Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 30

— Авжеж. Чорти його батька знають, чому я такий зморений. Я б хоч зараз знов ліг спати. Таке почуття, немов я не спав цілий тиждень.

— Тоді лягай і спи далі.

— Мудра порада, — кинув Ройтер. — Порада сплюхи Фельдмана.

— Фельдман осел, — заявив картяр з яйцеподібною головою і оголосив пас. — Він проспить усю свою відпустку. Це однаково, якби він її зовсім не одержував. Він міг би з таким самим успіхом спати на фронті й уві сні бачити себе у відпустці.

— Тобі цього хотілося б, брате. А мені навпаки, — заперечив Фельдман. — Я сплю тут, а уві сні бачу фронт.

— А де ти насправді? — поцікавився Ройтер.

— Що? Тут, а де ж іще?

— Ти в цьому впевнений?

Яйцеголовий захихикав.

— Я теж так гадаю. Йому байдуже, де він, раз без просипу спить. Цього не розуміє лише кретин.

— Коли я прокидаюся, це мені зовсім не однаково, ви, хитруни, — роздратовано заявив Фельдман і знову ліг.

Ройтер повернувся до Гребера.

— А ти? Де ти збираєшся відвести сьогодні свою безсмертну душу?

— Скажи, де можна добряче повечеряти?

— Самому?

— Ні.

— Тоді в ресторані «Германія». Це єдине місце. Щоправда, тебе туди можуть не пустити. Принаймні в твоєму фронтовому одязі. Це готель для офіцерів. І ресторан також. Хіба що кельнер проникнеться повагою до твого іконостаса.

Гребер оглянув себе. Його мундир був поношений, місцями полатаний.

— Позичиш мені свій мундир? — спитав він.

— Будь ласка. Тільки ти на пуд легший від мене. Досить буде тобі лише з’явитися на порозі, як тебе викинуть геть. Але я можу роздобути першокласний унтер-офіцерський парадний мундир твого розміру, штани також. Одягнеш зверху свою шинель, і в казармі ніхто нічого не помітить. До речі, чому ти до цього часу рядовий? Ти вже давно мав би бути лейтенантом.

— Я колись уже був унтер-офіцером. Потім набив пику одному лейтенантові, і мене розжалували. Слава богу, що не послали в штрафну роту. Але про підвищення тепер годі й думати.

— Гаразд. Отже, ти навіть маєш моральне право на унтер-офіцерську уніформу. Якщо підеш у «Германію» з дамою, замовляй вино «Йоганнісбергер Кохсберг-37», з погребів Мумма. Воно й мертвих підіймає з могили.

— Гаразд. Мені це потрібно.

Упав туман. Гребер стояв на мосту, перекинутому через річку. У воді бовталися всілякі уламки, чорні хвилі перекочувалися через колоди, домашні речі і ліниво пливли далі. З білої імли виступав чорний силует школи. Якусь мить Гребер придивлявся до нього, потім пішов через міст назад і вузенькою вуличкою дістався до шкільного двору. Величезні металеві ворота, мокрі від туману, стояли навстіж. Він зайшов у них. Шкільний двір був порожній. Кругом жодної душі; було вже надто пізно. Він поминув двір і вийшов на берег річки. Стовбури каштанів у тумані здавалися такими чорними, ніби були з вугілля. Попід ними стояли мокрі лавки. Гребер пригадав, що часто сидів тут. Нічого з того, про що він тут мріяв, не збулося. Прямо зі школи він пішов на війну.

Якийсь час він дивився на річку. Хвилі прибили до берега розламане ліжко. На ньому, неначе величезні губки, лежали намоклі подушки. Гребер промерз. Він вернувся назад і зупинився перед приміщенням школи. Потім ступив до дверей. Вони були незамкнені. Він відчинив їх і нерішуче зайшов усередину. У коридорі став і озирнувся довкола. Відчув такий знайомий з дитинства запах шкільного приміщення, побачив напівтемні сходи і пофарбовані темною фарбою двері, що вели до актового та ще одного, меншого, залів. Все це не викликало в нього ніяких почуттів. Ні презирства, ані іронії. Згадав Вельмана. «Не треба повертатися назад», — казав той. І мав рацію. Гребер не відчував нічого, крім порожнечі. Увесь досвід, який, він набув після школи, заперечував те, чому його тут учили. Не залишилося нічого. Це було цілковите банкротство.

Гребер повернувся і вийшов. Обабіч дверей висіли меморіальні дошки з іменами полеглих у боях. Прізвища на дошці праворуч були знайомі — жертви першої світової війни. Щоразу, під час з’їзду нацистської партії, дошку прикрашали ялиновим віттям та вінками з дубового листя, а директор школи Шіммель виголошував перед нею запальні промови про помсту, велику Німеччину та майбутню розплату. Шіммель мав товстелезне, м’яке черево і завжди пітнів. Дошка зліва була нова. Раніше Гребер її не бачив. Її почепили для вбитих на цій війні. Він почитав прізвища. Їх було багато; але дошка була велика, а поруч залишилося місце для ще однієї.

У дворі Гребер зустрів шкільного сторожа.

— Ви щось шукаєте? — поцікавився старий.

— Ні. Нічого.

Гребер рушив далі. Потім щось згадав і вернувся назад.

— Ви не знаєте, де живе Польман? — спитав у старого. — Пан Польман, що працював тут учителем.

— Пан Польман більше тут не працює!

— Це я знаю. Де він живе?

Сторож оглянувся.

— Тут немає кому підслуховувати, — сказав Гребер.

— Раніше він жив на Янплац, шість. Чи він і досі там живе, не знаю. Ви колишній його учень?

— Так. А директором і досі Шіммель?

— Звичайно, — відповів сторож здивовано. — Звичайно, що він. Чому б йому не бути?

— А й справді,— згодився Гребер. — Чому б не бути?

Він пішов далі. За чверть години помітив, що місцевість навкруги незнайома. Туман став густішим, і серед руїн він заблукав. Всі руїни мали однаковий вигляд, і розрізнити вулиці було просто неможливо. Він мав дивне відчуття — так наче заблукав сам у собі.

Нарешті він знайшов дорогу до Гакенштрасе. Потім несподівано знявся вітер, і туман поплив хвилями, немовби німе примарне море.

Гребер прийшов до будинку батьків. Не знайшовши ніяких повідомлень, уже вирішив був рушити далі, коли раптом почув якийсь дивний голосний звук. Він нагадував звучання арфи. Гребер роззирнувся. Вулиця була безлюдна скільки оком кинь, Звук долинув знову, тепер вищий, настирливіший і жалісливіший, немов у цьому морі туману подавав сигнали якийсь невидимий бакен. Звук повторювався то голосніше, то тихіше, нерівно, проте через однакові проміжки часу. Здавалося, він долинає десь згори, ніби на дахах грала арфа.

Гребер прислухався. Потім спробував визначити, звідки долинають звуки, але так і не зміг. Вони звучали всюди, голосні й настирливі, часом по одному, часом мінялися, мов арпеджіо, або бриніли могутнім акордом, сповненим печалі й суму.

«Мабуть, це черговий протиповітряної оборони, — подумав Гребер. — Отой божевільний. Хто ж іще?» Він підійшов до будинку, від якого залишився тільки фасад, і розчинив двері. Якась постать підхопилась з крісла, що стояло зразу ж за дверима. Гребер упізнав те саме зелене крісло, яке валялося серед руїн будинку батьків.

— У чім річ? — запитав черговий різко і водночас перелякано.

Гребер побачив, що в руках у того нічого немає. Звуки ж не затихали.

— Що це? — запитав Гребер. — Звідки?

Черговий наблизив до Гребера своє пітне обличчя.

— А, солдат! Захисник батьківщини! Що це? Хіба ви не чуєте? Це реквієм по тих, хто тут похований! Відкопайте їх! Відкопайте! Перестаньте вбивати!

— Нісенітниця! — Гребер подивився крізь туман, що вже підіймався над землею вгору. Вітер розгойдував щось схоже на чорний кабель, і щоразу, коли він повертався назад, лунав загадковий звук. Раптом Гребер згадав про піаніно з відірваною кришкою, яке зависло над руїнами. Кабель бив по голих струнах.

— Це піаніно, — мовив Гребер.

— Це піаніно! Це піаніно! — перекривив його черговий. — Що ви в цьому тямите, ви, безнадійний вбивця! Це дзвони мертвих, і вітер б’є в них! Небо їхніми голосами волає про милосердя. Чуєте, ви, стріляючий автомат, — про милосердя, якого на землі більше немає! Що ви знаєте про смерть, ви, губитель?! Та й звідки ви можете знати? Той, хто сіє смерть, ніколи і нічого про неї не знає.— Він нахилився вперед. — Мертві всюди, — прошепотів. — Вони лежать під руїнами з понівеченими обличчями й розкинутими руками, вони ще лежать, але скоро встануть і почнуть вас ловити…