Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 57

Ще триває день, коли Яків і Йосип зустрілися з Ісусом і просили його, щоб він відмовився від бродячого життя й повернувся в батьківський дім, попри те, що від нього тепер такою великою мірою залежали видобуток та споживання риби. О цій годині двоє братів, кожен зі своїми почуттями, Яків розлючений, а Йосип заплаканий, швидко йдуть через гори й долини, прямуючи в Назарет, де їхня мати уже всоте запитує себе, чи, вирядивши в дорогу двох синів, вона побачить, як до неї повертаються троє, але розуміє, що на це надії мало. Найкоротший шлях до Назарета від того місця, де брати зустрілися з Ісусом, пролягав через Магдалу, містечко, яке Яків знав дуже мало, а Йосип зовсім не знав, проте з першого погляду воно не здалося їм вартим бодай найменшої уваги. Тож вони не стали там затримуватися, лише трохи відпочили й рушили далі. Коли будинки вже залишилися в них за спиною, — ми говоримо тут про будинки тому, що далі перед ними лежала пустеля, неозора й гола, — вони побачили попереду, ліворуч від дороги, будинок з очевидними слідами пожежі, від якого лишилися лише чотири обгорілі стіни. Ворота були, безперечно, висаджені, але не згоріли, вогонь, який усе тут перетворив на попіл, спалахнув усередині будинку. У таких випадках перехожий, хоч би хто він був, завжди думає, що під попелом знайде скарб, і вірить у те, що, коли ритиметься у згарищі, на голову йому не впаде обгоріла балка, тож, намагаючись ступати якомога обережніше, він заходить на попелище й носаком черевика або палицею підважує головешки й розриває ще не згаслі жарини, сподіваючись, що ось-ось перед його очима зблисне золота монета, сяйне діамант або смарагдова діадема, що непідвладні ніяким ушкодженням. Щодо Якова та Йосипа, то вони заходять сюди лише з цікавості, вони не такі наївні й не припускають, що жадібні сусіди вже не побували тут й не підібрали все те, чого господарі не встигли вирятувати з вогню, проте оскільки дім дуже маленький, то найімовірніше, що найцінніші речі були звідси винесені, залишилися тільки голі стіни, адже на новому місці можна й нові поставити. Піч обвалилася, цеглини, якими була вимощена підлога біля неї, потріскалися від вогню й перетворилися на щебінь. Тут немає нічого, ходімо звідси, сказав Яків, але Йосип запитав: А це що таке? Він показав на щось подібне до широкого дерев’яного помосту на обгорілих ніжках, із якого досі звисали клапті обпаленої тканини. Це ліжко, пояснив йому Яків, багатії, пани полюбляють спати на таких помостах. І наша мати спить на такому. Вона справді спить на підвищенні, але з цим його порівнювати не можна. Проте не схоже, щоб цей дім належав багатіям. Зовнішній вигляд часто обманює, слушно зауважив Яків. Вони вийшли, і Йосип побачив підвішену за ворітьми жердину з бамбука, якою збивають смокви з дерева, безперечно, вона була довшою в часи свого використання для цієї мети, але потім її чомусь укоротили. Навіщо тут залишили цю річ, запитав він, і не чекаючи відповіді, своєї власної чи від брата, зняв тепер уже нікому не потрібну жердину й забрав її з собою на згадку про пожежу, про спалений дім, про незнайомих людей. Ніхто не бачив, як вони туди увійшли, ніхто не бачив, і як вони вийшли, двоє закіптюжених сажею братів-юнаків, що несуть додому не тільки чорні туніки, а й чорну звістку. Щоб якось себе розважити, один із них думає про Марію Магдалину, думка другого більш активна і менш похмура — він міркує, яке застосування для своїх розваг знайти для вкороченої бамбукової жердини.

Сидячи на камені й чекаючи, коли Ісус повернеться з риболовлі, Марія Магдалина думає про Марію з Назарета. До сьогоднішнього дня мати Ісуса тільки й була для неї матір’ю Ісуса, а тепер вона ще й знає, що її звуть теж Марія, власне, такий збіг не має особливого значення, адже у світі багато Марій, а буде ще більше, якщо мода на це ім’я пошириться, але ми все ж таки наважимося припустити, що виникає близька спорідненість між людьми, які носять однакові імена і, скажімо, Йосип, згадуючи того другого Йосипа, не сином його почуває себе, а братом, і можна тільки поспівчувати Богові, адже більше нікого так, як Його, не звуть. Навряд чи в нас є підстави припускати, що саме такі думки снувалися в голові Марії Магдалини, хоча з тих відомостей про неї, які до нас дійшли, можна зробити висновок, що вона була спроможна на не менш глибокі роздуми, хоч вони й розвивалися в інших напрямках, наприклад, тепер перед нами досить проста ситуація: жінка кохає чоловіка й думає про його матір. Марія Магдалина не знає з власного досвіду, що таке материнська любов до сина, але вона нарешті пізнала, що таке справжня любов жінки до чоловіка, після того як раніше приймала й дарувала любов несправжню, любов облудну, нелюбов у тисячах її розмаїтостей. Вона любить Ісуса як жінка, але їй хотілося б любити його як матері, можливо, тому, що за своїм віком вона ненабагато молодша за його рідну матір, яка надіслала йому прохання повернутися, але він її не послухав, і Марія Магдалина тепер запитує себе, який біль переживе Марія з Назарета, коли їй повідомлять, що син відмовився повернутися до неї, їй важко порівняти його з тим болем, який би довелося пережити їй, якби вона втратила Ісуса, бо вона втратила б коханого, а не сина. Господи, нагороди мене обома болями, якщо так має бути, прошепотіла Марія, чекаючи Ісуса. І коли човен наблизився і його витягли на берег, коли з нього стали виносити кошики з рибою, коли Ісус, стоячи у воді і сміючись, як дитина, став допомагати рибалкам, Марія з Магдали раптом відчула себе Марією з Назарета й, підвівшись із того каменя, де сиділа, підійшла до моря й забрела у воду, щоб бути поруч із ним, і сказала, поцілувавши його в плече: Сину мій. Ніхто не почув, як Ісус відповів їй: Мамо, бо ж відомо, що слова, які вимовляються серцем, не артикулюються язиком, вони застряють у горлі, й лише по очах можна їх прочитати. Власник човна передав Марії та Ісусові кошик із рибою — Ісусову частку та плату за його послуги, — й обоє пішли до будинку, де сьогодні збиралися заночувати, бо віднині таким було їхнє життя, без власного дому, сьогодні в одному човні, завтра — в іншому, цієї ночі на одній маті, завтра — на іншій, кілька разів, на самому початку, Ісус казав Марії: Таке життя не для тебе, знайдімо собі дім, який буде нашим власним, і я приходитиму до тебе завжди, коли зможу, але Марія відповіла: Я не хочу тебе чекати, хочу завжди бути поруч із тобою. Одного дня Ісус запитав у неї, чи має вона родичів, які могли б прийняти її до себе, і вона сказала, що має брата й сестру, які живуть у Віфанії, в Юдеї, сестру звати Марфа, а брата — Лазар, але вона їх покинула, коли стала повією, і щоб не ганьбити їх, подалася в далекі краї, переходячи з міста до міста, аж поки оселилася в Магдалі. Отже, тебе мали б називати не Марія з Магдали, а Марія з Віфанії, якщо ти там народилася, сказав їй Ісус. Атож, я й справді народилася у Віфанїї, але ти мені зустрівся в Магдалі, тому я й далі хочу називатися Марією з Магдали або Марією Магдалиною. Мене теж ніколи не називали Ісусом із Віфлеєма, хоч я й народився у Віфлеємі, Ісусом із Назарета я теж бути не хочу, бо мене там не люблять і я їх не люблю, мабуть, мені теж треба назвати себе Ісусом із Магдали, з тих самих міркувань, що й ти. Але наш дім там згорів, нагадала йому Марія Магдалина. Дім згорів, а пам’ять залишилася. Про повернення Марії до Віфанії вони більше не говорили, і берег того моря став для них цілим світом. Та хоч би де доводилося жити людині, з нею живуть і її обов’язки.

Кажуть у народі, кажемо ми, і певно, не якийсь один народ так думає, а всі народи землі, адже йдеться про всесвітній і загальний досвід боротьби людини зі злом, що тяжкі випробування виростають із-під наших ніг. А народилося це прислів’я, певно, в тому народі, що надто міцно пов’язаний із землею, по якій йому весь час доводиться ковзатись, спотикатися і в якій поховано стільки його надій. А потім під дією законів узагальнення та універсалізації, про які ми вже говорили, це прислів’я розповзлося по всій поверхні земної кулі і повсюди стало сприйматися як закон, хоч ми маємо всі підстави припустити, що не так легко йому було прижитися в народів моря, які годуються з риболовлі і знають, що глибокі, а іноді й бездонні води відокремлюють ступні їхніх ніг від твердої земної поверхні. Для народів моря тяжкі випробування не виростають із-під ніг, для народів моря вони падають із неба й називаються буревіями, це з їхньої ласки здіймаються хвилі та накочуються буруни, шаленіють урагани, рвуться вітрила, ламаються щогли, тонуть хисткі дерев’яні суденця, і ми маємо всі підстави стверджувати, що народи моря гинуть у буквальному розумінні між небом і землею, між небом, до якого не дотягуються їхні руки, і землею, до якої не дістають ноги. Галілейське море, воно майже завжди тихе, спокійне й лагідне, та й не море воно, власне, а озеро, причому не дуже й велике, але бувають дні, коли й на нього налітає шалений ураган, і тоді рятуйся, хто може, та, на лихо, не завжди щастить урятуватися всім. Ми саме й збираємося розповісти про один із таких випадків, але спершу повернімося до Ісуса з Назарета та розповімо про деякі його останні турботи, які показують, що людське серце ніколи не буває цілком задоволеним, як намагаються запевнити нас ті, кому небагато треба. Безперечно, можна стверджувати, що внаслідок постійних переходів Ісуса від верхів’їв до низин Йордану там уже ніхто не бідує, і велика кількість виловленої риби посприяла також підвищенню життєвого рівня тих, хто рибу не ловить, бо достаток рибопродуктів спричинився до зниження цін, унаслідок чого всі продукти стали дешевшими, і люди дістали можливість харчуватися краще. Щоправда, були одна або дві спроби підняти ціни, застосовуючи відомий метод, коли частину виловленої риби хотіли викинути назад у море, проте Ісус, від якого, в кінцевому підсумку, залежало, ловитиметься риба в сіті чи не ловитиметься, пригрозив покинути цей край, і любителям високих цін довелося його перепрошувати й від свого наміру поки що відмовитися, а там, мовляв, побачимо. Так чи інак, а всі місцеві люди, схоже, мають усі підстави почуватися щасливими, але Ісус себе щасливим не почуває. Він думає, що це не життя — безперервно подорожувати понад берегом моря то вгору, то вниз, то сідати в човен, то висідати з човна, завжди робити одні й ті самі рухи, завжди промовляти ті самі слова, а ще він думає про те, що коли Господь обдарував його чудесною спроможністю заманювати рибу в сіті, то чому тому ж таки Господові любо, щоб його життя минало так нудно й одноманітно доти, доки він не покличе його до себе на службу, як обіцяв? У тому, що Господь із ним, Ісус не має найменшого сумніву, адже риба завжди приходить до нього, коли він її кличе, і ця обставина за допомогою низки взаємопов’язаних міркувань, які ми не вважаємо за потрібне тут обґрунтовувати, з часом спонукала його запитати себе, а чи не захоче Господь наділити його й іншими чудесними спроможностями — віддавши їх йому не назавжди, звичайно, а, так би мовити, позичивши на певний час за умови, що Ісус зуміє добре ними розпорядитися, а ми знаємо, що Ісус міг би дати Господові таку обіцянку, виконуючи хоч би ту роботу, яку досі сумлінно виконував, покладаючись лише на свою інтуїцію. З’ясувати це не так важко, не важче, аніж сказати «ох», досить зробити певну спробу, і якщо вона вдасться, то стане очевидно, що Господь схильний обдарувати його своєю ласкою, якщо ж ні, то ні. Йому лишалося розв’язати тільки одне питання — питання вибору. А що Ісус не міг звернутися зі своїм запитанням безпосередньо до Господа, то він мусив на свій страх і ризик обрати одну зі спроможностей, яка не була б надто складною й не надто впадала у вічі, але й не минула б непоміченою ані для того, хто матиме з неї пожиток, ані для широкого загалу, бо це завдало б шкоди славі Господа, чого допустити було ніяк не можна. Але Ісус так і не наважився на подібний експеримент, він боявся, що Бог посміється з нього і принизить його, як уже принизив у пустелі, він досі нітився від сорому, пригадуючи, як уперше сказав: Закиньте невід сюди — і невід повернувся з води порожнім. Ці думки тривожили Ісуса до такої міри, що однієї ночі йому наснилося, ніби хтось прошепотів йому на вухо: Нічого не бійся, пам’ятай, ти потрібен Богові, та коли Ісус прокинувся, у нього виник сумнів, хто був тим порадником, то міг бути янгол, один із багатьох, які виконують доручення Господа, а міг бути й демон, із того війська, що перебуває на службі в Сатани, Марія Магдалина поруч із ним міцно спала, а тому нічого не могла йому підказати, й Ісус відразу відмовився від такого припущення. Ось такі думки його непокоїли, коли одного дня, який спочатку нібито нічим не відрізнявся від інших, Ісус вийшов у море, щоб задіяти чудо, яке вже стало для нього звичним. Погода стала псуватися, низькі хмари обіцяли пролитися рясним дощем, але через таку дрібничку рибалка не залишиться вдома, адже не тільки з ясних днів та втіх і радощів складається життя людське. Сталося так, що того дня Ісус вийшов у море в човні Симона та Андрія, тих самих двох братів-рибалок, які були свідками його першого чуда, а слідом за ними вийшли також у своєму човні сини Зеведея, Яків та Іоанн, що намагалися триматися неподалік, бо хоч дія чуда й не була однаковою, проте завжди щось від нього діставалося й тим рибалкам, які закидали сіті неподалік від того човна, в якому сидів Ісус. Сильний вітер швидко виніс обидва човни на середину озера, а коли рибалки в обох човнах опустили вітрила й готувалися закинути сіті туди, куди вкаже Ісус, несподівано, без будь-якого попередження, якщо не брати до уваги захмареного неба, налетіла буря, власне не буря, а справжній ураган, які бувають лише у відкритому океані, скажений вітер здійняв хвилі, не нижчі за будинки, що, мов горіхові шкаралупи, підкидали вгору вутлі суденця, які не слухалися керма й нічого не могли вдіяти проти ошалілої стихії. Люди, що зібралися на березі — дружини, матері, сестри, маленькі діти, навіть тещі з тих, що не були надто крутої вдачі, — бачачи, в якій небезпеці опинилися бідолашні рибалки, бачачи їхню цілковиту безпорадність, зняли різноголосий крик, такий розпачливий, що невідомо, як він не досяг до самого неба. О, мій любий чоловіче! О, мій любий сину! О, мій любий брате! О, мій любий зятю! Будь ти прокляте, море! Богине Печалей, порятуй нас! Богине Щасливих Мандрів, прийди нам на допомогу! А малі діти, що навіть говорити не вміли, додавали до загального хору зойків свій плач. Марія Магдалина також була там і шепотіла: Ісус, Ісус, хоч потерпала вона не за нього, бо знала, що Господь готує для нього щось набагато грандіозніше, аніж нічим не прикметна загибель від шторму, який потопить у морі лише кількох рибалок, вона повторювала: Ісус, Ісус, сподіваючись, що він зможе якось допомогти тим бідолашним, чия доля, схоже, була вже вирішена. А сам Ісус, що сидів у човні й бачив, який жах і розпач панує навколо, бачив, як хвилі перекочуються через борти човнів і заливають усе всередині, як ламаються щогли й на ганчірки перетворюються вітрила, а з неба ллють такі потоки води, які могли б затопити навіть імператорську галеру, Ісус бачив усе це й казав самому собі: Несправедливо буде, якщо ці люди помруть, а я залишуся живий, і Господь тоді, безперечно, мені дорікне: Ти міг би врятувати людей, що були з тобою, але не врятував, невже тобі не досить батька? — і біль від цього спогаду примусив Ісуса підхопитися і, стоячи на ногах із такою впевненістю, ніби під ним була тверда земля, а не дно розгойданого ураганом човна, він вигукнув, звертаючись до вітру: Стихни! — а потім, звертаючись до моря: Заспокойся! — і не встиг він промовити ці слова, як шторм угамувався, вітер стих, хмари на небі розступилися, і сонце засяяло своїм вічним сяйвом, принаймні вічним для тих, чий вік коротший, ніж у нього. Годі собі уявити, яка радість опанувала людей у човнах і на березі — поцілунки, обійми, плач від радості — ніхто ще не знав, чому буря закінчилася так раптово, усі, хто щойно врятувався від смерті, думали тільки про це, і якщо хтось і вигукував: Чудо, чудо! — то в ті перші хвилини ніхто не думав про те, що хтось міг бути автором того чуда. Але несподівано над морем запанувала тиша, інші човни оточили човен Симона й Андрія, й усі рибалки, не знаходячи слів від подиву, дивилися на Ісуса, вони пригадали, як, перекриваючи гуркіт урагану, пролунали слова: Стихни, заспокойся! — і їх викрикнув він, Ісус, той, хто наказував рибам, щоб вони йшли в сіті до людей, тепер наказав водам, щоб вони не віддали людей на з’їжу рибам. Ісус сидів на лаві веслярів, похнюпивши голову й переживаючи суперечливі почуття, де радість змішувалася зі смутком, так ніби щойно піднявшись на вершину високої гори, він знав, що тепер відразу йому доведеться спускатися. Але тепер люди, що оточили його у своїх човнах, чекали від нього слова, їм було не досить того, що він угамував вітер і заспокоїв води, він мусив пояснити їм, як це зміг зробити простий галілеянин, син теслі, коли сам Бог із холодною байдужістю віддав їх в обійми смерті. Тоді Ісус підвівся на ноги й сказав: Те, що ви бачили, не я зробив, а Господь, який моїми устами віддав морю наказ заспокоїтися, і я лише той язик, яким Господь скористався, щоб заговорити, згадайте пророків, про яких розповідає Святе Письмо. І сказав Симон, що був у тому самому човні: Так само як наслав бурю, Господь міг її відігнати, і ми сказали б: Господь дав і Господь забрав, але завдяки твоїй волі і твоїм словам нам було дароване життя, з яким ми вже мало не розлучилися на очах у Бога. Повторюю вам, це Бог дарував вам життя, а не я. І тоді заговорив Іоанн, молодший із синів Зеведейових, показавши своїми словами, що не такий він уже простий на розум: Це зробив, безперечно, Бог, бо він володіє всією силою та могутністю, але він зробив це через твоє посередництво, звідки я роблю висновок, що він хоче, аби ми взнали тебе. Ви вже мене знаєте. Ми знаємо тільки, що невідомо звідки прийшов чоловік і невідомо як наповнив наші човни рибою. Я Ісус із Назарета, син теслі, який помер на хресті, страчений римлянами, протягом тривалого часу я пас отару овець і кіз, більшої за яку я ніколи ніде не бачив, тепер я з вами тут, ловлю рибу й сподіваюся, що вже до самої своєї смерті залишуся рибалкою. Сказав Андрій, брат Симона: Не ти з нами, а ми повинні залишатися з тобою, бо якщо звичайній людині, якою ти, за твоїми словами, є, дається така могутність і спроможність застосовувати її, то самотність буде для тебе важкою, як камінь на шиї. Сказав Ісус: Залишайтеся зі мною, якщо вам так наказує серце, якщо, як сказав Іоанн, Бог хоче, щоб ви взнали мене, але нікому не розповідайте про те, що тут відбулося, бо ще не настав той час, коли Господь повідомить мені, який свій задум він має намір здійснити через мене. І сказав тоді Яків, старший із синів Зеведейових, що, як і його брат, не був таким простим на розум, як здавалося: Не думай, що народ мовчатиме, подивись на берег, бачиш, як вони чекають тебе там, щоб тебе прославити, а дехто від нетерпіння вже зіпхнув човна у воду, щоб приєднатися до нас, але навіть якби нам пощастило переконати їх, щоб вони, по можливості, берегли нашу таємницю, невже ти можеш бути певен, що в будь-яку мить, навіть супроти твого бажання, Бог не втілиться в тебе й не виявить свою присутність через посередництво твоє? Ісус похнюпив голову, він здавався втіленням смутку та безпорадності, і сказав: Усі ми в руках Господа. Ти більшою мірою, аніж ми, сказав Симон, бо він віддає тобі перевагу, тому ми будемо з тобою. До кінця, сказав Іоанн. Ми будемо з тобою доти, доки ти захочеш, щоб ми з тобою були, сказав Андрій. Доки зможемо, сказав Яків. До них наблизилися човни, які прийшли від берега, люди, що сиділи в них, вимахували руками, лунали славослів’я та благословення, й Ісус, змирившись, промовив: Що ж, вино налите, і треба випити його. Він не шукав поглядом у човнах Марію Магдалину, знав, вона чекає його на березі, як і завжди, й жодне чудо не примусить її відмовитися від цього чекання, і почуття глибокої та смиренної вдячності заспокоїло його серце. Коли човен причалив до берега, Ісус ніжно пригорнув її до себе й не здивувався, коли вона прошепотіла йому на вухо, притиснувшись обличчям до його мокрої бороди: Нічого не вдієш, ти програєш війну, зате виграєш усі битви, і потім, знову й знову відповідаючи на привітання людей, котрих вони проминали і котрі зустрічали його як полководця, що здобув перемогу у своїй першій битві, Ісус із Магдалиною та його друзі стали підійматися на крутий пагорб до рибальського села Капернаум, яке височіло над морем Генісаретським. Там жили Симон та Андрій, у чиєму домі Ісус на ті кілька днів зупинився.