Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 60

Більш ніколи не розмовляли між собою Марія з Назарета та її син. Ще до настання вечора, не попрощавшись ні з ким із родини, Ісус у супроводі Марії Магдалини покинув Кану й пішов у напрямку на Тиверіаду. Йосип і Лідія, ховаючись, провели їх до виходу із села й дивилися їм навздогін, аж поки вони не сховалися за поворотом дороги.

І тоді настав час великих сподівань. Ті знаки своєї присутності, які досі Господь виявляв в Ісусі, були собі такими чудесами повсякденного характеру, того виду, про які ми кажемо «спритність рук і ніякого обману», по суті вони дуже мало відрізнялися від тих фокусів, які так майстерно вміють виконувати на Сході тамтешні маги й чарівники, що, наприклад, підкидають у повітря один кінець мотузки й потім лізуть по ній угору, причому глядачі не помічають, що один з її кінців прив’язаний до міцного гака або її тримає у своїх руках невидимий помічник автора фокусів. Щоб проробити щось подібне, Ісусові було досить одного бажання, але якби хтось його запитав, навіщо він це робить, він би не зміг йому відповісти або сказав би, що так треба, адже рибалки не можуть жити без риби, а шторм на морі загрожував потопити людей, та й пригода з вином на весіллі відбулася ще в той час, коли Господь не почав говорити його устами. На тому галілейському узбережжі стала ширитися чутка про такого собі назарянина, наділеного могутністю, яку лише Бог міг йому дарувати, Ісус цього не заперечував, але разом з тим не давав ніякого пояснення ані причинам, ані міркуванням, ані аргументам, що спонукали його на ті або ті незвичайні діяння, і людям залишалося лише здобувати з них вигоду й не сушити собі голову запитаннями. Безперечно, Симон і Андрій думали не так, не так думали й сини Зеведея, але ті люди були його друзями й боялися за нього. Щоранку прокидаючись, Ісус мовчки себе запитував: Сьогодні? — кілька разів він запитував про це й уголос, щоб Марія Магдалина почула, але вона мовчала, зітхала, потім обхоплювала його руками за шию, цілувала в чоло, в очі, він же вдихав ледь чутне запашне тепло, яким віяло від її грудей, і були дні, коли знову провалювався в сон, а були й такі, коли забував про Тривогу, яка його катувала, й поринав у тіло Магдалини, так ніби ховався в коконі, з якого тільки й міг вийти перетвореним. Потім ішов до моря, до рибалок, які на нього чекали, багато з яких не могли його зрозуміти, вони запитували, чому він не купить собі човна в рахунок майбутніх прибутків і не почне працювати на самого себе. Бували випадки, коли у відкритому морі човен надто довго виконував певні маневри, без яких риболовля неможлива, навіть тепер, коли наловити риби стало не важче, ніж позіхнути, Ісуса опановувало несподіване передчуття, і серце йому стискалося, а очі дивилися не в небо, де, як відомо, мешкає Бог, ні, його погляд з якоюсь дивною одержимістю прикипав до спокійної поверхні озера, до тихої води, яка блищала, наче відполірована шкіра, здавалося, те, чого він чекав зі страхом і нетерпінням, мало прийти до нього з підводних глибин, звідки рибалки чекали рибу, а він — таємничий голос, який мав пролунати, але все не лунав. Риболовля закінчувалася, човен повертався на берег, навантажений рибою, а Ісус із похнюпленою головою знову плентав берегом моря з Марією Магдалиною слідом у пошуках тих, кому можуть знадобитися його дармові послуги пастуха підводних отар. Так минали тижні, минали місяці, минали й роки, але зміни були помітні лише в Тиверіаді, де виростали нові будівлі й примножувалася слава, а в усіх інших місцях усе відбувалося у звичному й давно заведеному ритмі, коли взимку здається, що земля помирає на наших очах, а навесні знову відроджується до життя, але це враження помилкове, бо якби взимку природа добре не виспалася, вона ніколи не пробудилася б навесні.

І ось нарешті, коли Ісусові виповнилося двадцять п’ять років, йому здалося, що всесвіт прийшов у рух і стали з’являтися нові знамення, одні за одними, так ніби хтось поспішав надолужити втрачений час. Правду кажучи, перше з тих знамень навряд чи можна було назвати чудом у його справжньому розумінні, зрештою нічого надприродного чи потойбічного не було в тому, що теща Симона десь підхопила лихоманку, а Ісус підійшов до її узголів’я й поклав їй долоню на лоба, кожен із нас міг би так зробити просто зі співчуття, навіть не думаючи про те, що можна вилікувати хворого в такий нехитрий спосіб, але нікому з нас не доводилося відчути, як прямо під нашими пальцями жар послаблюється — так ото буває, коли земля всмоктує в себе погану воду, — а хвора жінка підводиться з ліжка й каже, досить-таки недоречно, треба визнати: Хто друг мого зятя, той і мій друг, і йде поратися по господарству, ніби нічого з нею й не було. Таким було перше знамення, воно ще мало дуже домашній характер, але на друге нам варто звернути набагато пильнішу увагу, бо в тому випадку Ісус кинув відвертий виклик закону, який був записаний і свято дотримувався, і можливо, його вчинок пояснювався природними людськими почуттями, адже Ісус жив із Марією Магдалиною, не одружуючись із нею, крім того, жив із жінкою, що раніше була повією, тому немає нічого дивного в тому, що він вирішив заступитися за жінку, яку зловили на перелюбі й, за законом Мойсея, наготувалися забити камінням. Але Ісус зупинив їх у цьому намірі, сказавши: Той, хто сам без гріха, хай перший кине в неї камінь, так ніби хотів сказати: Я й сам приєднався б до вас, щоб учинити правосуддя, якби не грішив, живучи в любострасті, якби мої помисли були чистими, а вчинки — бездоганними. Ісус у тому випадку дуже ризикував, адже могло статися, що один або двоє каменувальників із зачерствілим серцем і зашкарублі у гріхах пустили б повз вуха його сентенцію й виконали б вирок, міркуючи, що цей закон написано для жінок, а тому їм він ніякою карою не загрожує. Через свою недосвідченість Ісус, певно, не подумав про те, що якби ми стали чекати, поки з’являться у світі безгрішні судді, єдині, що, на його думку, мають моральне право судити й карати, то, боюся, кількість злочинів за цей час виросла б неймовірно, і став би процвітати гріх, а схильні до перелюбу жінки стали б блудити сьогодні з одним, а завтра з іншим, а не треба забувати, що сам-один перелюб не ходить, за ним ідуть і тисячі інших пороків, які зрештою спонукали Господа вогнем і сіркою знищити міста Содом і Гоморру, перетворивши їх на попіл. Але зло, мої любі браття, зло, яке народилося разом зі світом і, як відомо, багато чого в нього навчилося, зло, як і відомий, проте ніколи ніким не бачений птах Фенікс, має властивість народжуватися з власного попелу. Добро — слабке й делікатне, і досить злу дихнути йому в обличчя гарячим подихом найбанальнішого гріха, як назавжди буде обсмалена його чистота, засохне і зламається його лілейне стебло, поморщаться й зів’януть його помаранчеві пелюстки. Ісус сказав перелюбниці: Іди й більше не гріши, але душа його була наповнена сумнівами.

Інший вартий уваги випадок стався на східному березі Галілейського моря, куди Ісус вважав за потрібне іноді навідуватися, щоб не казали, ніби він схильний допомагати лише рибалкам західного берега. Тож він покликав Якова та Іоанна і сказав їм: Попливімо на протилежний берег, у край Гадаринський, подивимося, що там і як, а на зворотній дорозі закинемо сіті, й у будь-якому разі наша подорож не буде марною. Сини Зеведея погодилися на його пропозицію, визначили напрям човна й сіли на весла, сподіваючись, що потім попутний вітер дозволить їм дістатися до мети з меншими зусиллями. Так і сталося, проте незабаром їх опанував великий страх, бо починався шторм, супроти якого дрібничкою здалася б та буря, яка налетіла на них кілька років тому, проте Ісус сказав, звертаючись до води й повітря: Ну ж бо, ну ж бо, перестаньте, ніби докоряв дітям, що надто розбешкетувалися, й відразу море заспокоїлося, а вітер угамувався і повіяв туди, куди їм було треба. Вони причалили й вийшли на берег, Ісус попереду, Яків та Іоанн за ним, вони ніколи раніше в цій місцевості не бували, й усе здавалося їм новим і незвичайним, та головна дивовижа, від якої завмерли в них серця, чекала на них попереду — на дорогу перед ними несподівано вибіг чоловік, якщо можна назвати чоловіком або людиною створіння, вкрите нечистотами, з бридкою кучмою розкошланого волосся і зваляною бородою, від якого смерділо могильним духом, бо, як довідалися вони потім, він мав звичай ховатися у гробницях щоразу, коли йому щастило втекти з в’язниці, бо його неодноразово заковували в кайдани й кидали за ґрати, але він знову й знову розривав ланцюги та виламував ґрати. Якби він був лише божевільний — хоч ми й знаємо, що коли психи впадають у нестяму, їхні сили подвоюються, — то досить було б, щоб він більше не втікав, закувати його в ще міцніші кайдани та ланцюги й поставити додаткові ґрати в тій камері, де він сидів би. Одного разу так і зробили, потім іще кілька разів повторювали ці спроби, але без ніякого результату, бо в ньому оселився нечистий дух, для якого не існує ані ланцюгів, ані ґрат. Удень і вночі одержимий гасав по горах і долинах, утікаючи від себе самого та від власної тіні, але завжди повертався на кладовище, де ховався між гробницями, а нерідко й усередині гробниць, звідки його витягували силоміць, уселяючи жах тим людям, які це бачили. Десь тут і зустрівся з ним Ісус, озброєні люди, послані, щоб схопити божевільного, махали йому руками, щоб він утікав від небезпеки, проте Ісус приплив на цей берег шукати пригод і не хотів утратити нагоду. Яків та Іоанн, хоч і дуже злякалися жахливого привида, проте не покинули друга, й тому вони першими почули слова, яких доти ніхто ніколи не промовляв і не чув, бо вони були спрямовані проти Господа та його законів, як стане очевидно з нашої подальшої оповіді. Страховище насувалося на Ісуса, випустивши пазури й ощиривши ікла, з яких звисали рештки гнилої плоті, й волосся в нього на голові заворушилося від жаху, але за два кроки від нього біснуватий упав ницьма на землю й вигукнув гучним голосом: Чого тобі треба від мене, Ісусе, сину Бога Всевишнього, Богом тебе заклинаю, щоб ти не мучив мене. То було вперше, коли прилюдно, а не в чиємусь сні — у правдивості яких завжди радять сумніватися обачність і скептицизм, пролунав голос — голос Диявола, — який назвав Ісуса з Назарета сином Божим, про що доти не знав навіть він сам, бо під час тієї розмови, що відбулася в нього в пустелі з Богом, проблема батьківства порушена не була, ти мені знадобишся потім, ось усе, що йому тоді сказав Господь, і жодних висновків не можна було зробити навіть зі схожості, оскільки батько постав перед ним не в людській подобі, а як димовий стовп. Одержимий знову підхопився на ноги, голос, що пролунав у нього всередині, промовив слова, які досі не промовлялися, й замовк, і в ту саму мить Ісус, як буває, коли людина впізнає себе в комусь іншому, спізнав відчуття, що він, як і той біснуватий, одержимий вищою силою, що веде його невідомо куди, але, в кінцевому підсумку, неминуче приведе до могили. Він запитав у духа: Як тебе звуть, і той йому відповів: Легіон, бо нас дуже багато. І тоді Ісус владним голосом наказав: Вийди з цього чоловіка, дух нечистий. Тільки-но він це сказав, як демони багатоголосим хором — були там голоси тонкі й пронизливі, й голоси хрипкі та грубі, голоси дзвінкі й по-жіночому ніжні, й голоси, схожі на скрегіт пилки, що пиляє камінь, голоси глумливі й по-жебрацькому смиренні, голоси пихаті й голоси жалібні, голоси, схожі на лепет дитини, яка тільки навчається розмовляти, й голоси, схожі на виття привидів або на стогін від нестерпного болю, — і всі вони благали Ісуса, щоб він дозволив їм залишитися там, де вони є, в цій уже знайомій їм місцевості, що досить йому наказати, й вони покинуть тіло цього чоловіка, але нехай він не проганяє їх кудись далеко. Запитав Ісус: І куди ж ви хочете увійти? Тут-таки на горі паслося велике стадо свиней, і демони попросили Ісуса: Пошли нас до тих свиней, і ми увійдемо в них. Ісус подумав і вирішив, що це непоганий вихід, адже ті тварини, мабуть, належать якомусь поганинові, бо для юдеїв м’ясо свиней нечисте. Ісусові не спало тоді на думку, що, з’ївши м’ясо свиней, у яких увійдуть демони, погани також можуть стати одержимими й біснуватими, не передбачив він і прикрої події, яка потім сталася, але ж навіть син Божий, який до того ж іще не встиг осмислити, кого він має за родича, не може, як у шахах, обчислити наперед кожен свій, нехай навіть найпростіший, хід і передбачити його наслідки. Демони у стані надзвичайного збудження чекали рішення Ісуса, вони навіть об заклад між собою билися, яким воно буде, й коли він нарешті сказав: Гаразд, нехай буде так, вони відповіли йому радісним виттям і відразу ввійшли у свиней. Чи то від несподіванки, чи то від незвички носити в собі нечистих духів, усі свині вмить схибнулися зі свого свинячого розуму і, скільки їх там було — а було їх близько двох тисяч, — кинулися з крутого пагорба в море — і всі потопилися. Годі описати, яка лють опанувала власників стада, коли на їхніх очах невинні тварини, які ще хвилину тому розгулювали собі у спокої та в мирі, риючись у землі в пошуках черв’ячків і корінців, поскубуючи ріденьку травичку, яка росла на цих випалених сонцем землях, раптом опинилися у воді, й тепер було жалко дивитися на них звідси, з пагорба: одні з них, уже мертві, плавали черевом догори, інші ще розпачливо борсалися, докладаючи справді титанічних зусиль, щоб вистромити з води вуха, бо, як відомо, слухові отвори у свиней не закриваються, тому вода вливається в них потоком, швидко заповнює їхню тушу — і каюк! Розлючені свинопаси стали здалеку жбурляти камінням в Ісуса й у тих людей, які були з ним, і вже кинулися бігти до нього з метою вимагати відшкодування за збитки — приймімо ціну однієї голови за «ікс», помножмо «ікс» на дві тисячі й матимемо суму збитків. Але хто ж її відшкодує? Рибалки грошей ніколи не мають, вони живуть із того, що наловлять, а Ісус навіть рибалкою не був. Назарянин спершу хотів дочекатися вимагачів і пояснити їм, що на світі немає нічого гіршого, ніж диявол, що порівняно з цим злом загибель двох тисяч свиней — сута дрібниця і що всі ми приречені на якісь утрати в житті — і не тільки матеріальні. Майте терпіння, браття, сказав би їм Ісус, коли б дійшло до розмови з ними. Проте Яків та Іоанн не мали щонайменшого бажання починати ці переговори, які, за всіма ознаками, не будуть мирними, й добре виховання та найкращі наміри однієї зі сторін не зможуть нічого вдіяти проти грубої сили та незаперечних аргументів другої. Ісус не погоджувався з ними, але мусив погодитися зі слушністю їхніх доводів, які ставали тим переконливішими, чим ближе падали каменюки, якими жбурляли в них пастухи. Вони швидко збігли по схилу до моря, пострибали в човен і, налігши на весла, через кілька хвилин були уже в безпеці, бо люди на східному березі жили не з риболовлі, а тому човнів не було поблизу видно. Чимало свиней загинуло, зате одна душа врятувалася — а це прибуток Господу, сказав Яків. Ісус скинув на нього таким поглядом, ніби думав про щось зовсім інше, і брати, дивлячись на нього, хотіли б знати, про що він думає, і їм би дуже хотілося обговорити разом з ним незвичайне одкровення, зроблене бісами, про те, що Ісус — син Божий. Але їхній супутник тепер дивився на берег, який вони щойно покинули, дивився на воду, на поверхні якої погойдувалися на легких хвилях тіла ні в чому не повинних свиней, і в ньому наростало почуття тривоги, яке зрештою знайшло собі вихід у таких словах: Послухай-но мене, Господи, ти або обрав собі сина — бо кажуть, ніби це я, — неспроможного виконати твої задуми, або серед тисячі твоїх могутностей якоїсь бракує, і ти неспроможний протистояти розумові Диявола. Що ти хочеш сказати? — запитав Іоанн, наляканий зухвалістю цього монологу. Я хочу сказати, що демони, які жили в одержимому, тепер на волі, бо демонів, як ми знаємо, друзі мої, неможливо вбити, навіть Бог не може заподіяти їм смерть, те, що я тут зробив, було те саме, що спроба розрубати море мечем. Тим часом на березі з’явилося багато народу, одні забрідали у воду, щоб витягти звідти туші свиней, які плавали близько, інші сідали в човни й вирушали по здобич, яка плавала далі.