Кленовий лист - Ле Иван - Страница 42

— Мобілізований...— похопився Лужінський, перебивши повільну німецьку мову жінки, і вмовк.

— Так. І пропав безвісти. Прошу, зайдімо. Я лікар, його дружина хвора. Ви щось маєте їй сказати? Може, від чоловіка?

— О, ні-ні. Прошу пробачення. Ми старі друзі з Каспаром, але... Я не знав. Коли хвора...— відмахнувся Лужінський, дотримуючись конспірації.

— Зайдімо, прошу. Анжела, як ви ласкаво назвали господиню, буде рада. Заспокойте її. Скажіть, щось

вигадайте про чоловіка, це так їй потрібно. Його послали на той радянський фронт... Насильно погнали.

— Я знав його льотчиком,— згадав Лужінський.

— Вірно. Але він француз, а багатьох французьких льотчиків погнали при... танках.

— І пропав безвісти... Розумію. Сам такий, теж «пропав безвісти». А єстем поляк, прошу,— вирвалося і польське слово в захваті щирості.

Та виявилося, що і ця традиційно нейтральна благословенна земля Джузеппе Гарібальді тепер воює. Принаймні з усякими чужинцями. Лужінський сидів уже біля ліжка хворої, ледве встиг щось запитати, щиро намагаючись розшукати Каспара. І не чув дзвінка знадвору, надто-бо в спокійно-мирній обстановці відчув себе.

— Про вас там запитують,— прошепотіла йому на вухо лікар, увійшовши з сіней. — Здається, з поліції. Я сказала, що нікого немає.

— О боже,— простогнала хвора.— Ми не попередили вас, за нами стежать... Моє вікно! Тут низько, стрибайте! Через сад аж у двір казино... Мерщій же! — майже наказала хвора, надсилу зводячись.

Звичний у подібних випадках діяти рішуче, не гаючись, Лужінський розчинив вікно і вистрибнув у сад. Коли зачинялося вікно, ще почув голос хворої:

— Просіть, хто там. Той лікар... недавно ж пішов. По-зимовому голі дерева, опале листя під ногами.

Туман густою хмарою піднявся над містом, над Лігурійським морем. Уже гомоніло місто, гомоніло й море. Не зачинена садова хвіртка, зарослі бур'янами стежки. Намагався непомітно, не залишаючи слідів, пробратися цим забутим куточком. Якось проскочив у хвіртку; аж тепер надів берет і вийшов повз казино за ріг у провулочок. Навіть запалив цигарку. Трохи постояв, пригадуючи план надбережних вулиць міста, а запитання тривожне, як молотом стукало: куди ж тепер, серед білого дня, намацаний поліцією? В Каспара Луджіно тоді було ще кілька друзів. Але де вони, як розшукати їх, встановити той перерваний тепер зв'язок?

Поволі йшов, ніби прогулюючись. Поруч, за квартал, уже гримів приморський бульвар, а тут у цю ранню йору лише одинокі, як і він, прохожі. Не зважав на них.

Кому він потрібний? Десь через два квартали почув швидкі жіночі кроки, важке дихання. Озирнувся.

Усміхнені уста тої ж дівчини, видимо дочки господарів, говорили, що вона його наздоганяє. Спинився, зачекав. Цигарку потушив і викинув геть.

Дівчина нічого не сказала. Але ж, певне, говорить вона в них якоюсь мовою. Ледве зрівнялася з Лужінським, швидким рухом уткнула в руку записочку і побігла далі. Лиш здалеку обернулася і показала рецепт у руці.

«По ліки для хворої матері побігла»,— подумав, заспокоюючись. Озирнувся навколо, прочитав папірець.

«Наша квартира на оці в поліції. Ви — лікар! Але... переховайтесь у капітана мореплавної компанії «Ніцца» Карла-Даніеля Пока. Це брат моєї лікарки Зельди. Анжела».

Капітан мореплавної компанії «Ніцца»! Хто він, цей Карл-Даніель, які ролі, крім капітанських, у компанії «Ніцца» виконує? Адже він лише брат лікаря. Лише брат. Каспар ні разу не згадував про нього.

І, Минувши ще кілька провулків, Лужінський на всяк випадок зняв берета і вийшов на приморський бульвар. Це була вулиця із вдвоє звуженим тротуаром і не облямованою гранітом набережною Лігурійського моря. Пароплавна компанія «Ніцца» мала свою пристань десь аж посеред міста, в центрі підкови набережного бульвару — з фініковими пальмами, з пляжем і численними поліцаями у формі і без форми, більше без неї.

І Пляж у цю пору був майже порожній. Повторюючи у. думці ім'я капітана мореплавної компанії, Лужінський, нарешті, зім'яв кулькою записочку і, як карамельку, грайливо кинув у рот. Прожувавши папірець, чемно виплюнув його до урни. Остаточно розгодинилося, сонце вже відчутно прогрівало ранок. Замислено гуляючи по набережній, Лужінський кидав уважні погляди на кожного зустрічного. Ішов поволі, мав час між іншим озирнутися. Як шкода, що пароплавна компанія «Ніцца» розташована в центрі міста.

Озирнувшись, помітив ще одного гуляючого, який шпацирував за ним по тому ж приморському бульвару. Лужінський поглянув на годинника і прискорив ходу. Тільки завертаючи до будинків пароплавної пристані з ефектним рекламним написом «Ніцца», побачив, як і той прохожий позаду прискорив ходу.

— Капітан Пока? — на ходу кинув Лужінський запитання якомусь хлопчакові, що пробігав мимо. Хлопець чемно усміхнувся, став.

— Капітан Карло-Даніель Пока! — повторив юнга.— Прего, синьйоре! Прошу, пане! — повернувся і, перетнувши вузьку вуличку пристані, показав на маленький трап униз, де біля причалу гойдався на хвилях пасажирський пароплав.

З ім'ям капітана Лужінському неважко було пройти по трапу на пароплав, який тільки сьогодні прибув з рейсу. Його мили, натирали, заправляли. Якийсь матрос охоче провів Лужінського спочатку по палубі пароплава, потім униз по трапу, завів до каюти і зник.

«Авторитет!» — у думці визначив поляк.

— Дозвольте? — запросився в дверях каюти тою ж німецькою мовою, хоч пристойно володів і англійською.

З-за столу до нього обернулося троє. Але двоє з них відразу ж підвелися і вийшли — офіцери флоту. Третій не підвівся, а лише з півобороту голови кивнув: заходьте. І чекав, обернувшись, як сидів, спиною до входу.

Гарібальді! Зарослий дорідною бородою, кремезний, з проникливим поглядом великих очей. Коли Лужінський став, уклонившись, вишукував слів для знайомства, а чи викладання своєї нагальної справи, аж тоді «Гарібальді» якось нейтрально, навіть холодно озвався до краю вихолощеним, але мужнім голосом морського вовка:

— Друг Каспара Луджіно? Прошу,— показав рукою на крісло в центрі за столом, яке й було, очевидячки, його капітанським кріслом. І в ту ж мить встав, кивнув головою як на прощання. В дверях ніби між іншим озирнувся, пробубонів:

— Тільки що про вас телефонували від сестри... Момент.

Рукою зробив заспокійливий жест і зник за дверима. Ляснув замок у дверях, відлунившись саме в найболючішій точці серця.

Лужінський сидів у кабінеті неговіркого і мало симпатичного з обходин морського вовка, якому вже відоме відношення Станіслава до Каспара. Кабінет корабельного капітана не так вражав своєю зумовленою мініа тюршстю, як високими смаками, прагненням морського вовка до цивільного затишку. Навіть кілька картин довільного добору були розвішені по стінах, хоч зручних місць в каюті для цього було мало. В центрі, в рамі, полірованій під стиль кабінету, вигідно виставлено бездоганну копію прикраси Лувра — «Циганки» Франса Гальса. Такий збіг: кілька літ уже згадує Лужінський це полотно після відвідин французького музею. Чи думав зустріти «Циганку» ще й тут, у кабінеті морського вовка!

Мимоволі отеплилися почуття до цього замкненого «Гарібальді». Втікати звідси, здибавшись знову з за-зивною посмішкою циганки, не лише безглуздо. При найбільшому бажанні, навіть потребі, це неможливо - він же замкнений у кабінеті капітана.

Коли почув, що по трапу спускається не одна людина, мимоволі прислухався. Така його доля — прислухання є найдїйовїший елемент пильності! За дверима говорять німецькою мовою. Що саме сказав незнайомий, якийсь писклявий голос, Лужінський не добрав. У відповідь пролунало аж надто чітко, навіть здалося, що говорилося підкреслено чітко, ніби сказане адресувалося і йому, Станіславові Лужінському:

— Мені немає чого вас переконувати. Не в гардеробі ж я його, як зрадлива жінка коханця, приховаю...

Коли б зашарудів ключ у дверях, Лужінський не ворухнувся б з місця, навіть знов сів би в те саме крісло. Адже ключа виймав сам капітан, коли замикав двері, виходячи. А тут чує його голос: