Кленовий лист - Ле Иван - Страница 36

— Лизни на додачу! Як тещі догоджаєш...— шепотів. сам до себе, весь час дослухаючись, щоб не прогавити якогось сигналу своїх прикриваючих.

Двічі змінювалися вартові на мосту, щось бубоніли над головами в саперів. Лише на якусь мить завмирали сапери на час зміни вартових на мосту і знову в'язали свої пекельні вузли на з'єднаннях мін та запальних механізмів.

Десь гавкнув пес на комендантському дворі. В проваллях відгукнулося луною, неначе той пес озвався ось тут, майже над кручею за спинами саперів. Чути, на станцію прибув поїзд з двома паровозами. Найкраще було б саперам відходити з-під мосту під шум поїзда.

Знов гримотнув поїзд на станції раз, удруге і рушив.

Вистрибнувши з кручі на скелю, зарослу колючим глодом, сапери подерлися навскоси від річки. На останньому виступі берегового каменя почули:

— Дай руку, сапере! — Шостопалько підтримав Старовойтенка за руку і допоміг видертися на скелю. Телегіна вже підбичовував Стась, вхопивши його просто за шинель.

Чорним проваллям маячила під ними річка, позаду чорніло мереживо мосту. Десь за два кілометри річка повертає ліворуч, до райцентру. Там височить і другий об'єкт саперів — шосейний міст. Але то вже на інший час. Телегін запевняє, що під тим мостом досить лише підв'язати на прольоті пару «сережок», і міст опиниться на дні річки.

— Та чорт з ними, з твоїми «сережками», давай скоріше.

Телегін увімкнув струм від батареї. Зір різонула світляна блискавка над глибоким руслом ріки. Як на долоні висвітлила черево річки, гостре, нависле каміння, чагарники глоду.

— Господи благослови!..— на повний голос вимовив Старовойтенко свій саперний жарт. Жахний, подвійний вибух, що струснув повітря й землю, поклав усіх в кущі. А в наступну мить вся група була вже на ногах і що є сили неслася геть у хащі лісові, подалі від місця вибуху. Позаду вже лущало гілля, падало каміння, грудки землі.

Перша операція партизанського загону «Кленовий лист» закінчилась успішно.

9

Минули перші півтора місяця перебування чотирьох піонерів та пораненого фашистського льотчика на безлюдному острові Юних ленінців. За цей час полонений трохи видужав, він уже підводився і міг цілими годинами висиджувати, чекаючи своїх рятівників, які наполегливо працювали на будівництві хати. Олег змайстрував з дерева «вічний календар» і пильно стежив за днями, переставляючи цифри. По тому ж календарю і відмітив Горн час свого перебування в цьому не найкращому з існуючих на Світі «госпіталі».

Льотчик чудово вивчив за цей час кожного з чотирьох своїх рятівників і не міг віддати комусь перевагу в ретельності пильнування та догляду. Хіба що Ваня Туляков, будучи трохи старший, найстрогіше поводився з полоненим. Та Горн і сам ні на мить не забував про своє становище полоненого, якого відходжують вороги, дотримуючись міжнародних правил ставлення до пораненого. Він пам'ятав тверду обіцянку рятівників, що після повороту на рідну землю вони здадуть його органам, яким належить у країні право порядкувати з полоненими. Про те, як хлопці спроможуться зробити це, перебуваючи на острові і не маючи будь-якої перспективи врятуватися з нього, полонений не думав. Обминав у думках і ту обставину, що ці четверо — лише хлопці. Він, доросла людина, досвідчений військовий льотчик, легко міг вийти з їх підлеглості. За інших обставин, напевне, так би й повівся Горн, але по відношенню до своїх рятівників льотчик не хотів цього робити. Голодні, закинуті нещасною долею та злою волею його ж співвітчизників, радянські діти не залишили його вмирати. Від свого рота відривали ту рибину чи горіх, возилися з перев'язками, переносили пораненого з місця на місце, рятуючи йому життя. Для чого? За віщо? Урятувати на лихо собі вбивцю?

Аж заплющив очі від таких дошкульних думок. Ні-і! Закони життя на тому збісілому континенті, тваринні закони він мусить забути тут. Забути і не згадувати.

Він гаразд пам'ятає їхню обіцянку перевиховати його, «людиною зробити». А це звучало вже якоюсь перспективою! На цих гострих думках і застали його хлопці. Прибігли веселі, захекані після наполегливої праці на будівництві хати.

— О! Болящий наш кацо вже і без лікарського дозволу встає,— вигукнув Юра, перший доскочивши до куреня.

— Пусть прощайт мінє товаріщ дежурний. Я уже сібе могу ходіл,— цілком серйозно мовив поранений.

— Чудово! Це полегшить і наш клопіт, гер Горн,— сказав Ваня.

— Не нада гер! Хочу... ім'я! Товаріщ.

— О ні, це треба заслужить! Як, хлопці, дозволимо полоненому звати нас на ім'я? — запитав Ваня.

— А по-моєму... Як відповідальний за полоненого,— розмірковуючи почав Олег,— я б дозволив.., Звичайно, в тому разі, коли він щиро...

— Я син шахтен работнік єсть, отец пролетаріат. Моя служба — воєнські дисциплін... Но я шахтен работнік син. Рур...

— То що ж, друзі, дозволимо? Аж почервонів чоловік...

— Може, з нещирості?

— Та дозволимо, один чорт. Чи ти знаєш, коли йому можна повірити, а коли ні? — першим згодився Роман.

— Усе одно дозволяти доведеться. А може, й дійсно він... щиро! Я — за! — підтримав Олег.

— І я!

— Це не означає повної амністії,— звернувся Ваня до полоненого.

— Я вооль, генозе, товаріщ! Амністія біль уже. Ві жізен мне далі, ето єсть колосальні амністія! А суд... суд я сам сібе уже виносіл. Я не фашист. Я немецкі льотчік. А рускі польшефік... сам пріду ему на суд. Прошу веріте міне... За Гітлер воєвать уже нет, нікагда! Умірайт готов, но не за Гітлер,— і сам злякався таких гарячих своїх запевнень.

— Аж сльозою пройняло. Якщо бреше, то... він артист! — шепнув Юра Тулякову.

Полонений розхвилювався, впав на свою постіль, вимощену з сухого сіна.

— Давайте говорити серйозно,— знов почав Ваня по паузі.— Життя складне, безперервна боротьба за те життя! Підтримувати пораненого — наш обов'язок, бо ми радянські люди. Але утримувати ворога, згодьтеся, не варто. Отже, угода: працюємо всі на умовах острівної комуни. Згодні, будете щиро дотримуватися тої угоди і ніколи не хапатися до зброї, ніколи — значить, повне перемир'я між нами. А після повернення до Радянського Союзу здамо вас як полоненого... Так, хлопці?

— Так, Ваню. Там розберуться.

— А зброю ми таки приховаємо,— докинув Юра.

— Так єсть, товаріщ Юра. Автомат етой рука не коснуться в моя жізен на остров, клянусь! Хочу работаю цузамен, вместе.

В той день, коли минуло два місяці їхнього перебування на острові, хлопці перебирали в пам'яті все своє життя за цей час. Вони не скаржилися на труднощі острівного життя. Робінзони... Ваня віддав належну шану відвазі товаришів, хоч, мовлячи про неї, жодним словом не натякнув про те, як він сам відважно рятував Романа в океані.

Потім уже порятунком ставало все їхнє життя. То була боротьба за життя: зогнила рибальська сітка розлізлася при першім же заході, ледве втримавши заплутану в пацьорках одну рибину. Довелося самим не вміючи в'язати якесь подіб'я рибальської снасті. Розсукували стропи німецького парашута, вчилися нескладного мистецтва в'язання сіті...

Тепер, крім вареної риби, вони вже мали ожину, дику вишню і навіть недозрілі горіхи. Юра запевняв, що через місяць дальшої наполегливої боротьби і праці у них буде справжня горіхова олія! Великий дуб-прес накотили, прилаштували клиння, жаровню склепали з шматків жерсті...

Щодня всі старанно працювали на будівництві хати. Лишилося тільки накласти стелю, вкрити, зробити якісь двері. Спорудили навіть нари і піч з хитромудрим виводом диму, щоб маскувати багаття.

Кожен з них знав усі щоденні турботи з будівництвом, рибною ловлею, пораненим. А здобування солі з ропи, яку розшукали в горах! А навчання Романа плавби! Над цим вони клопочуться кожного ранку. На хвилі океанські витягають довгу важку суху деревину, біля якої й кидають Романа далеко від берега. Спочатку було важко учневі. Високі хвилі часом захльобували Романа, ледве встигав ухопитися за рятівну деревину. Але наполегливо, щодня по кілька разів бовтався в невгамовних хвилях океану.