Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 53

Цьому чоловікові, якому Бог пообіцяв могутність і славу, немає більше куди йти, крім як у дім повії з Магдали. Він не може повернутися до своєї отари, адже Пастир сказав йому: Йди геть, не може він повернутися й у батьківський дім. Ми тобі не віримо, сказали йому мати й брати, і тепер його кроки вповільнюються, він вагається, він боїться йти туди, куди йде, й почуває себе так, ніби знову опинився посеред пустелі. Він запитує: Хто я такий? — але ні гори, ні долини йому не відповідають, не відповідає навіть небо, яке все накриває і якому все відомо, а якщо він знову повернеться в батьківський дім і повторить своє запитання, то, немає сумніву, мати йому відповість: Ти мій син, але я тобі не вірю, а тому Ісусові тепер нічого не залишається, як сісти на камінь, що чекає тут на нього відтоді, як світ став світом, і поплакати від самоти й горя, адже невідомо, чи Господь надумає знову з’явитися перед ним, нехай навіть у вигляді стовпа диму або хмари, і сказати йому: Ну чого ти так розклеївся, чоловіче, навіщо всі ці сльози та схлипування, усім нам доводиться переживати тяжкі часи, але є одна дуже важлива річ, про яку ми ніколи не говоримо, але я тобі скажу про неї тепер: усе в житті, щоб ти знав, відносне, навіть велике нещастя може здатися стерпним, якщо ми порівняємо його з іще більшим нещастям, тож утри сльози й поводься як чоловік, ти вже помирився зі своїм батьком, а це для тебе не абищо, що ж до суперечки з матір’ю, то я сам цим займуся, коли настане час, мені, чесно кажучи, не дуже до вподоби твоя історія з Марією Магдалиною, повія все ж таки, але ти молодий, й одне другому не стає на заваді, бо всьому свій час — час їсти і час постувати, час грішити й час каятись, час жити й час помирати. Ісус утер сльози тильним боком долоні, й чого це він справді розпустив нюні, нема ніякого сенсу стовбичити тут до вечора, пустеля — вона і є пустеля, вона нас оточує, якоюсь мірою навіть захищає нас, але вона нічого нам не дає, а тільки дивиться на нас, і якщо сонце на мить сховається за хмари, і це дає нам підстави сказати: Сонце співчуває моїм стражданням, то ми верземо нісенітницю, бо сонце завжди зберігає абсолютну неупередженість, і йому байдужісінько і до нашої радості, й до нашого смутку. По дорозі з Назарета йдуть люди, й Ісус не хоче, щоб із нього сміялися, чоловік уже з бородою на обличчі, а рюмсає, наче мала дитина, яка проситься, щоб її взяли на руки. На дорозі зустрічаються рідкі перехожі, одні підіймаються вгору на пагорб, інші з нього спускаються, вони обмінюються багатослівними привітаннями, але тільки після того, як переконаються, що в того, хто їм зустрівся, добрі наміри, бо в цій місцевості можуть блукати й люди лихі. Бувають серед них і справжні розбійники та грабіжники, як ті лиходії, що напали на цього ж таки Ісуса й обібрали його до нитки п’ять років тому, коли бідолашний хлопець ішов до Єрусалима, щоб знайти там розраду у своєму горі, і шляхетні повстанці, які надихаються високими помислами й не чинять розбій на великій дорозі, а лише іноді з’являються на ній, перевдягнені, щоб простежити за пересуванням підрозділів римського війська й потім влаштувати ворогам засідку, або відкрито, не ховаючись, відібрати золото, срібло та інші цінності в багатих колабораціоністів, яких навіть чималий збройний ескорт не може врятувати від народної помсти. Ісусові не було б вісімнадцять років, якби його уява не малювала йому героїчних подвигів, що відбуваються серед цих величних гір, де в ущелинах, печерах та на крутосхилах ховаються ті, хто продовжує велику боротьбу Юди Галілеянина та його сподвижників, якби його фантазія не підказувала йому, як він учинить, коли зустрінеться на дорозі з повстанцями і ті запропонують йому приєднатися до них і проміняти принади мирного, проте вбогого життя на славу бойових подвигів, на владу переможця, бо у Святому Письмі повідомляється про пришестя такого собі Месії, Посланника, який визволить свій народ від сьогоднішнього гніту і зміцнить його дух для майбутніх битв. Вітром безумної надії та неподоланної гордості овіяло обличчя Ісуса, голова йому пішла обертом, і син убогого теслі на короткий час відчув себе воєначальником, полководцем, головнокомандувачем великого війська, з мечем у руці, одна поява якого вселяє жах і паніку в легіони римлян і примушує їх утікати, падаючи в провалля, так ніби сенат і народ римський водночас перетворилися на свиней, у яких уселилися біси. Та цим мріям не судилося тішити його довго, бо вже наступної миті Ісус пригадав, що хоч могутність і славу йому справді буде даровано, але тільки по його смерті, а тому йому слід подумати про те, щоб не згайнувати ті роки життя, які йому ще лишаються, і якщо він справді піде воювати, то тільки за умови, щоб у короткі часи замирення йому було дозволено відлучатися на кілька днів до Марії Магдалини, адже навіть у війську людей, що воюють за свободу та незалежність своєї країни, маркитанткам, певно, не дозволяють дарувати своє кохання лише одному воїну, а інших ним обділяти, а це вже не кохання, а розпуста, з якою Марія Магдалина, за її ж таки словами, покінчила назавжди, й тому на полях битв вона його супроводжувати не зможе. Будемо сподіватися, що з ремеслом повії вона справді покінчила, бо Ісус відчув приплив нових сил, згадавши про жінку, яка вилікувала йому одну болючу рану, а натомість нагородила його іншою, вселивши йому неподоланне жадання, і цікаво знати, що відчує він, опинившись перед зачиненими ворітьми з вивішеним на них знаком, не маючи абсолютної певності в тому, що за ними він знайде те, що там покинув, жінку, яка живе чеканням, чекає на його тіло та його душу, бо одне без другої Марія з Магдали не визнає. День хилиться до вечора, будинки Магдали вже видніють на обрії, схожі здалеку на отару овець, але будинок Марії скидається на вівцю, яка відбилася від отари, і його звідси не видно за величезними прискалками, що стримлять обіч покрученої дороги. У якусь хвилину Ісус пригадав вівцю, ту саму, яку мусив убити, щоб скріпити кров’ю угоду, накинуту йому Богом, і в його голові, що вже очистилася від фантазій про битви та перемоги, виникла нова тривожна думка про те, що він знову шукає свою вівцю, але не для того, щоб убити, і не для того, щоб повернути її в отару, а щоб разом із нею піднятися на нові, незаймані пасовища, які ще існують, якщо пошукати добре, в широкому світі, де топталося стільки ніг, існують там і затишні, неприступні ущелини, в яких ми, вівці, могли б знаходити собі притулок. Ісус зупинився перед хвірткою, обережно помацавши її, переконався, що вона замкнена зсередини. Знак усе ще висів на своєму місці, Марія з Магдали клієнтів не приймала. Ісусові досить було покликати її, сказати: Це я, і зсередини почувся б радісний спів: Ось голос мого коханого, ось я бачу, як він стрибає по горах, біжить по пагорбах, я чую, як він стоїть у мене за стіною, за моїми дверима, але Ісус вирішив постукати у хвіртку кулаком, один раз, двічі, не подаючи голосу й чекаючи, коли прийдуть йому відчинити. Хто там, запитали зсередини, і чого треба, і тоді раптом Ісусові закортіло змінити голос і прикинутися клієнтом, що прийшов із грішми і знемагає від хоті, сказати, наприклад: Відчини мені, запашна квітко, я не поскуплюся ані на пестощі, ні на гроші. Голос він і справді змінив, але слова прозвучали справжні: Це Ісус із Назарета. Марія Магдалина відчинила не відразу, бо, по-перше, не була певна, що впізнала голос, а по-друге, їй здавалося неможливим, щоб її коханий уже повернувся, адже минула одна тільки ніч, минув один тільки день, відтоді як він пішов, пообіцявши їй: Назарет недалеко від Магдали, десь через кілька днів я тебе неодмінно навідаю, о, як часто чуємо ми подібні слова, сказані тільки для того, щоб зробити приємність тому, хто хоче їх почути, але «день» у такій фразі може означати і місяць, і три місяці, але ніколи не означає «завтра». Нарешті Марія Магдалина відчиняє хвіртку й падає в обійми Ісуса, досі не можучи повірити у це неймовірне щастя, й вона така схвильована та розгублена, що в неї виникає безглузда думка: він повернувся тому, що рана в нього на нозі відкрилася, і з цією думкою вона заводить його до кімнати, садовить до світильника і мовить: Як твоя нога, покажи мені ногу, але Ісус їй відповідає: Моя нога давно загоїлася, хіба не бачиш? Марія Магдалина могла б відповісти йому: Ні, ні, я нічого не бачу, бо наповнені слізьми очі і справді нічого не можуть бачити. Їй знадобилося припасти губами до його запилюженої литки, обережно розв’язати затягнуті там ремінці сандалій, доторкнутися пучками пальців до тонкої молоденької шкіри, аби переконатися в тому, що цілюща масть справді подіяла, а в глибині душі повірити й у те, що і її кохання допомогло рані загоїтися.