Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 15

— Міський цвинтар набагато кращий за католицький, — кажу я. — І там теж поховані католики.

Вона хитає головою:

— Так не годиться. Він був побожний. Його треба… — Її очі раптом наповнюються слізьми. — Йому, певно, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати на освяченій землі.

— Він, мабуть, взагалі про це не думав. А ви не сумуйте через свого пастора. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не на освяченій землі.

Вона швидко обертається до мене.

— А де?

— На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братніх могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що богові це байдуже.

— То зовсім інше. Вони загинули на війні. А мій чоловік…

Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози — звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка — як пучок соломи: здається, вітер може дмухнути і понести її.

— Може, він в останню мить ще покаявся? — кажу я, аби не мовчати. — І за це йому буде все прощено.

Жінка дивиться на мене. Бідоласі так хочеться, щоб хтось хоч трохи розрадив її!

— Ви справді так думаєте?

— Авжеж. Священик, звичайно, про це не знає. Це знає тільки ваш чоловік. І не може вже про це сказати.

— Пастор запевняє, що гріх самогубства…

— Шановна пані! — перебиваю я її.— Бог набагато милостивіший за священиків, повірте мені.

Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена могила, як думка про те, що її чоловік приречений за самогубство вічно горіти в пеклі і що він, може, був би врятований і відправлений тільки на кількасот тисяч років у чистилище, якби його поховали на католицькому кладовищі.

— Це сталося через гроші, — каже жінка. — їх було покладено в ощадну касу строком на п’ять років, тому чоловік не міг їх забрати. Це посаг моєї дочки від першого шлюбу. Він був опікуном. Коли ж два тижні тому гроші, нарешті, забрали, вони виявилися нічого не вартими, і наречений відмовився од весілля. Він сподівався, що в нас є за що купити добрий посаг. Два роки тому ми справді могли б його купити, але зараз гроші вже нічого не варті. Дочка дуже плакала… Чоловік не витримав. Він вважав, що це його вина: йому треба було бути обережнішим. Але ж гроші було внесено на певний термін, бо так процент вищий, і ми не могли забрати їх раніше.

— Як він міг бути обережнішим? Таке зараз трапляється на кожному кроці. Він же був не банкір.

— Ні, бухгалтер. Сусіди…

— Хай вас не турбує, що кажуть сусіди. Це завжди злісні плітки. А в усьому іншому покладіться на бога.

Я відчуваю, що мої слова не дуже переконливі, але що можна сказати жінці за таких обставин? У всякому разі не те, що я думаю насправді.

Вона витирає очі.

— Я не повинна була вам розповідати цього. Що вам до нього? Вибачте мені. Але часом не знаєш, куди…

— Нічого, — втішаю я її,— ми до такого звикли. Сюди приходять лише люди, котрі втратили своїх близьких.

— Звичайно, але не так..

— І так теж. В ці сумні часи таке трапляється частіше, ніж ви думаєте. Тільки за останній місяць сім випадків. Завжди є люди, які потрапляють у безвихідь. Значить, порядні люди. Непорядні викручуються.

Жінка не зводить з мене погляду.

— Ви вважаєте, що можна буде поставити надгробок, коли його поховають не в освяченій землі?

— Якщо у вас є дозвіл на могилу, то можна. А на міському кладовищі — без сумніву. Якщо хочете, можете вибрати пам’ятник зараз, а коли все буде в порядку, вам залишиться тільки забрати його.

Вона оглядає надгробки, потім показує на третій за розміром серед найменших і питає:

— Скільки коштує отакий?

Завжди те саме. Бідні ніколи не питають відразу, скільки коштує найменший, вони не роблять цього ніби з якоїсь дивної поваги до смерті і до мертвих. Вони не хочуть відразу ж питати про найменший, а що потім доведеться брати саме його, то вже інша річ.

Я нічим не можу їй допомогти: цей камінь коштує сто тисяч марок. її стомлені очі злякано дивляться на мене.

— Ми не можемо стільки заплатити. Це набагато більше, ніж…

Я й сам розумію, що це набагато більше, ніж у них залишилось від спадщини.

— Візьміть тоді оцей маленький, — пропоную я. — Або просто плиту, а не пам'ятник Ось цю, дивіться, вона дуже гарна. Плита коштує всього тридцять тисяч марок. Адже вам тільки хочеться, щоб було відомо, де похований ваш чоловік, а на це плита так само годиться, як і пам'ятник.

Жінка оглядає плиту з пісковика.

— Так, але…

У неї мабуть ледве вистачить грошей, щоб заплатити наступного місяця за квартиру, однак вона все-таки не хоче купувати найдешевший надгробок — наче бідоласі тепер не все одно. Якби вона замість цього краще розуміла його раніше і менше рюмсала з дочкою, він, напевне, був би ще живий.

— Ми можемо позолотити напис, — кажу я. — Тоді плита матиме цілком пристойний, благородний вигляд.

— За напис платити окремо?

— Ні, його ціна входить у загальну суму.

Це неправда, але я нічого не можу з собою подіяти: жінка така безпорадна в своєму чорному одязі. Якщо вона зараз захоче довгої цитати з біблії, то я пропав: напис коштуватиме більше, як сама плита. Але жінка просить поставити лиш прізвище і дати: 1875–1923.

Вона витягає з кишені купу пом'ятих, але старанно розправлених і перев'язаних пачками асигнацій. У мене аж подих перехоплює — розрахунок наперед! Такого вже давно не траплялось. Жінка сумлінно відраховує три пачки. В неї майже нічого не залишається.

— Тридцять тисяч. Перевірите?

— Немає потреби. Пораховано вірно.

Мусить бути вірно. Вона, напевно, не раз рахувала їх.

— Я хочу вам щось сказати — не витримую я. — Ми дамо вам ще цементоване обрамлення на могилу. Так вона матиме дуже пристойний вигляд.

Жінка злякано дивиться на мене,

— Безкоштовно, — додаю я.

Її обличчя на мить освітлює ледь помітна посмішка, сумна посмішка.

— Це вперше, відколи сталося лихо, я бачу ласку від людей. Навіть моя дочка… Бона каже, що ганьба…

Жінка витирає сльози.

Я дуже збентежений: мені здається, ніби я поводжусь, як артист Гастон Мюнх із міського театру, коли він грає графа Таста в «Честі» Зудермана. Щоб заспокоїтись, я наливаю собі, коли жінка виходить, чарку горілки. Потім згадую, що Георг ще не повернувся з переговорів із Різенфельдом, і відчуваю недовір’я до самого себе: може, я все це зробив для жінки, щоб підкупити бога? Один добрий вчинок за інший — обрамлення на могилу і напис за те, що Різенфельд прийме вексель строком на три місяці і дасть добру партію граніту. Ця думка так витвережує мене, що я випиваю ще одну чарку. Потім, виглянувши у вікно, помічаю на чорному обеліску сліди фельдфебеля Кнопфа і, голосно лаючись, набираю відро води, щоб змити їх. А Кнопф тим часом спить у себе в кімнаті сном праведника.

— Тільки на шість тижнів, — розчаровано кажу я.

Георг сміється.

— Векселем на шість тижнів теж не слід нехтувати. Банк на більше не хоче давати. Хтозна, який тоді буде курс долара. Крім того, Різенфельд обіцяв за чотири тижні заглянути до нас знову. Ми тоді зможемо укласти ще одну угоду.

— Ти віриш у це?

Георг знизує плечима:

— А чому б і ні? Може, Ліза знову приманить його сюди. Він і в банку мріяв про неї, як Петрарка про Лауру.

— Добре, що він не бачив її вдень.

— Це стосуться не тільки Лізи, — Георг дивиться на мене трохи збентежено. — А чому ти кажеш так про неї? Вона ж зовсім не погана.

— У неї зранку бувають добре помітні мішки під очима. І, крім того, вона аж ніяк не романтична. Груба, як двірник.

— Не романтична! — Георг презирливо посміхається. — Яке це має значення! Є багато видів романтики. Грубість теж має свою принадність.

Я пильно дивлюсь на нього. Невже й Георг заглядається на Лізу? Він якось підозріло не говорить про свої особисті справи.

— Різенфельд, безперечне, під романтикою розуміє пригоду у вищому світі,— кажу я, — а не інтрижку з жінкою різника.

Георг махає рукою.

— Хіба не все одно? Вищий світ часто поводиться вульгарніше за різника.