Золотий Ра - Білик Іван Іванович - Страница 8

Вирісши й змужнівши, Кіпсел таки захопив Корінф. Тиран із нього був крутий і навіть жорстокий, він багатьох своїх політичних суперників вислав з Корінфа й не одного вбив. Особливо безжальним був Кіпсел до родичів своєї матері Бакхіадів та інших аристократів, які правили Корінфом стонадцять літ. Він пробув тираном близько сорока років, успадкував же його владу син Періандр, якого за розум уважали одним із семи наймудріших людей світу, а за жорстокість дали прізвисько Кривавий Кіпселід: батько здавався проти нього справжнім добрягою.

Періандр

Коли Кіпсел, Періандрів батько, помер, Періандр не мав жодного досвіду в державних справах. Просто батько робив усе сам. І не з тієї причини, що син видавався йому нездатним до державних справ, а через те, що Періандр не хотів мати з ним нічого спільного. За довгі роки правління Кіпселові не раз доводилося по лікті занурюватись у кров. На гребінь влади його замолоду винесла хвиля боротьби демосу з олігархією, але після перемоги Кіпсел чимраз частіше забував про це, керуючись у політичному житті особистою приязню та неприязню. Разом із винними у вигнання пішло багато цілком безневинних людей, разом із грішними головами евпатрідів часом летіли безгрішні, демос почав ремствувати на свого вождя, але той вождь уже не вважав себе ставленцем демосу. Він швидше почувався в Корінфі царем.

Ось чому Періандр не хотів мати нічого спільного з батьковою славою. Але боги все обернули на свій лад. Коли перестарілий Кіпсел відійшов у царство тіней, а його владу в Корінфі та області успадкував син, Періандр нараз усвідомив, що не так просто сидіти на найвищому стільці. Однодумці Кіпсела вимагали від нового тирана такої самої рішучості, а досі переслідувані шукали правосуддя й нагадували йому його ж задуми молодих літ.

Спочатку Періандр повернув до Корінфа чимало вигнанців. То були люди здебільшого вже немолоді, досвідчені в своїх та державних справах вихідці з демосу. А потім він раптом відчув, що мусить уже рахуватися з тими колишніми вигнанцями, влада ж поволі вислизає й вислизає йому з рук.

Періандр замислився. Невже й справді мав слушність його батько Кіпсел? Батькові прибічники були за повернення до старих жорстоких порядків, а друзі Періандрової молодості закликали до справедливої рівності для всіх вільних людей. Лишилось тільки ще порадитися з рабами, сумно сам собі жартував Періандр.

І врешті вирядив до Мілета посла з багатими дарунками.

В Мілеті тираном був давній батьків прихильник Фрасібул. Тоді Мілет ще не воював з лідійськими царями, а слава про багатства міста й мудрість його правителя ширилася на всю Елладу та острови.

Періандр послав до Фрасібула багатого метека з Патр купця Олімпія, з яким приятелював багато літ, коли тираном Корінфа був іще батько.

— Хай порадить Фрасібул, як треба правити народом, щоб був мир межи людьми, — сказав Періандр своєму другові Олімпію, коли той готувався до відплиття.

Прибувши за тиждень до Мілета, Олімпій передав тиранові прохання Періандра та царські дари. Перш ніж відповісти на запитання корінфського тирана, Фрасібул вивідав настрої й погляди посла. Олімпій щиро визнав свою прихильність до свободи та рівноправності, про які вони мріяли разом із Періандром у юнацькі літа. Тоді Фрасібул засміявся й звелів запрягти колісницю.

З півночі до самого Мілета підступала досить висока, поросла оливковими гаями гора, захищаючи місто від холодних подихів Борея, тож у Мілеті майже ніколи не випадав сніг, а худоба та вівці паслися в долині та на горбах цілу зиму.

Фрасібул сам правував громохкою колісницею, кремезний і стрункий, хоч борода й волосся в нього вже сивіли. Надходили жнива, пара білих скіфських коней неслася путівцем поміж городами та хлібами так швидко, що в Олімпія від гуцання заболів бік. По якомусь часі мілетський тиран напинив коні й поманив його за собою в ще не достиглу пшеничну ниву.

Колосся вже налилося й показувало пополовілими вусами до землі, та Фрасібул почав рвати найвищі колоски й безжально кидати собі під ноги. Нива була не дуже довга й вузька, тиран ходив од межі до межі й нищив найкраще колосся, аж поки залишилось тільки витолочене та дрібне. Й при цьому не озвався до гостя жодним словом, як, власне, й цілу дорогу назад. Нічого не відповів Фрасібул і на запитання Олімпія, навіть більше жодного разу не запросив у гості корінфського посла. Приголомшений Олімпій повернувся до Корінфа й усе розповів Періандрові.

— Якийсь пришелепуватий, — сказав він, а Періандр попросив його ще раз переповісти ту пригоду на пшеничній ниві.

У пригоді був глибоко прихований зміст, якого не збагнув Олімпій: Фрасібул радив синові свого друга бути вірним заповітові батька. Тобто — безжально стинати голови всім, хто чимось вирізняється з-поміж інших, як оті найвищі й найваговитіші колоски.

Відтепер Періандр став безжаліснішим і за Кіпсела. Задля загального добробуту правитель не мусив перейматися жалощами до кожного колоска. Хто уникнув смерті чи вигнання за часів батька, той тепер не уникнув синової руки.

Першими постраждали друзі юності. Олімпій так і не здобув прав громадянина Патр, хоч ось-ось мав був їх уже здобути, але він бодай не позбувся голови, бо вчасно принишк і намагався не висовуватись. Він урешті й сам збагнув притчу про нерозумні колоски.

Періандр за кілька років так розперезався, що вбив навіть власного свояка — брата своєї дружини. А коли його дружина Мелісса на знак протесту зібралася повернутись до рідного батька в Епідавр, сказавши про свій намір чоловікові вже в ліжку, Періандр, ошалівши, тут-таки задавив її, а вранці звелів рабам та лакизам одвезти труп і викинути його в море аж у Закінфській протоці. Ніхто не знав правди про Меліссину смерть, але Періандр несподівано впав у розпач: крім небіжчиці, ніхто не знав, де поховані перли його давно винищених родичів Бакхіадів. Ціле барильце великих білих і навіть кілька неймовірно коштовних чорних перлин.

Не мавши іншої ради, Періандр змушений був піти на крайній крок: послати гінців до оракула Мертвих на річці Ахеронт в Епірі, ризикуючи викрити себе як згубника Меліссиної душі.

Досі Періандр ніколи не думав, що цар у певному розумінні слова може бути біднішим за найостаннішого жебрака. Всі свої замисли Періандр будував на тих перлах. Мав насамперед викупити з крітських корабелень новозладнані бойові кораблі, крім того, сплатити за минулий рік спартанським найманцям-гоплітам, на яких тримався Корінф. А ще добудувати ледь виведені із води морську браму та мур навколо заводі.

Гонець привіз із оракула Мертвих невтішну вість: Меліссина тінь мовбито сказала, що ні словом, ні порухом не натякне, де заховано Періандрові перли, бо вона на нього ображена й зла, адже її поховальний одяг так і лишився неспаленим, а вона опинилась у холодному аїді зовсім гола й тремтить — тремтить від холоду та прикрості, позаяк Періандр посадив хліб у холодну піч.

Останні слова про хліб гонець не міг розчолопати, але Періандр їх розумів: Мелісса натякала, що він пестив її вже тоді, коли вона перестала дихати.

Періандр звелів своїм вісникам оголосити всім корінфським жінкам, щоб зібралися завтра в обідній час на врочисту відправу до храму Гери, розташованого в священному оливковому гаю. Коли всі корінфянки зібралися на величезному подвір'ї святилища, вдягнені в своє найкраще вбрання, спартанська варта Періандра, яка досі чатувала в кущах, кинулася й почала всіх дочиста роздягати, а потім одну по одній випускати на всі чотири вітри.

В Корінфі знявся страшенний лемент, багато хто кляв Періандра й закликав на голову його гнів небес, багато ж інших, дивлячись на зганьблених жінок, які чимдуж розбігалися по домівках, реготали й свистіли вслід божевільним від люті й сорому жінкам, вільним і рабиням.

Тим часом у храмі слуги тирана зібрали на купу всю одіж корінфянок і пустили її з вогнем, а Періандр дивився на полум'я й закликав у свідки тінь своєї дружини: чи задоволена вона тепер?