Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 19

— Вони тобі мало що скажуть. Всі бояться навіть рота розкрити. Я вже в цьому переконався. Але можеш спробувати. Послухай-но! Ми можемо допомогти один одному: там, де ти розшукуватимеш своїх, цікався і моєю дружиною, а я розпитуватиму заразом і про твоїх рідних. Згода?

— Згода!

— Гаразд. Моє прізвище Бетхер. Дружину мою звати Альма. Запиши, будь ласка.

Гребер записав. Потім написав прізвище та імена своїх батьків і передав записку Бетхеру. Той уважно прочитав її і сховав до кишені.

— Де ти житимеш, Гребере?

— Ще не знаю. Треба пошукати, може, щось знайду.

— В казармах є місця для відпускників, будинки яких розбомбило. Звернися в комендатуру, і тобі дадуть направлення. Ти там ще не був?

— Ще ні.

— Спробуй попасти в кімнату номер сорок вісім. Це санчастина. Там краще годують. Я теж там живу.

Бетхер дістав із кишені недопалок сигарети, пильно його роздивився і заховав назад.

— Я хочу оббігати сьогодні всі лікарні. Увечері зможемо зустрітись. Можливо, комусь із нас пощастить що-небудь довідатись.

— Гаразд. Де?

— Найкраще тут. О дев’ятій?

— Згода!

Бетхер кивнув головою, потім звів очі в голубе небо.

— Ти тільки поглянь, — промовив він гірко. — Вже весна. А я п’яту ніч мучуся в отій халабуді з дюжиною бздунів із тилової охорони, замість того, щоб бути біля своєї жінки, в якої зад, мов у кобили з пивоварні!

Перші два будинки на Гартенштрасе були розбиті. Ніхто в них, уже не жив. Третій якимсь дивом уцілів. Лише дах на ньому згорів; це був будинок, у якому мешкала родина Ціглерів. Ціглер товаришував з батьками Гребера.

Він рушив сходами вгору. На площадці стояли відра з піском і водою. На стінах були наклеєні оголошення.

Він натиснув на кнопку і здивувався, що дзвінок іще працює. За мить двері обережно прочинила стара, змучена жінка.

— Фрау Ціглер, — звернувсь Гребер. — Я Гребер, Ернст Гребер.

— Так, так… — Стара пильно придивилася до нього. — Так. — Потім нерішуче додала: — Заходьте, будь ласка, пане Гребер.

Вона розчинила двері ширше, впустила його і знову накинула ланцюжок.

— Батьку, — гукнула вона в кімнату. — Все гаразд. Це Ернст Гребер. Син Пауля Гребера.

В кімнаті пахло воском. Лінолеум на підлозі блищав, мов дзеркало. На підвіконні стояли вазони, великі листки були в жовтих плямах, немовби хтось покапав на них маслом. Над канапою висів килимок. «Власний дім дорожчий від золота» — було вишито на ньому хрестиком червоними нитками.

Із спальні вийшов Ціглер. Він усміхнувся. Гребер помітив, що чоловік схвильований.

— Тепер може з’явитися будь-хто, — сказав Ціглер. — Вас ми й не сподівалися. Ви з фронту?

— Так. Я розшукую своїх батьків. Будинок розбомбило.

— Скиньте ж свій ранець, — сказала фрау Ціглер. — Я заварю каву. У нас ще залишилося трохи непоганої солодової кави.

Гребер відніс ранець у передпокій.

— Я весь у бруді,— сказав він. — А у вас так чисто. Ми вже відвикли від цього.

— Пусте. Сідайте ж. Отут, на канапі.

Фрау Ціглер зникла на курені. Господар нерішуче дивився на Гребера.

— Та-ак, — протягнув він.

— Ви нічого не чули про моїх батьків? Я не можу їх знайти. В ратуші ніхто нічого не знає. Там справжнє стовпотворіння.

Ціглер похитав головою. Його дружина знову з’явилася в дверях.

— Ми зовсім не виходимо на вулицю, — швидко проказала вона. — Ми вже давно нічого і ні про кого не знаємо, Ернсте.

— Невже ви їх так ніколи й не бачили? Не могли ж ви не зустрітися з ними хоча б один раз.

— Це було давно. Десь місяців п’ять-шість тому. Тоді…— Вона раптом замовкла.

— Що тоді? — перепитав Гребер. — Як вони тоді себе почували?

— Були здорові. О, ваші батьки були здорові,— відповіла жінка. — Але ж відтоді минуло чимало часу…

— Так, — сказав Гребер. — Я бачив. Ми там, звичайно, знали, що міста бомбардують, але не думали, що це має такий вигляд.

Ціглери мовчали. Вони намагалися не дивитись на нього.

— Кава зараз буде готова, — порушила мовчанку жінка. — Ви ж вип’єте з нами, еге ж? Чашечка гарячої кави ніколи не завадить.

Вона поставила на стіл чашки з голубими квіточками. Гребер подивився на них. Удома в них були такі самі. Цей візерунок чомусь називався «Цибулька».

— Та-ак, — знову протягнув Ціглер.

— Ви гадаєте, що моїх батьків могли вивезти з міста? — запитав Гребер.

— Можливо. Стара, чи не залишилось у нас трохи того печива, що привіз Ервін? Пригости пана Гребера.

— А як там Ервін?

— Ервін? — Старий здригнувся. — Ервін непогано влаштувався. Непогано.

Господиня принесла каву. Вона поставила на стіл велику бляшанку з голландським написом. Печива у банці було вже мало. «З Голландії», — подумав Гребер. Колись, напочатку, і він привозив дещо з Франції.

Жінка була уважна до нього. Він узяв шматок глазурованого печива. Воно вже зачерствіло. Обоє старих не взяли собі ні крихти. Кави вони також не пили. Ціглер неуважно постукував пальцями по столу.

— Беріть іще, — припрошувала жінка. — В нас більше нічого немає. А печиво смачне.

— Так, дуже смачне. Дякую. Але я нещодавно попоїв.

Гребер зрозумів, що від цих людей він більше нічого не довідається. Мабуть, вони справді нічого не знають. Він підвівся з-за столу.

— Ви б мені не порадили, куди ще можна звернутись?

— Ми нічого не знаємо. Ми взагалі не виходимо на вулицю. Ми нічого не знаємо. Мені шкода, Ернсте, але це так.

— Я вам вірю. Дякую за каву. — Гребер рушив до дверей.

— А де ж ви тепер живете? — запитав раптом Ціглер.

— Пошукаю собі місце. Якщо ніде не знайду, піду в казарму.

— У нас місця немає,— поспішила запевнити фрау Ціглер і подивилась на свого чоловіка. — Військові власті, звичайно, потурбувались про відпускників, квартири яких знищено під час бомбардувань.

— Звичайно, — погодився Гребер.

— Може, нехай він залишить свій ранець у нас, поки щось собі підшукає, ти як гадаєш, стара? — запропонував Ціглер. — Ранець же важкий.

Гребер перехопив погляд жінки.

— Не варто турбуватися. Я до цього вже звик.

Він зачинив за собою двері і спустився сходами вниз. Повітря здалося йому важким. Ціглери чогось бояться. Він не знав, чого саме. Але з 1933 року причин для страху було багато.

Родина Лоозе знайшла пристанище у великому залі філармонії. Приміщення було заставлене похідними ліжками, встелене матрацами. На стінах висіли прапори, войовничі гасла із свастикою та олійний портрет фюрера в широкій золотій рамі — залишки колишніх патріотичних збіговиськ. Зал кишма кишів жінками і дітьми. Поміж ліжками стояли валізи, горщики, примуси, їжа, врятовані меблі.

Фрау Лоозе байдуже сиділа на ліжку, що стояло посеред залу. Це була огрядна жінка зі скуйовдженим сивим волоссям.

— Твої батьки? — Вона дивилася на Гребера тьмяним поглядом, намагаючись щось пригадати. — Загинули, Ернсте, — пробурмотіла нарешті.

— Що?

— Загинули, — повторила вона. — А що ж іще?

Хлопчак в уніформі з розгону вдарився об коліно Гребера. Той відштовхнув його вбік.

— Звідки вам це відомо? — прошепотів Гребер і проковтнув клубок, що підкотився йому до горла. — Ви самі бачили? Де?

Фрау Лоозе втомлено похитала головою.

— Цього ніхто не міг бачити, Ернсте, — пробурмотіла вона. — Це був суцільний вогонь, крики, а тоді…

Голос її обернувся на якесь нерозбірливе мурмотіння, а потім воно затихло. Жінка мовчала і непорушно, невидющим поглядом дивилася перед себе, впершись руками в коліна, немовби сиділа в цьому залі сама-самісінька. Гребер втупив у неї очі.

— Фрау Лоозе, — промовив нарешті він повільно, затинаючись, — пригадайте, будь ласка! Коли ви бачили моїх батьків? Звідки вам відомо, що вони загинули?

Жінка звела на нього затуманені очі.

— Лена теж загинула, — пробурмотіла вона. — І Август. Ти ж їх знав…

Гребер невиразно пригадав двох дітей, які завжди жували на вулиці медяники.