюх, як у собаки.

— Ми вас звільнимо від цього клопоту.

Фрау Кнопф вручає мені й лікареві по пляшці.

Лікар зиркає на мене.

— Що одному горе, то іншому радість, — каже він і прощається з нами.

Фрау Кнопф зачиняє двері. На подвір'ї залишаємось тільки я, Ліза й Георг.

— Лікар теж вважає, що він помре? — питає Ліза.

Георг киває. В темряві його пурпурова піжама здається

чорною. Ліза щулиться від холоду, але не йде додому.

— Ну, бувайте, — кажу я і залишаю їх самих.

Згори я бачу вдову Конерсман, що, ніби тінь, стовбичить біля свого будинку. Вона все ще чигає на Брюгемана. За хвилину я чую, як унизу хтось тихо причиняє двері. Я дивлюсь у темряву і думаю про Кнопфа. Потім згадую Ізабелу. Вже зовсім сонний, я помічаю, що вдова Конерсман перетинає вулицю. Вона, певно, думає, що Брюгеман сховався, і шукає його з ліхтариком на нашому подвір'ї. На підвіконні в мене й досі лежить стара ринва, якою я колись лякав Кнопфа. Тепер я вже майже жалкую, що робив це, однак, побачивши, як по подвір'ю кружляє пучок світла, не витримую. Я обережно нахиляюсь до ринви.

— Хто тут турбує мене? — глухо кажу я й зітхаю.

Вдова Конерсман зупиняється, як укопана. Потім тремтливий промінь починає швидко кружляти по подвір'ю й по надгробках.

— Хай змилосердиться господь і над твоєю душею! — видихаю я.

Я б залюбки поговорив з нею так, як Брюгеман, однак стримуюсь, бо на те, що я їй зараз сказав, вдова Конерсман не зможе нікому поскаржитись, якщо й збагне, в чім справа.

Однак вона нічого не може збагнути. Вона крадеться по-під стіною на вулицю і там уже чимдуж мчить до своїх дверей. Я ще чую, як вона гикає з переляку. Потім знову став тихо.

XXI

Я обережно випроваджую колишнього листоношу Рота— низенького чоловічка, який під час війни розносив у нашому кварталі листи. Рот був людиною вразливою і брав дуже близько до серця те, що йому тоді часто доводилося бути вісником нещастя. Поки був мир, люди завжди зустрічали його радісно, коли він приносив пошту; та ось почалася війна, і його поява стала викликати в людей страх. Рот приносив повістки тим, кого брали в армію, і конверти з страшним повідомленням: «Загинув на полі бою». Що далі тривала війна, то частіше Рот приносив їх, і його поява викликала горе, прокльони та сльози. А коли йому якось довелося доставити страшний конверт самому собі, а через тиждень ще один, листоноша не витримав і збожеволів. У нього було тихе божевілля, і поштовому управлінню довелось виплачувати йому пенсію. Отже, в роки інфляції Рот, як і багато інших, був приречений на голодну смерть, бо пенсії завжди підвищували надто пізно.