Подорож у Тандадрику (на украинском языке) - Жилинскайте Витауте Юргисовна - Страница 2

I раптом з-пiд ялинки висовується - так-так, висовується, а не виплигує! - чималий птах i не поспiшаючи кульгає геть вiд ялинки.

- Ого! - вiд несподiванки водiй аж рота роззявив, а сокира вислизнула у нього з рук i провалилася в снiг. - Оце-то птах!.. По хвосту наче курiпка!.. А завбiльшки з доброго гиндика!.. - Вiн аж облизався. - Це ж чудово на новорiчний стiл... Мабуть, сам Дiд Мороз послав менi цей гарний подарунок!

А птах тим часом спокiйнiсiнько кульгав собi далi, i тiльки зараз водiй роздивився, що той птах здорово припадає на одне крило, видно, нога покалiчена.

- Тим краще, тим краще, - водiй задоволене потирає долонi, - тим легше буде його зловити... Хап за хвоста, чик сокирою по горлу... Новорiчнi ласощi...

Облишив водiй ялинку i кинувся за птахом. От-от схопить за хвоста, але птах - шусть! - вислизнув iз рук, а водiй похитнувся i плюх обличчям у снiг.

- А щоб тобi!.. Ну начувайся! - пiдхопився i ну ще швидше доганяти, а птах раптом так важко закульгав, що ось уже впаде i не встане... Та дивись, i знову вислизнув iз рук, i знову заплигав;, спираючись то на одне, то на друге крило, а ловець аж язика висолопив та все бiжить i бiжить, простягає руки i падає, пiдводиться i знову бiжить, крутиться за птахом мiж деревами та пеньками, провалюється у снiговi замети, забувши про все на свiтi, пойнятий мисливською пристрастю... З голови водiя хтозна-коли злетiла хутрова шапка, розкрутився i згубився шарфик, за комiр насипалось снiгу, вiн захекався, аж хрипить, виряченi очi нiчого не бачать, лише того птаха, якого от-от схопить... ах! i знову вислизнув...

- А щоб тобi бiс! - який уже раз лається розлютований ловець. Постривай, ось я тебе схоплю за шию, ось я зараз... прокляття! - знову впiрнув у намет. - Ось я тобi дам, коли зловлю... зашкварчиш ти менi у духовцi... нiкуди ти не втечеш... од мене...

I зупинився наче вкопаний: перед самим носом простяглася дорога, всипана осколками скла, картопляним лушпинням, клаптиками паперу - дорога, якою ось вiн недавно їхав перед тим, як заїхати в лiс... Курiпка наче крiзь землю провалилася; довкола анi лялечки, й лише в тiй сторонi, де мiсто, злiтає в небо то одна, то друга святкова ракета, пущена нетерплячими руками. Водiй оглядiвся: обабiч дороги темнiє моторошний лiс, в той лiс веде кiлька дорiг, а якою вiн завернув туди - хоч як вгадуй, та не вгадаєш.

Роздосадуваний ловець оглядiвся, шукаючи того нещасного птаха, i аж ахнув: кульгава курiпка, яка ледь чапала, спокiйнiсiнько сидить собi на голiй гiлцi сосни, що на краю дороги, i дивиться на нього такими великими палаючими очима, немов не очi, а два горшки з зеленавим жаром!..

Тут виринув iз-за хмари мiсяць, i ловець бачить, що курiпка - нiяка не курiпка, а птах, про якого нiхто ще не чув i не бачив, з кудлатими грудьми звiра й iклами замiсть дзьоба, а ноги... чи не в чоботях?

"Менi верзеться!" - стукнуло водiєвi, але не встиг вiн протерти очi, як дивовижний птах зареготав на весь лiс:

- О-хо-хо-хо!

I iз нiздрiв його повалив густий дим.

У водiя чуб на головi став дибки.

Вiн i не вiдчув, як ноги самi понесли його назад у мiсто. Подався вiн, про все забувши, - машину, ялинку, сокиру, шапку. На бiгу кiлька разiв пiдсковзнувся, упав, пiдводячись, озирнувся назад: чи не женеться за ним те страховисько, чи не цiлиться схопити за горло, чи не зарегоче страшним-страшним голосом?

Дорога знов опустiла - похмура, залита мiсячним свiтлом, обтикана таємничими тiнями, що, мов грiзнi вартовi, охороняють таємницю лiсу - невже в цю нiч, в новорiчну нiч, навiть виснаженi примiськi лiски, навiть найпохмурiша iз дорiг може мати свою таємницю... Скрiзь тихо, спокiйно, лише iз придорожнього дерева ще раз пролунав моторошний пташиний смiх...

ОДНОВУХИЙ

Мiсяць заступила хмара, та коли вiн знову освiтив те мiсце в лiсi, де темнiла покинута машина з вивернутою поряд купою смiття, з цiєї купи виткнулось одне довге вухо. Незабаром показалися двоє круглих здивованих очей, роздвоєна верхня губа i пiвтора вуса - один на правiй i половина на лiвiй щоцi; потiм висунулась довга кудлата шия i нарештi весь iграшковий зайчик. Вiн пильно роздивився навколо, поворушив вухом, покрутив вусами; не почувши й не побачивши нiчого пiдозрiлого, сплигнув iз купи й одбiг убiк. Цьому зайчиковi тут усе було незнайоме й незвичайне: зеленi сосни i голi берiзки, пнi i кущики вересу, глиця i сухими гiлочками всипаний снiг, холодне й чуже нiчне небо...

Зайчик обтрусився i шпилькою застебнув розiрване на грудях хутерце. Суворий, а можливо, й небезпечний свiт, в якому вiн так несподiвано опинився, занепокоїв i настрахав його. Треба б щось робити, до чогось братися, адже не сидiтимеш цiлу нiч сам-самiсiнький у чужому лiсi. Якесь передчуття нiби нашiптувало, що треба тiкати якнайдалi вiд цiєї лиховiсної машини i купи смiття. Так-то воно так, але куди податися, де влаштуватися? Отак роздивляючись, зайчик побачив якусь чотирикутну маленьку рiч, що лежала далеченько вiд купи. Вiн пiдняв її: це була сiрникова коробочка з намальованою червоною пiвнячою головою. Зайчик потряс коробочку бiля вуха: торохтить. Вiдкрив її i побачив аж дванадцять обгорiлих сiрникiв i стiльки ж цiлих. Непогано! Вiн зможе запалити багаття i сяк-так перебуде нiч, а вранцi... вранцi що буде, те й буде!

Трохи оговтавшись, зайчик кинувся шукати сухого хмизу. Його тут валялося сила-силенна. Але де ж запалити вогнище?.. Е, тiльки не тут: у будь-який час може повернутися водiй!.. Краще тiкати вiд цього мiсця якнайдалi, та бiда, що подекуди замети вище од голови... А ось наче стежка, наче слiд... "А може, - мрiйливо крутнув вусом зайчик, - може, ця стежка вiзьме й доведе мене до затишної дерев'яної хатинки, в якiй живе добрий їжак? Або до веселого мiстечка iграшок поїздом - таким, як показують по телевiзору? Або до справжньої заячої нори пiд ялиновим корiнням?.. Тiльки не треба опускати вуха... вперед!"

I засунувши сiрники за край розiрваного хутерця, вiн поскакав у глибину лiсу. Слiд петляв мiж деревами, пнями, кущами, снiговими заметами i зрештою привiв до крислатої, надзвичайно гарної ялинки. Снiг довкола неї був витоптаний, а бiля однiєї нижньої гiлки лежала сокира з блискучим лезом.

"Отакої!" - аж очi витрiщив одновухий.

Вiн став на заднi лапи, нашорошив вухо i з недовiр'ям оглядiвся навкруги: хтозна, може, недалеко вовк зачаївся або водiй блукає? Або гострить зуби здичавiлий кiт? Або... мало чого! Та довкола панувала мертва тиша, i зайчик потроху заспокоївся.

"Може, бiльше не варто никати?" - подумав зайчик. - Сокира буде менi за добру зброю: як лежатиме поряд, то нiякий ворог не наважиться на мене напасти. А до ранку нiхто сокири не шукатиме: адже ця нiч - новорiчна нiч, i всi, хто тiльки живий, святкують її вдома або в гостях".

Оце згадавши, зайчик так сумно зiтхнув, що аж мордочка потьмянiла, вухо й пiвтора вуса опустилися, верхня роздвоєна губа затремтiла, а нижня, не роздвоєна, жалiбно одвисла.

- Всiм весело, затишно, - промурмотiв вiн, - тiльки не менi... - Вiн пiдняв лапку, щоб стерти непрохану сльозу, i зачепив за рiжок сiрникової коробочки.

- О!.. Як я мiг забути!.. - I заторохтiв коробочкою - втiшався i навтiшатися не мiг тими звуками. - Є сiрники, є хмиз, спалахне вогник, стане затишно... вперед!

I вiн швиденько кинувся збирати хмиз i шишки - приволiк їх кiлька оберемкiв. Вибрав мiсце подалi вiд ялинки, щоб не пiдпалити їй гiлля, склав багаття i чиркнув сiрником. Весело затрiщав вогник, здiйнялася стрiчечка сiрого диму, вискочило кiлька iскорок - чим не новорiчний фейєрверк?.. Зайчик простяг до вогню обидвi лапи й довго милувався на оранжевi язички полум'я, якi ковтали один одного й не могли проковтнути. Сухий хмиз так швидко перегорiв, що незабаром зайчиковi довелося знову бiгти по дрова.

- Ось я що зроблю! - плеснув лапками одновухий. - Назбираю я цiлий штабель, щоб на цiлу нiч вистачило... вперед! - I зайчик заходився збирати хмиз, стягувати i складати в два ряди. Полинувши в роботу, вiн i не помiтив, як опинився далеченько вiд багаття, i став як укопаний: мiж деревами знову запетляв якийсь слiд, i тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звiрятко, а може, не звiрятко - хто його зна!