Кленовий лист - Ле Иван - Страница 34

Виплутавшись із лісу на шлях, я висловив занепокоєння, що наші не встигли підірвати мостів, станція діє, служить гітлерівцям. Сапери, кажу йому, шукають можливості таки підірвати мости. Словом, домовилися, і він ото згодився на ту відчайдушну операцію з розвідкою. Хоч має якісь ще й свої завдання інтернаціональної боротьби, як він каже. На південь Франції поривається... Поранений у ліву руку в нашій операції, та куля похватцем спрямована, тільки вшкрябнула. До чого ж бойовий запільник! Ну, от і все. Здається, ясно?

— Ясніше нікуди! Тепер, Вадиме, вимірятимемо нашу щирість і дружбу діями цілого загону. Мусимо знайти нашого командира. Пам'ятаєш Марію Йосипівну?.. Будемо шкодити гітлерівцям, нищити, проклятих!..

— Готово! — гукнув з-під авто Старовойтенко. Зійшлися біля сосни, де сидів Телегін. Над головами було суцільне лісове склепіння з віт.

— Значить, починаємо діяти, товариші партизани! Моє рішення таке: розгортаймося на прочісування лісу. Десь же ми знайдемо Марію Йосипівну,— промовив Віктор.

— А зв'язок із поляком?— запитав Шостопалько.— Може, ви мені дозволите йти крайнім при шляху?

— Давай, Вадиме, іди крайнім. Адже він тобі всі свої плани виклав. Чи ж пощастить йому в цій надто ризикованій для нас розвідці? Бойовий поляк.

— Йому б тільки побувати на вокзалі. Мовою володіє чудово.

— А як вирватись потім з лабет есесівської комендатури? — аж зітхнув Віктор, розуміючи становище партизанського розвідника на першому їхньому бойовому об'єкті.

Ще помовчали всі, відчуваючи серйозність становища.

— І ось що, Вадиме: про генеральську дівчину матері — ні слова! Потім спробуємо розшукати її. А зараз план ясний — знайти командира. Розходимося по переліску, збір — два протяжних свистки, тривога — три уривчастих. Коли небезпека, краще мовчати, щоб не виказувати інших.

На залізничну станцію день і ніч прибували військові вантажі. В цьому відчувалася якась лихоманка, хоч, на перший погляд, здавалося, що життя на залізниці внормувалося. Починали повертатися на роботу окремі працівники станції, підбиті шаленою пропагандою націстів, яка вже після перших тижнів війни клала остаточний хрест на повернення Радянської влади.

І раптом комендант станції одержав терміновий наказ командування армією, тричі таємний, страшний...

«...Отже, наказується негайно ж виставити пильний загін для охорони території вокзалу. В лісі навколо — партизани!..»

Що таке партизани, комендант станції уявляв собі туманно. Штаб командування повідомляв про виділення чималого підрозділу військ СС спеціального призначення для найпильнішої охорони залізниці. В тому ж листі комендантові давалося зрозуміти, що з багатьох залізничних станцій, розташованих по радянському кордону, тільки ця лишилася цілком неушкодженою. Треба було будь-якою ціною зберегти станцію і мости в цьому містечку.

Так он воно що таке партизани! Комендант станції негайно ж зв'язався з комендантом містечка і переконав його, що віднині їх спокій цілком залежатиме від пильності збройних загонів. Транспортні лінії поблизу містечка відтепер повинні особливо пильно охоронятися. Адже готується другий шалений удар німецьких танкових військ, яким потрібні будуть ці лінії сполучення.

На високому шосейному мосту після вбивства вартового радянською емкою було поставлено замість одного вартового з автоматом на шиї цілу охорону — по кілька чоловік з обох боків. З'явився і кулемет з бронебійними зарядами, замаскований недалечко від мосту.

Саме про це і доповіла Марія Йосипівна бійцям, коли вони з'єдналися в єдиний бойовий загін «Кленовий лист». Чекаючи Віктора з саперами, Марія згодилася відпустити додому Христину. Спритна жінка другого ж дня і повернулася одній їй відомими стежками до загону. Містечкові новини не стільки стривожили партизанів, як порадували і насторожили.

— Коли вони так панікують лише від нашої появи, то що ж буде, як ми...

— Тихо, Вітю. Поки що ми нічого не робимо, треба тримати язик за зубами! — спинила Марія Віктора.— Справді, почекаймо того нашого друга — поляка. Щось же він вивідає, коли самому пощастить вибратися. Зв'язок з ним маєш?

— На жаль, ні. Певне, Вадим якось зв'язаний. А в нас — та самісінька рура.

— Та сама рура під носом у посиленої пристанційної варти! Додумалися ж ви... Вадиме, то якась же домовленість є у вас з тим поляком? Десь чекати, стерегти?

— Я життям своїм поклявся за його безпеку... Та, власне, домовленість якась є. Ми з ним...

— Не треба, виконуй!

Роздягненого, побитого, знівеченого Станіслава з документами капітана Браге врятував пристанційний патруль. На щастя, «партизани» забрали тільки його кітель, а всі документи лишилися в кишенях штанів. Патруль квапився, і на світанку капітан Браге був уже в станційнім медичнім пункті. На його синяки від «побоїв» та на рани, особливо від вірьовок, якими був по-звірячому замотузований, лікарі поклали пов'язки, компреси. Сам комендант робив йому перший, недбайливо замаскований допит.

— Гадаю, що пан капітан міг би уважніше придивитись до того водія-українця і не довірятись сліпма.

— Справді так...— перериваючи стогін і важко дихаючи, відповів Станіслав Лужінський,— але ж відомий наказ фюрера зобов'язує нас довірливо ставитися до так званих «репресованих куркулів». До того ж нагальність завдання і ці... руські дезертири з військ генерала Дорошенка. Згодьтеся, пане комендант, що я не міг лишити їх, не доставити оперативному відділові армії такий матеріал розвідки.

— Так, але ж мусили б, капітане Браге, поставити охорону до них!

— Це правда, мусив би. Та ж ці містечкові йолопи з комендатури ладні були скоріше повбивати їх, аніж блискавично доставити оперативним органам армії! — енергійно відстоював капітан Браге свою поведінку.

Їх розмова була раптово перервана: коменданта терміново викликали до прямого провода. Той «прямий» ніби струсонув усю службу пристанційної комендатур». Пораненого залишили самого. Лише через годину повернувся стурбований комендант, і закінчення допиту вилилося в своєрідний товариський наказ:

— Доведеться вам, капітане, виїхати до тилового госпіталю. Наша пристанційна комендатура перетворюється зараз на оперативний дорожній відділ по боротьбі з цією дивовижною впертістю «совієтськіх Іванів». Якісь партизани, активісти... Сам диявол не розбере цієї червоної стратегії! Ви ж знаєте, що означає наша залізниця й залізничний міст — єдиний непошкоджений на цілий фронт, що означають саме наші склади. Те, що залізничний міст лишився цілий, надто порадувало наше командування. Тимчасом мої люди мають дані, що під обома мостами совієти заклали потужні міни з уповільненими механізмами та...

— О боже! — вигукнув поранений офіцер розвідки.— Чого ж ви... Адже готуємо...

— Знаю. Готується така операція! Траса танкового рейду Гудеріана. Та що говорити. Я вже викликав досвідчених мінерів з штабу фронту! Через два-три дні мусимо пропустити вантажі наступаючій армії Гудеріана!

— Капітане, про це можна і не говорити так голосно,— попередив Браге, вислухавши коменданта. Цим попередженням остаточно вибив будь-яку настороженість коменданта до пораненого.

— Хайль Гітлер, гер капітан! Цілком зрозуміло. Та міни ми мусимо знешкодити ще до початку. Тільки б мінерів нам скоріше.

— Подбаю, неодмінно піджену мінерів. Ну що ж, капітане, коли я не придамся вам тут, прошу. Але варто б, звичайно, знестися з штабом армії саме в плані. Я ж працівник відділу розвідки.

Невимушеність і тон цієї розмови не лишали в коменданта жодних сумнівів у щирості слів і намірів Браге. В коменданта не було особливої охоти морочитись з штабним капітаном та з листуванням про нього.

Він лише на мить замислився і ніби аж зрадів, знайшовши геніальне вирішення проблеми.

— Гаразд. Не запишемо вас у наші рапорти! Один-два дні вилежати вам доведеться в нашім медпункті, невелике діло. Потім підкину...

— Цілком досить, капітане, один-два дні, і відправите мене до штабу фронту.