Циклон - Гончар Олександр Терентійович - Страница 7

Лежиш під муром тюрми, спека жахтить, вишкварює ці людські кістяки, а лиш очі приплющиш - уже біла-біла в снігах земля, їсти б той сніг свіжий, морозний. Голову б занурити в нього, остудити жар…

Вдосвіта, бувало, ще темно надворі, а нам уже гук: “Підйо-о-м-м!” Товплячись у дверях, вилітаєм з казарми у ніч, у сніг, на темний вогонь пічного морозу. Серед кучугур зблискують голі спини - хлопці натираються снігом до пояса! Потім за лижі - і на Єнісей. Поруч тебе всі в масках ідуть, в підшоломниках, під вовняним забралом навіть Решетняка не впізнати. Переважно сибіряки все там були - той із тайги, а той із тундри, десь аж із-за Полярного кола… Не одному з них світило ночами на околиці неба північне сяйво, той дивовижний екран планети. Всіх підняла, покликала до зброї велика тривога, спільний обов'язок - відборонити Батьківщину…

Часто тут згадуєш побратимів. Позбавлений усіх прав, що їх за людиною визнавалось одвіку, ти зберіг тільки це - право на згадку, на творчість уяви…

Океан чистоти і сяйва. Могуття і роздолля планети - Сибір, ясний, білосніжний. І серед тих білосніжних просторів ешелони летять - один за одним на фронт! Попід усі семафори гуркоче ешелонами щойно сформована сибірська дивізія, і десь у ній серед людей у кожухах - ти.

Надвечір розгулюється завірюха, небо сліпне, розбуптоване сніговертю. Зупиняється ешелон, а рейки ще співають морозом. Біля залізниці на кряжі, на одному з кряжів Уральських гір, стовп із написом: “АЗІЯ - ЄВРОПА”.

Веселими юрмищами, по-ведмежому незграбні, у валянках, у цупких полушубках, бійці висипають з вагонів, поглядають вперед: чого стоїмо? Колію перемело чи за стовп зачепились? Борюкаються, грають у сніжки, дарма що сніг не ліпиться - сухий, розсипається, як пісок.

Вечір заходив, і низьким було небо. Колосовський з Рсшетняком стояв, дививсь, як вітер намітає снігу біля стовпа, як росте поволі пагорб замету, схожий на величезну компасну стрілку, повернуту вістрям… невідомо куди. Обом кортіло знати: куди? З гір свище, хурделить, одначе зима не лякала, дужим почував себе Колосовський тоді, ладен був зчепитись врукопаш хоч з власною долею. Обгорів на сибірських морозах, темна вишнева засмага запеклась на щоках. Очі - глибокі й гарячі - знов і знов читають той напис: “АЗІЯ - ЄВРОПА”… Межовий знак планети, знак великого порубіжжя. Звідси, з перевалу, ешелон твій, здасться, ще навальніше помчиться вперед, і незабаром ти знову в бою утверджуватимеш себе, свою і батькову честь…

Гурт бійців підійшов, оточив стовпа. Більшість із них вперше переступала поріг у Європу. Хомичок, сміхун, забапляка, розкарячився, валянки роз'їхалися в снігу:

- Одна нога в Азії, друга - в Європі!

Котрогось, у самій гімнастьорпі, товариші ведуть до вагона попід руки, заступаючи собою, щоб не попався на очі командирам, а він, захмелілий, пробув вивільнитись, “куражиться”:

- Не хочу в Європу, там - дюдя! Я - азіат!

І не розбереш - жартує чи всерйоз.

- В Європі хоч постріляємо, - бадьориться Хомичок. - По живих мішенях!…

Нічні вилазки найбільше його цікавили. Йому, худошийому, майже підліткові, й війна уявлялась головним чином як діло нічне, схоже чимось на гру, на мисливське азартне промишляння в безкінечній темряві.

Коли знов застукотіли колеса вагонів, Хомичок підкотився на нарах до Колосовського:

- Товаришу сержант, а в розвідку ви ходили? А живого “язика” брали?

Мав чим поділитись. Фронтові оті ночі, о, він їх добре знав! Ночі звірино-скрадливих кроків, наелектризованих нервів, недобрих шепотів, ночі підступностей, коротких ударів, передсмертних харчань… Ночі зла.

- Не було б цих ночей, якби ті не полізли… Розбуркати ненависть легше, аніж спинити…

Причаївшись, слухав Хомичок. Опинившись на фронті, хлопець показав себе. Як барсуків, лущив тих мишастих по Воронезьких лісах. Бідолаха, теж не минув колючих дротів табору. Лише на якусь хвильку загледів його здалеку Богдан у білгородській загорожі, коли шикували одну з партій до відправки. Знітившись, стояв Хомичок у хвості колони, обшарпаний, без пілотки, але звіддаля ще всміхнувся своєму сержантові змученою усмішкою. “Де ж це ми? - наче питав. - Як це все сталося? Ми ж їх так колошматили…” Колону погнали, і сибірячок сумно й прощально помахав їм рукою…

Ніщо подібне навіть не уявлялось тоді, на тому уральському кряжі. Крізь хуртечу зимових циклонів, крізь вирування снігів летіли й летіли ешелони, аж поки десь пізно 'вночі знов пролунала команда:

- Підіймайсь!

По тривозі вискакували з вагонів: станція якась, вогні ліхтарів каламутяться в завірюсі, а перед вагонами просто на снігу - купи новісінького злежаного обмундирування. Літнє!

- Перевдягатись! Нагрілись в кожухах! Одержуй весняне!

І в сніговій круговерті завихрилась уже людська жива круговерть. Летять геть кожухи, валянки, шапки й підшоломники, штани ватяні шпурляєте в сніг, - зостаються батальйони в самій казенній білизні, пританцьовуючи, метушаться біля куп нового, складського, розхапують із щедрих старшинських рук шинелі та кирзу, важкі ходаки та обмотали, плутаються, сперечаються, приміряють, - в того рукава короткі, в того довгі, тому два лівих попало, тому два правих…

Інтенданти владно порядкують, покрикують:

- Не перебирай! Тут не военторг! Бери, які дають! До Берліна вистачить!

Решетняк, радий, топчеться босий у снігу, цокотить зубами, сніг тане на тілі, але усмішка не сходить з лиця, бо ж видають легке! Отже, на південь! Туди, де весна, де Україна!

Шугають у завірюсі білі постаті, скрізь гомін, переклик, веселий шарварок:

- Прощайте, піми!

- Хапай швидше, бо в підштаниках зостанешся! Було щось буйне, зухвальське, нездоланно безстрашне в цьому перевдяганні на снігу серед хурделиці. Скільки глянь, вся величезна вузлова клекоче збудженим людом,вподовж вагонів натовпи, гуки, - дивізія оновлюється, міняє личину на весняне! В білих завіях, в самій білизні білі постаті то зникають, то з'являються, земля і небо злилися п заметільнім шабаші, і здається, вся планета вже населена тільки цими створіннями в білому, що всюди підстрибують, скачуть у повітрі, витанцьовують, мов якісь легкі, безтілесні духи війни, невагомі ельфи Півночі…,

Звідти, з розвированої хурделиці, попали просто в березневий каламут, у весняні багнища війни. Через ліси йдуть. Через розгаслих полів трясовину, через руїни темного розваленого міста.

- Де ми?

- Кажуть, Воронеж.

- Був Воронеж.

- Був і буде Воронеж!

І знову багнюка, розгаслі поля, сішни, зігнуті під тягарем кулеметів та бронебійок. Ліс. Чорний ліс, повен грізного шуму, і чорне небо з-за лісу з відблисками загравищ на хмарах, з фронтовою багряністю, що робить темінь ще глибшою, ще похмурішою. Все перейдете: і ліси чорні, і ліси денні, що потім взеленіються вам весняно. Затиснувшись десь на узліссі в окопі, почуєте кування зозулі. “Ку!” та “Ку!” - лункими краплями падатиме в зелені, військами нашорошені хащі. І кожен звук її крапелястий буде там дужчий за гарматний постріл.

А якось удосвіта, коли балка, що була вам нейтральною, налилася туманом, побачили: внизу, на замінованім полі, коняка пасеться. Крок за кроком переступала в траві, а з окопів усі на неї дивились.

- Пельмені ходять.

- Не пельмені, а Лиска.

- Троянський кінь!

Зовсім спокійно, безбоязно поводила себе та нічийна шкапина, невідомо звідки заблукавши на заміноване поле, на свою смертельну пашу… В сутінках світання, крізь сріблястий туманець з графічною чіткістю виділявся її силует. Де взялась вона в цій окрузі, як вижила серед артилерійських ураганів, щоб забрести сюди й, не харапудячись, пастись? Кожну мить вона могла зникнути в полум'ї, в гуркоті мінного вибуху. Бачили її, безперечно, і з того боку, але теж чомусь не стріляли, мовчки вистежували її, схожу. на тінь. Дивовижа, містика, чортівня якась: там, де ніби ж то кожен сантиметр землі начинений спресованим вогнем і смертю, коняка, накульгуючи, спокійно просувається крок за кроком і, всупереч всьому, не гине - нагнулась, мирно щипає між мінних дротиків свіжу, соковиту траву…