Северин Наливайко - Сорока Юрій В. - Страница 7

Наливайко мовчав. Він розумів чому викликає у приреченого на смерть бідолахи таку ненависть. Так, він водив їх у славні походи, отримував перемоги. Тоді йому не кидали в обличчя подібних слів. Вони ревіли: «Слава отаману» і небо темніло від тисяч підкинутих угору шапок. Але тоді він був для них взірцем, удачливим полководцем і дбайливим батьком, а не закутим по руках і ногах бранцем, якого разом з ними ведуть, немов вола, на бійню. Що ж, доля переможених — ненависть та зневага тих, хто звеличував їх у хвилини слави. Все таки він немає приводу соромитися. Він домагався великої цілі — хотів вивести козацьку націю з–під ярма польського магнатства. Не зміг. Не вистачило військового щастя. Важким, важким камінням падають в душу слова товариша по нещастю!

— Заткни пельку! — почувся ще один голос з сусіднього воза і цього разу Северин впізнав його — говорив полковий суддя Федір Мазепа. — Інакше, клянуся святою Покровою, не доїдеш до ката. Власними руками задушу, сучого сина!

В згустаючих сутінках почувся шурхіт і дзвін ланцюгів, за якими божевільний, схожий на схлипування, сміх.

— А–а! І ти з ним заодно, підлий дуко! Не хочу вмирати! Не хочу, пустіть! — раптом зірвався на крик відчаю перший голос. — Проклинаю той день, коли пішов під ваші трикляті знамена.

Тиша. Лише чути глухі ридання. Ландскнехти бездушними стовпами височіють навколо возів. Над головою безмежний зоряний океан, а десь у темряві, зовсім поряд, з плюскотом жене хвилю Дніпро–Славутич. Поступово Северин заглиблюється у рятівні спогади.

V

Від грому гарматних пострілів у вухах пронизливо свистіло, а пороховий дим їв очі до пекучого болю, але Северин Наливайко не сходив з артилерійського окопу. Широко розкритими очима він захоплено поглядав, як розжарений чавун б'є вежі над брамою і північним муром. Хмари диму і куряви вкривали фортецю немов ранкова імла чорну прибережну скелю, відрізняючись, хіба що кривавими сполохами, під час, коли вибухали наповнені порохом дуті стрільна. Подекуди мури вже досить сильно постраждали від обстрілу і в них зяяли великі проломи й діри, крізь які можливо було побачити викладені з грубих колод стіни внутрішніх будівель; купи мертвих тіл серед різноманітного мотлоху, і яскраві язики полум'я.

Северин відчував захват і неймовірне задоволення від видовища ефективної роботи своєї армати.

— Так йому, дітки, чортовому сину! — захоплено кричав пушкарям і його голос тонув у гуркоті чергового залпу. — Підсип ще чавунних буханців! Щоб і носа на мури не потикали!

Але з мурів вже майже не відповідали. Якщо в захисників Могилева й залишалась дієздатна армата, стріляла вона вкрай рідко, а після кількох вдалих влучень наливайківців, замовкла зовсім. Багатотисячний табір осаджуючих висипав на окоп і стежив за тим, як бронзові та чавунні"панянки"методично руйнували місто, супроводжуючи побачене міцними та дотепними зауваженнями. Від цього вибухи пороху перемежувалися вибухами гомеричного реготу. Після того, як вони пройшли з запеклими боями більшу частину Білорусі, козаки сподівалися на більш запеклу оборону такого великого міста, яким був Могилів.

Нарешті Наливайка охопив справжній азарт і він, зіскочивши в шанець біля однієї з нотшлянг[11], відпихнув пушкаря з блискучим бронзовим квадрантом у руках.

— А ну, хлоп'ятки, дайте отаману згадати як він був пушкарем! — поплював він на руки і оглянув хвацьких запорожців у широченних, мащених дьогтем шароварах. — Та до чорта лисого квадрант! Здіймай вище! Ще! Вище, кому кажу! Добре, тепер лівіше вимірюй.

За лічені секунди моторні й досвідчені запорізькі пушкарі навели гармату так, як вказував Наливайко. Він же, приклавши щоку до холодного її тіла, ще раз перевірив, чи гарно вивірена.

— Гарно! — вимовив заклопотаним тоном. — Давай пороху. Та не шкодуй.

Швидко до жерла гармати засипали добрячий заряд чорного, грубо змеленого пороху і закотили пудову кулю. Наливайко перехрестився широким хрестом і підніс гніт до пановки.

Громом гримнула гармата, аж підскочила всім своїм сорокап'ятипудовим тілом, а на вежі над брамою, здіймаючи хмари пилу, зірвало трисаженну дільницю муру. Одразу ж полетіли вгору козацькі шапки.

— Добре залізна баба сказала! — захоплено кричали козаки.

— Любе промовила!

— Знатно, братці! Ох і файний пушкар наш батько!

— Слава отаману!

Та ось з важким рипінням почала розчинятися міська брама. Це захисники міста, несучи великі втрати від шаленого гарматного обстрілу, насмілилися здійснити відчайдушну вилазку на козацькі позиції.

— Коня мені! — чує Северин власний крик і ось він уже летить на чолі комонної сотні на купку приречених, а тому особливо небезпечних латників міської хоругви. Холодний вогкий вітер струменем б'є в обличчя, а гостре, мов бритва, лезо дамаської шаблі зі свистом ріже повітря, готове вдарити і розкроїти беззахисну плоть, напитися гарячої крові. Мить і вдарилися коні, оглушливо задзвонила криця, моторошно крикнули і полетіли під копита перші поранені. Жарко закружляла кривава шабельна сутичка.

— Рубай їх дітки! Рубай на локшину! — оскаженіло кричав Наливайко і схрещував шаблю з наступним жовніром. А скоро нещасний воїн вже летів на землю з розрубаним навпіл обличчям. Не відставали від отамана і його «дітки» більше схожі на закривавлених демонів, здіймаючи в повітря туман червоних бризок і безтямний верес тих, хто помирав.

Один за одним загинули хоробрі латники. Козаки їм не залишили жодного шансу перетнути рятівну браму, яку ті ще зовсім недавно покидали з гордовито піднятими головами, сміливо позираючи в обличчя небезпеки. Задовго до заходу сонця козацькі полки здолали опір двох десятків недобитків на вежах, і мов лавина заполонили вулиці Могилева, чинячи погроми і грабунок. Їх ніхто не зупиняв. Нікому було стати на перешкоді вбивствам, насильству і плюндруванню католицьких святинь. Горе переможеним! Так говорили древні, й ошаленілі від крові козаки діяли згідно цьому законові. Горе переможеним! Смерть збирала свій пишний урожай… Лише невеличка цитадель у центрі міста стала рятівним ковчегом для сотні представників значної литовської шляхти. Охоплені смертельним жахом кинулися вони до її стін одразу після того, як місто впало, і цим врятували свої життя. Найзавзятіші, переважно з січових братчиків, кинулися було секирами прорубувати дубову браму цитаделі, але тієї самої миті впали, обливаючись кров’ю, зрізані кулями злагодженого мушкетного залпу. Та хіба могли зупинити запорожців такі дрібниці?

— Ох і намотаємо ваших кишок! — злісно обіцяли вони осадженим.

— Не лицарством будемо, як не поріжемо цих свиней!

— Нумо, викуримо їх, мов лиса! — Підскочив до Наливайка молодецький полковник Мартинко.

— Дозволь, батьку, підтягти гармати до воріт цитаделі!

Але Северин лише похитав головою. Тієї миті він був щасливим як може бути щасливим лише полководець, який на власні очі бачить кинуте до його ніг місто.

— Досить! — сміючись мовив він до Мартинка. — Я маю для них іншу кару, — і гаркнув, аж звилися коні під найближчими від нього козаками. — Гей, панство–товариство. К бісу цитадель! Нехай ті пацюки сидять там, немов у норі. Давай на майдан цехмейстерів, орендарів та лихварів! Нехай тягнуть зі своїх смердючих панчіх золото й срібло. Винось з комор крам, порох, харчі, олово, сіль, мед та віск! Коти діжі з винами–медами. Будемо тут, перед очима панів з цитаделі, дуванити здобич! Та глядіть, щоб ні цехіна не прогледіли…

Як яскраво зберегла все пам'ять! Северин навіть тепер, сидячи під вартою, відчував той солодкий вітер перемоги. Вітер, який підхопив його, немов билинку і ніс уперед, все далі й далі, назустріч краху. Чи жалкує він? Чи хотів би змінити щось, якщо б випала подібна нагода? Нізащо! І Наливайко, мов потривожений, підхоплюється і завмирає, вдивляючись у темряву. Однак все спокійно в таборі Жолкевського. Лише хропуть коні, мляво перекрикуються вартові і пронизливо регоче невидимий пугач. Ніхто не потурбує отамана, не перерве його спогадів. Адже спогади, це все, що у нього залишилося…