Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 17

Він заходився розкидати каміння та сміття в усі боки, але скоро опам’ятався і подався назад. Упав, обдер коліна, сповз по купі уламків на вулицю й побіг до будинку, де пропрацював цілу ніч.

— Це не вісімнадцятий! Вісімнадцятий там! Ходімте! Допоможіть мені розкопати!

— Що? — перепитав старший, випростуючись.

— Це не вісімнадцятий! Мої батьки там…

— Де?

— Там! Швидше!

Чоловік подивився в той бік, куди показував Гребер.

— Це сталося вже давно, — мовив він м’яко і обережно. — Надто пізно, солдате. Ми мусимо розбирати, далі ці руїни.

Гребер скинув з плечей ранець.

— Там же мої батьки! Ось! У мене є речі, харчі. Трохи грошей…

Старший подивився на нього червоними запаленими очима.

— А ті, що лежать тут, нехай пропадають?

— Ні, але…

— Отож-то! Тут ще є живі.

— Можливо, ви зможете пізніше…

— Пізніше! Ви що, не бачите, що люди від утоми падають з ніг?

— Я ж тут працював цілу ніч. Могли б і ви мені…

— Чоловіче, — раптом сердито сказав старший, — майте розум! Адже ритися там — безглуздя! Невже ви не розумієте? Ви ж навіть не знаєте, чи є там живі. Мабуть, немає, інакше ми б щось почули.

Він узяв свою кирку. Гребер стояв непорушно і дивився на спини людей, що працювали. Бачив ноші, які стояли поруч. Бачив двох санітарів, котрі їх принесли. Вода з розбитого водогону затопила вулицю. Гребер відчував, як його полишають останні сили. Він ще хотів допомогти цим людям, але більше не міг. Ледве пересуваючи ноги, рушив туди, де колись стояв будинок номер вісімнадцять.

Він зупинився перед руїнами. Знову заходився був розбирати каміння, але невдовзі опустив руки. Це була марна робота. Після того, як він розчистив биту цеглу, з’явились металеві балки, бетон, залізобетон. Будинок споруджувався на совість, і тепер до його руїн нелегко було навіть підступитися. «А може, батькам справді пощастило врятуватися, — думав він. Може, їх евакуювали? Можливо, вони живуть у якому-небудь селі на півдні Німеччини? Чи в Ротенбурзі? Може, вони спокійно сплять собі в ліжках. Мамо! Я порожній, спустошений. У мене немає більше голови, я став безплотний».

Він сів біля сходів. «Драбина Якова, — думав він.— Про що там ішлося? Здається, про мотузяну драбину, котра вела на небо. І про ангелів, які по ній піднімалися і спускалися. Але де ті ангели тепер? Обернулися літаками. Де все це? Де земля? Невже навкруги самі могили? І я копав ті могили, безліч могил. Чому я тут? Чому ніхто не допомагає мені? Я бачив тисячі руїн. Але по-справжньому не бачив жодної. Сьогодні я побачив їх уперше. Лише сьогодні. Ці не такі, як інші! Чому я не лежу під ними? Моє місце там…»

Запанувала тиша. Віднесли останні ноші. Місяць підбився вище, його серп звисав над самісіньким містом. Знову з’явився кіт. Він довго спостерігав за Гребером. Його очі в примарному світлі іскрилися зеленим вогнем. Кіт обережно підійшов ближче. Безшумно описав кілька кіл. Потім, лагідно потерся об ногу, вигнув спину й замуркотав. Нарешті влігся в його ногах. Але Гребер цього вже не помічав.

VIII

Ранок видався сонячний, ясний. Минув якийсь час, доки Гребер збагнув, де він, — такою сильною була звичка спати серед руїн. Але потім враз пригадалися всі вчорашні події.

Він прихилився до східців і задумавсь. Неподалік, під напівзасипаною ванною, сидів кіт і спокійно вмивався. Всі ці жахливі спустошення його не обходили.

Гребер поглянув на годинник. До окружного управління йти було ще рано. Він повільно підвівся. Суглоби затерпли, руки були закривавлені, брудні. У ванні він знайшов трохи чистої води — очевидно, вона залишилась після протипожежних робіт або дощу. У воді він побачив своє обличчя. Воно було чуже. Дістав із ранця шматок мила і почав умиватися. Вода одразу потемніла, а на руках знов повиступала кров. Він простягнув їх до сонця, щоб висохли. Потім оглянув себе. Штани порвані, мундир брудний. Мокрою хустиною спробував почистити його. Більше він нічого не міг удіяти.

В ранці був хліб, у флязі трохи кави. Він запив хліб кавою і раптом відчув, що ще дужче зголоднів. В горлі так дерло, ніби він цілу ніч кричав. Підійшов кіт. Він відломив шматочок хліба й простягнув йому. Кіт обережно взяв його, відніс убік і поклав на землю, збираючись поласувати. При цьому він не зводив очей з людини. У нього була чорна шерсть; а одна лапа біла. Серед руїн на скалках битого скла вигравало сонце. Гребер узяв ранець і виліз на вулицю.

Внизу він зупинився, озираючись довкола. Він не впізнавав обрисів рідного міста. Навколо чорніли діри, немов у щелепі з вибитими зубами. Десь поділась зелена баня собору. Церква святої Катаріни була зруйнована. Дахи кругом понівечені й ніби погризені, так наче якась доісторична істота розтоптала мурашник. На Гакенштрасе лишилося кілька будинків. Місто зовсім не схоже було на ту батьківщину, до якої він так прагнув; здавалося, тут теж Росія.

Двері будинку, від якого залишився тільки фасад, відчинились. З них вийшов учорашній черговий протиповітряної оборони. Було моторошно дивитись, як з будинку, що практично вже не існував, виходить людина, так наче нічого не сталось. Черговий привітавсь. Гребер на мить завагався з відповіддю. Він згадав слова обершарфюрера про те, що цей чоловік не сповна розуму. Потім усе-таки рушив до нього.

Черговий вишкірив зуби.

— Що ви тут робите? — запитав він суворо. — Грабуєте? Хіба вам не відомо, що це заборонено…

— Чоловіче! — вигукнув Гребер. — Годі вам верзти нісенітниці! Краще скажіть мені, чи не знаєте ви що-небудь про моїх батьків? Про Пауля і Марію Греберів. Вони мешкали он там.

Черговий наблизив до нього своє схудле, неголене обличчя.

— А, то це ви! Фронтовик! Ми зустрічалися вчора ввечері. Але не горланьте так, солдате! Гадаєте, тільки ви втратили рідню? А як ви думаєте, що ото таке? — І він показав убік будинку, з якого щойно вийшов.

— Не розумію!

— Он там, на дверях! Ви що, осліпли? Чи, по-вашому, там понаписувані жарти?

Гребер промовчав. Він побачив, що з другого боку всі двері, які гойдалися на вітрі, геть заклеєні папірцями. Гребер швидко підійшов до дверей.

Тут були адреси і прохання відгукнутись на них. Деякі написи були зроблені олівцем, чорнилом або вугіллям просто на дверях, але більшість усе ж таки на клаптиках паперу, приклеєних або пришпилених кнопками. «Генріху і Георге, приходьте до дядька Германа. Ірма загинула. Мати», — було написано на великому аркуші в лінійку, вирваному із шкільного зошита і прикріпленому чотирма кнопками. Одразу ж під цим аркушем, на картонній кришці від коробки для взуття, стояло: «Бога ради, сповістіть що-небудь про долю Брунгільди Шмідт, Тюрінгерштр, 4». А поряд, на поштовій листівці: «Отто, ми в Гасті, в народній школі». В самому низу, під написаними олівцями й чорнилом адресами, хтось вивів кольоровою пастеллю на паперовій зубчастій серветці: «Маріє, де ти?» І жодного підпису.

Гребер випростався.

— Ну? — спитав черговий. — Знайшли що-небудь про своїх?

— Ні. Вони не знали, що я приїду.

Божевільний скривився. Здавалось, він безгучно сміється.

— Ніхто нічого і ні про кого не знає, солдате! Ніхто! Лише брехунам чорти дітей колишуть, а негідники виходять сухими з води. Невже ви ще й досі цього не збагнули?

— Збагнув.

— Тоді запишіться. Запишіться й ви в цей список нещасних. А потім чекайте! Чекайте, як це робимо ми всі. Чекайте, доки не почорнієте! — Обличчя чергового раптом змінилось. Його звела судома, немовби від страшного болю.

Гребер відвернувся. Нахилившись, пошукав серед сміття щось таке, на чому можна було б написати записку. На очі потрапила кольорова репродукція портрета Гітлера в поламаній рамі. Зворотний бік репродукції був чистий. Гребер одірвав верхню частину, дістав олівця й задумавсь. І раптом він розгубився. Що ж йому написати? «Прошу повідомити що-небудь про Пауля і Марію Греберів, — вивів нарешті він величезними літерами. — Ернст приїхав у відпустку».