Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 26

Він гримить з помосту і вже дійшов до внутрішніх негідників, до удару кинджалом у спину, до непереможної німецької армії і до клятви шанувати наших полеглих героїв помститись за них і знову відродити німецьку армію.

Генріх Кроль благоговійно слухає: він вірить кожному слову. Курт Бах, котрого теж запрошено, як творця лева із списом у боці, замріяно дивиться на закритий полотном пам’ятник. У Георга такий вигляд, ніби він ладен життя оддати за одну сигару, я ж у тісному позиченому костюмі жалкую, що не залишився дома. Краще б я зараз спав із Гердою у її кімнаті, повитій виноградом, а оркестріон в «Альтштедтер Гоф» награвав би в цей час сіамський марш.

Волькенштейн закінчує свою промову потрійним «ура!» Оркестр починає «Пісню про славного камрада». Хор підхоплює її в два голоси. Ми всі пристаємо до хору. Це нейтральна пісня, без політики й заклику до помсти — просто туга за вбитим товаришем.

Священики виступають наперед. З пам’ятника спадає покривало. Нагорі — ревучий лев Курта Баха. На східцях сидять чотири орли, готові здійнятися вгору. Меморіальні дошки зроблено з чорного граніту, а весь пам’ятник викладено з шліфованих кам’яних плит. Це дуже дорогий пам’ятник, і ми сподіваємось одержати за нього гроші сьогодні після обіду. Нам так обіцяли, тому ми й приїхали. Коли ми не одержимо грошей, то збанкрутуємо. За останній тиждень долар піднявся майже вдвічі.

Пастирі освячують памятник: кожний від імені свого бога. На фронті, коли нас примушували слухати відправу і священики різних вір молилися за перемогу німецької зброї, я не раз думав про те, що й англійські, французькі, російські, американські, італійські та японські священики теж отак моляться за перемогу своїх країн, і бог здавався мені таким собі спантеличеним президентом ферейну, який потрапив у скрутне становище, особливо, коли ворогуючі країни були тієї самої віри. На чий бік стати богові? На бік тієї країни, де більше населення, чи тієї, де більше церков? І де ж тоді його справедливість, коли він одній країні дарує перемогу, а другій поразку, хоч і там так само щиро молилися йому? Іноді він уявлявся мені старим засмиканим правителем кількох країн, якому доводиться раз у раз бути присутнім на прийомах і завжди міняти мундир — одного разу одягати католицький, іншого — протестантський, потім євангелицький, англіканський, єпіскопальний, реформістський — відповідно до відправи, що в даний час відбувалась, так самісінько, як імператорові доводиться бути присутнім на парадах гусарів, гренадерів, артилерії та морського флоту.

На пам’ятник кладуть вінки. Ми теж кладемо, від імені своєї фірми. Голосом, що раз у раз зривається, Волькенштейн затягує «Deutchland, Deutchland, uber alles». Це, очевидно, не передбачено програмою: оркестр мовчить, і лиш кілька голосів підхоплюють пісню. Червоний від люті Волькенштейн обертається. В оркестрі починають підігравати труби й англійський рїжок. Вони заглушають Волькенштейна, який тепер енергійно киває в такт головою. Нарешті вступають всі інші інструменти, і поволі починає співати майже половина присутніх. Однак Волькенштейн почав надто високо і виходить не пісня, а якийсь вереск. На щастя, до хору прилучаються жінки. Хоч вони стоять позаду, однак рятують становище і переможно доводять пісню до кінця. Мені чомусь спадає на думку Рене де ля Тур — вона справилася б тут і сама.

Після обіду починаються розваги. Нам доводиться залишитись, бо гроші ми ще не одержали. Через довгу патріотичну промову Волькенштейна ми прогавили повідомлення про курс долара, і мабуть фірма уже й так чимало втратила. Сьогодні жарко, а мій позичений святковий костюм тісний у грудях. На небі стоять товсті білі хмари, на столі — товсті чарки з горілкою й високі бокали з пивом. Всі напідпитку, червоні обличчя лисніють від поту. Поминальна трапеза була жирна й багата. А ввечері в «Нідерсексішер Гоф» має відбутися великий патріотичний бал. Скрізь висять паперові гірлянди, соснові вінки й прапори — звичайно, чорно-біло-червоні. Тільки в крайньому будинку села з вікна на горищі звисає чорно червоно-золотий прапор. Це прапор німецької республіки. А чорно-біло-червоні — то прапори колишньої кайзерівської імперії. їх заборонено вивішувати, але Волькенштейн заявив, що покійники полягли під славними старими стягами колишньої Німеччини, і кожний, хто вивісить чорно-червоно-золотий прапор, — зрадник. Отже, столяр Бесте, який там живе, — зрадник. Правда, на війні йому прострілено легені, але він усе-таки зрадник. У нашій любій батьківщині людей дуже швидко оголошують зрадниками. Лиш Волькенштейни ніколи ними не бувають. Вони — закон. Вони самі визначають, хто зрадник.

Настрій піднімається. Літні селяни зникають. Частина членів Союзу — теж. їм треба працювати в полі. Священики пішли вже давно. Залізна гвардія, як зве її Волькенштейн, залишається. Вона складається з трохи молодших селян. Волькенштейн, котрий ставиться з презирством до республіки, але пенсію, якою вона його забезпечує, приймає й використовує на те, щоб нацьковувати на неї людей, виголошує ще одну промову, починаючи її словами «камради». Для мене це вже занадто. Коли ми ще служили в армії, такі, які Волькенштейн, «камрадами» нас не називали. Тоді ми були просто «піхтурою», «свиньми», «ідіотами», а коли доводилось скрутно, то «людьми». Тільки один раз, увечері перед атакою, Гелле, наш обер-лейтенант, колишній лісничий, назвав нас «камрадами». Він боявся наступного ранку одержати кулю в потилицю.

Ми вирушаємо до старости. Він дома, попиває каву з тістечками, покурює сигару й не має наміру розраховуватись з нами. Зрештою, ми цього й сподівались. На щастя, з нами немає Генріха Кроля: захоплений Волькенштейном, він залишився з ним. Курт Бах подався в поле з огрядною сільською красунею милуватись природою. Георг і я стоїмо перед старостою Дебелінгом, якому притакує його горбатий писар Вестгауз.

— Приходьте наступного тижня, — добродушно каже Дебелінг і частує нас сигаретами. — Тоді ми все підрахуємо й заплатимо повністю. А зараз, у цій метушні, ми ще не встигли у всьому як слід розібратись.

Сигарети ми беремо.

— Можливо, — зауважує Георг. — Однак гроші нам потрібні сьогодні, пане Дебелінг.

Писар регоче:

— Гроші кожному потрібні.

Дебелінг підморгує йому й наливає горілки:

— Краще випиймо!

На свято запросив нас не він, а Волькенштейн, який не думає про нікчемні папірці. Дебелінг волів би, щоб ми взагалі не приїздили або щоб принаймні з’явився тільки Генріх Кроль. З ним легко було б упоратись.

— Ми домовились, що гроші буде сплачено при освяченні пам’ятника, — каже Георг.

Дебелінг байдуже знизує плечима:

— Адже це майже все одно, чи зараз чи наступного тижня. Коли б вам скрізь так швидко платили…

— І платять. Без грошей ми нічого не даємо.

— Ну, а цього разу дали. За ваше здоров’я!

Від горілки ми не відмовляємось. Дебелінг підморгує захопленому писареві.

— Добра горілка, — кажу я.

— Ще по одній? — питає писар.

— А чому й не випити.

Писар наливає. Ми п’ємо.

— Отже, наступного тижня, — заявляє Дебелінг.

— Отже, сьогодні,— каже Георг. — Де гроші?

Дебелінг ображений. Ми пили його горілку, курили сигарети й після цього все одно вимагаємо грошей. Так не роблять.

— Наступного тижня, — каже він. — Ще по чарці на прощання?

— Чому не випити?

Дебелінг і писар жвавішають. Вони думають, що перемогли нас. Я виглядаю у вікно. Там, ніби картина в рамі, вимальовується пейзаж, осяяний вечірнім сонцем: ворота, дуб, а далі — неосяжні мирні поля, місцями золотисті, місцями ніжно-зелені. «Чого ми тут лаємось? — думаю я. — Хіба це не саме життя — золоте, зелене й тихе в рівномірному подиху пір року? На що ми обертаємо його?»

— Дуже прикро, — чую я голос Георга, — але ми змушені наполягати на цьому. Ви знаєте, що наступного тижня гроші ще більше знеціняться. Ми й так уже втратили на вашому замовленні. Все це вже тягнеться на три тижні довше, ніж ми сподівались.