Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 64

Я сміюсь, хоч мені сьогодні зовсім не до сміху.

— Жахлива творча невдача!

— Добре тобі сміятися, — схвильовано каже Бамбус. — А мені біда! Одинадцять сонетів цілком готові, а на дванадцятім отаке нещастя! Просто нічого не виходить! Немає уяви! Кінець! Що хочеш, те й роби!

— Це прокляття кожного задоволеного бажання, — зауважує Гунгерман, підходячи до нас. Він, очевидно, знає, про що йдеться. — Голодний мріє про їжу, для ситого ж вона відразна.

— Він знову зголодніє, і мрії повернуться, — кажу я.

— У тебе так, а в Отто — ні, заявляє Гунгерман, дуже задоволений. — Ти поверхова нормальна людина, а Отто — глибока натура. Він замінив один комплекс іншим. Не смійся — він, мабуть, пропав як поет. Це, так би мовити, похорон у будинку втіхи.

— Я спустошений, — безнадійно каже Отто. — Спустошений, як ніколи. Я підірвав себе. Де мої мрії? Задоволення бажання — ворог самого бажання. Я повинен був про це знати!

— Напиши щось про це, — раджу я.

— Непогана ідея! — Гунгерман виймає книжечку для нотаток. — Між іншим, вона мені вже Спадала на думку. Та й тема ця не для Отто. В нього стиль не достатньо лаконічний.

— Він може втілити її в елегію або в жалібну пісню. Космічна скорбота, зірки падають, мов золоті сльози, сам бог схлипує, бо це ж він так безглуздо створив світ, осінній вітер, ніби арфа, награє реквієм…

— Який збіг думок, — каже Гунгерман, швидко записуючи мої слова. — Саме це і майже такими словами я говорив тиждень тому. Моя дружина може посвідчити.

Отто нашорошує вуха.

— Та ще й боїшся, що заразився, — каже він. — Через скільки це можна помітити?

— Коли трипер, то через три дні, а коли люес, то через три тижні, — швидко відповідає зразковий сім’янин Гунгерман.

— Нічим ти не заразився, — кажу я. — Сонети не заражуються люесом. Однак ти можеш використати свій настрій. Направ кермо у протилежний бік! Коли не можеш оспівувати кохання — ганьби його! Замість гімну жінці в багряному й пурпуровому напиши їдку сатиру. З зірок капає гній, Іов, очевидно, перший сифілітик, лежить весь у виразках на уламку всесвіту, дволикий Янус кохання: з одного боку на обличчі чудесна посмішка, а з другого — роз’їдений хворобою ніс…

Я бачу, що Гунгерман знову записує.

— Ти це теж говорив жінці тиждень тому? — питаю я.

Він, сяючи, киває головою.

— Навіщо ж тоді ти записуєш?

— Бо знов забуду. Я часто забуваю раптові думки.

— Вам легко глузувати, — ображено каже Бамбус. — Але я не можу виступити проти кохання. В мене талант до гімнів.

— Напиши гімн проти кохання.

— У гімнах можна тільки щось оспівувати, — пояснює мені Отто, — а не ганьбити.

— Тоді пиши гімни про доброчесність, чистоту аскетичного життя й самотність, про заглиблення у найближче й найдальше з усього, що тільки є на світі,— у своє Я.

Отто якусь мить слухає, задерши голову, наче мисливський собака.

— Я вже пробував, — сумно каже він. — Це теж не в моєму стилі.

— Хай йому чорт, твоєму стилеві! Надто вже ти вередливий!

Я підводжусь і виходжу в сусідню кімнату. Там сидить Валентін Буш.

— Ходи-но, випий зі мною пляшку йоганісберзького, — каже він. — Хай Едуард трохи посердиться.

— Сьогодні я не хочу нікого сердити, — відповідаю я, прямуючи далі.

Я виходжу надвір. Там уже стоїть Отто Бамбус і жалібно дивиться на гіпсових валькірій, що прикрашають вхід до «Валгали».

— Отак-то, — каже він, аби не мовчати.

— Не скигли, — кидаю я, щоб відчепитись від нього. — Ти, мабуть, із тих митців, що рано кінчають творити. А Кляйст, Бюргер, Рембо, Бюхнер належать до найкращих світил на поетичному небі. Отже, не бери собі цього так близько до серця.

— Але ж вони й померли рано!

— Померти й ти зможеш, якщо захочеш. До того ж Рембо ще довго жив після того, як перестав писати. Шукав пригод в Абіссінії. Хіба тобі це не відомо?

Отто дивиться на мене, як на теля з двома головами. Потім знову переводить погляд на товсті стегна і пишні груди гіпсових валькірій.

— Слухай, — нетерпляче кажу я, — тоді напиши цикл «Спокуса святого Антонія». Тут у тебе буде і пристрасть, і зречення, і ще ціла купа всіляких тем.

Обличчя в Отто прояснюється. Потім відразу ж зосереджується, наскільки це можливо для такої вівці з хтивою вдачею. Очевидно, німецька література поки що врятована — Бамбус помітно втрачає до мене цікавість. Він байдуже киває мені і чимдуж кидається додому — до свого рідного письмового столу. Я заздрісно дивлюсь йому вслід.

У конторі панує мирна темрява. Я вмикаю світло і помічаю записку: «Різенфельд поїхав. Отже, ти сьогодні ввечері вільний від служби. Скористайся цим і натри гудзики, протруси мозок, обріж нігті і помолись за кайзера та райх. Власноручно підписав: Кроль, фельдфебель і людина. P.S. Хто спить, той теж грішить».

Я піднімаюсь до своєї комірчини. Піаніно щирить мені назустріч свої білі зуби. Із стін холодно дивляться томи класиків. Я кидаю на вулицю сніп високих акордів. Лізине вікно відчиняється. Вона стоїть перед лампою в розхристаному халаті, тримаючи в руках цілий оберемок квітів.

— Від Різенфельда, — хрипить Ліза. — Який ідіот! Тобі потрібна ця паша?

Я хитаю головою. Ізабела подумала б, що це її вороги замишляють проти неї якусь підлоту, а Герду я вже так давно не бачив, що їй би це теж здалося фальшю. Більше ж я нікого не знаю.

— Справді не потрібна? — питає Ліза.

— Справді.

— Бідний! Однак не журись! Ти теж станеш колись дорослим!

— А коли людина стає дорослою?

Ліза на мить задумується.

— Тоді, коли починає думати більше про себе, ніж про інших, — хрипить вона і а гуркотом зачиняє вікно.

Я кидаю на вулицю ще один сніп акордів. Але це не дав відчутних наслідків. Я закриваю пельку піаніно і знову спускаюсь сходами вниз. У Вільке ще світиться. Я видряпуюсь до нього.

— Ну, як скінчилась справа з близнятами? — питаю я.

— Якнайкраще. Мати перемогла. Близнят буде поховано в одній труні. Правда, на міському цвинтарі, а не на католицькому. Смішно, але мати спершу купила місце на католицькому. Мусила б знати, що з цього нічого не вийде, коли одне близня охрещене в лютеранській церкві. Тепер у неї одне місце зайве.

— Те, що на католицькому кладовищі?

— Еге ж. Чудове місце, на згірку, сухе й піщане — хай радіє, що має його.

— Навіщо воно їй? Для себе й для чоловіка? Але ж тепер вона захоче лежати, коли помре, на міському кладовищі, біля своїх дітей.

— Та ні, для неї це капіталовкладення, — нетерпляче каже Вільке. Моя тупість дратує його. — Місце на цвинтарі сьогодні чудове капіталовкладення. Це кожному відомо. Вона вже зараз могла б заробити кілька мільйонів, якби захотіла продати його. Реальні цінності дорожчають божевільними темпами.

— Справді. Я й забув про це. А чому ви й досі в майстерні?

Вільке показує на труну:

— Та роблю он домовину для Вернера, банкіра. Крововилив у мозок. Дорогенько коштуватиме — справжнє срібло, найкраще дерево, натуральний шовк, доплата за нічну роботу. Поможете мені? Курта Баха немає. А за те ви завтра вранці продасте для нього пам'ятник. Ніхто ще нічого не знає: Вернер помер після закінчення робочого дня.

— Сьогодні не можу. Страшенно стомився. А ви десь перед дванадцятою годиною підіть у «Червоний млин», посидьте там до першої, а потім працюватимете до ранку. От проблему буде й розв'язано.

— Непогано, — подумавши трохи, заявляє Вільке. — А туди не треба смокінга?

— Який там смокінг?

Вільке хитає головою.

— Все одно нічого не вийде. Там година коштуватиме мені більше, ніж я зароблю за цілу ніч. Але я можу піти в яку-небудь пивницю. — Вільке вдячно дивиться на мене. Потім додає:—Запишіть адресу Вернера.

Я записую. Дивно, думаю, за сьогоднішній вечір уже друга людина слухається моєї поради, і тільки собі я нічого не можу порадити.

— Смішно, що ви так боїтесь духів, — кажу я. — Ви ж поміркований атеїст.