Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Iз секретiв поетичної творчостi - Франко Иван Яковлевич - Страница 2


2
Изменить размер шрифта:

Я трохи довше зупинився на словах Леметра головно через те, що вiн, так сказати, "зробив школу" не тiльки у Францiї, але й геть поза її границями. Вiзьмiм, напр., видного нiмецького критика Германа Бара, що є керманичем лiтературної частi в вiденськiм тижневику "Die Zeit". Суб'єктивна, безпринципна i ненаукова критика доведена у нього до того, що робиться виразом капризу, вибухом лiричного чуття, а не жадним тверезим, розумно умотивованим осудом. "Зухвальством видавалось би менi, - пише вiн про Верлена, - моїм дрiбним розумом обняти сього величного Ми повиннi глибоко хилитися перед ним i дякувати, що вiн був на свiтi". А тим часом в приватнiй розмовi сей сам Бар признає, що Верлен був нiкчемний чоловiк i що мiж його вiршами бiльшина - смiття, а тiльки дещо має на собi печать генiя. Чим же ж буде його "критика", як не надуживанням шумних слiв та лiричних зворотiв для одурення читача? Або коли вiн пише про Метерлiнка: "Ми не характеризували його, ми оспiвали його. Ми й не думали описувати його iстоту; нi, ми тiльки видавали окрики захвату. Так сильно спалахнув наш ентузiазм, що його постать через се щезла в димi i парi. Ми не могли нiчого про нього сказати; ми спiвали йому "Али-луя!" Що ввело Бара в такий захват? Вiн оповiдає се так само лiрично i незрозумiле для здорового розуму. "За всiми його творами почували ми чоловiка, котрий уперве розв'язав язик тайнам, якi ми досi боязко берегли в собi. Не те, що вiн мовив, нi, невисказане i невiдоме, що ми почували при тiм, чарувало нас так сильно. Вiн мав ту силу, що мiг нам дати почути, що в вiчнiм, якого ми тiльки смiєм догадуватися, вiн наш брат. Те, що вiн мовив, не мало для нас нiякого значення; в мовчанцi ми зближувалися до нього". Можу хiба позавидiти тому, у кого ся ентузiагтична iирада викличе яке-небудь ясне виображення, а не сам тiльки шум у вухах. Нема що й мовити, що така критика є в найлiпшiм разi тiльки стилiстичною вправою, але своєї природної задачi - аналiзу поетичних творiв яким-небудь науковим методом - не сповнює анi крихiтки.

Значить, критика повинна бути наукова. Та до якої наукової галузi має вона належати? Яким науковим методом мусить послугуватися, щоби осягнути свою цiль? I яка взагалi повинна бути її цiль?

Вернемо ще раз до цитованих уже слiв Леметра. По його думцi, критика була зразу догматичною, потiм зробилася iсторичною i науковою, а вкiнцi (певно, в особi самого Леметра i його школи) змагає до того, щоби зробитися артистичною, творчою чи тiльки репродуктивною, штукою смакування лiтературних творiв. I тут така сама iсторична галiматья, як уперед була логiчна. Критика була насамперед догматична? Що се значить? Чи Арiстотель, котрого можемо вважати першим лiтературним критиком на широку скалю, приступав до своєї працi з готовими вже догмами? I якi могли бути тi догми? Наскiльки знаємо, Арiстотель поступав зовсiм навпаки, т. е. зi звiсних йому грецьких лiтературних творiв висновував правила, якi буцiмто кермували поетами при компонуваннi тих творiв. Значить, Арiстотелева поетика була не догматична, а iндуктивна: до сформулювання правил критик доходив, простудiювавши багато творiв даної категорiї. Що пiзнiшi вiки брали Арiстотелевi правила як догми i прикроювали до них пiзнiшi твори, зложенi серед iнших обставин, се ще не робить Леметрового висказу правдивiшим.

Другим ступнем розвою критики, по думцi Леметра, було те, що вона зробилася iсторичною i науковою. Вже з самої стилiзацiї видно, що д. Леметр не гаразд розумiє, яка може бути наукова критика, i мiшає її з iсторичною, т. є. з iсторiєю лiтератури. Вiн показує як на примiри критикiв - на iсторикiв лiтератури Нiзара, Тена i iнших, забуваючи, що задача iсторика лiтератури зовсiм iнша, нiж задача критика бiжучої лiтературної продукцiї. Бо коли iсторик лiтератури має дану вже самою суттю речi перспективу, користується багатим матерiалом, зложеним в творах даного автора, в вiдзивах про нього сучасних, в тiм числi i критикiв, в мемуарах, листах i iнших чисто iсторичних документах, то звичайний критик не має майже нiчого такого, мусить сам вироблювати перспективу, вгадувати значення, вияснювати прикмети даного автора, мусить, що так скажу, орати цiлину, коли тим часом iсторик лiтератури збирає вже зовсiм достиглi плоди.

Перемiшавши таким робом наукову критику з iсторiєю лiтератури, Леметр, мабуть, зрозумiв, що стукнувся лобом у стiну абсурду. Бо коли так, то критиковi приходилось би ждати, аж критикований автор умре, аж будуть виданi всi його твори, листи, документи про його життя, спомини його знайомих i ворогiв. Про початкових, молодих, не звiсних нiкому авторiв критик не повинен би нiчого говорити. Та, на лихо, д. Леметровi i подiбним до нього критикам прийшлось би в такiм разi самим поперед усього пошукати собi iншого хлiба, i ось на рятунок являється теорiя критики несолiдної, ненаукової, суб'єктивної, "критики свого "я", як характеризує той же Леметр критику Поля Бурже. "Критикуючи сучасних писателiв, вiн не рисує нам їх портретiв, не займається їх життєписом, не розбирає їх книг i не студiює їх артистичних способiв, не вияснює нам, яке враження зробили на нього їх книги як артистичнi твори. Вiн дбає тiльки про те, щоби якнайлiпше описати i вияснити тi моральнi принципи i тi iдеї їх, якi вiн найбiльше присвоїв собi з симпатiї i з нахилу до наслiдування". Може бути, що писання, зробленi таким способом, будуть мати якусь вагу i значення, та тiльки ж треба зрозумiти, що з лiтературною критикою вони не мають нiчого спiльного, бо власне те, що становить предмет лiтературної критики, - розбiр книг, вияснення артистичних способiв автора i враження, яке робить його книга, - лишають критики-суб'єктивiсти на боцi або збувають побiжним, звичайно зовсiм догматичним та немотивованим: "Sic mihi placet".

Надiюсь, що шановний читач не поремствує на мене за тi полемiчнi нiби вiдскоки вiд простої стежки. Вони все-таки ведуть мене до мети, яку я назначив собi, поперед усього показуючи, чим не повинна бути лiтературна критика. Значить, чим же повинна бути вона? Ми, певно, всi згодимося на те, що вона повинна бути якомога науковою, т. є. основаною на певних тривких законах - не догмах, а узагальненнях, здобутих науковою iндукцiєю, досвiдом i аналiзом фактiв. Ми згодимося на те, що лiтературна критика не те саме, що iсторiя лiтератури, хоча iсторiя лiтератури може i мусить у великiй мiрi користуватися здобутками лiтературної критики. Значить, лiтературна критика, по нашiй думцi, не буде наукою iсторичною i iсторичний метод може мати для неї тiльки пiдрядне значення.

Так само хибним видається менi погляд т. зв. реальних критикiв, сформульований Добролюбовим ось у яких словах: "Для реальної критики важний поперед усього факт: автор виводить такого чи iншого чоловiка, з такими поглядами, хибами i т. iн. Ось тут критика розбирає, чи можлива i дiйсна така людина; а переконавшися, що вона вiрна дiйсностi, критик переходить до своїх власних мiркувань про причини, що породили таку людину i т. д. Коли в творi даного автора показано тi причини, то критик користується ними i дякує автора, коли нi, то чiпається його, як, мовляв, ти смiв вивести таку людину, не показавши причин її iснування? Реальна критика поводиться з твором артиста так самiсiнько, як з появою дiйсного життя; вона студiює його, силкується вказати його власну норму, зiбрати його основнi прикмети" (Добролюбов. Сочинения, III, 15). Що особливо дивує нас в тих словах, так се цiлковите знехтування штуки "реальною" критикою. Для неї твiр штуки має таке саме значення, як явище дiйсного життя, отже, артистичне оповiдання буде так само цiнне, як газетярська новинка. Розбираючи артистичний твiр, реальний критик поперед усього буде докопуватися, чи виведена писателем у його творi людина правдива i можлива в дiйсностi? Значить, коли писатель змалює портрет дiйсної людини або подасть її бiографiю, то для реального критика се буде цiннiше вiд повiстi Гоголя або Гончарова. I що цiкавiше, Добролюбов не подає нам анi натяку на те, яким способом критик буде справджувати вiрнiсть i дiйснiсть осiб, описаних у артистичнiм творi, або вiрнiсть i дiйснiсть настроїв, зображених в лiрицi. Чи надасться йому тут метод статистичний, чи описовнй, чи який iнший? I чи твiр найвiрнiший пересiчнiй дiйсностi буде найлiпший? I чи вiльно авторовi малювати явища виїмковi, людей видуманих i серед бiльш або менш видуманих обставин? На се все "реальна" критика не дає нiякої вiдповiдi. На дiлi ж, оскiльки вона розвивалась була в Росiї в 50-тих i 60-тих роках, се була переважно пропаганда певних суспiльних та полiтичних iдей пiд маскою лiтературної критики. Як пропаганда вона мала своє велике значення; як лiтературна критика вона показалася далеко не на висотi своєї задачi.