Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 46

А Ісус спочатку попід міськими мурами, а потім іншою дорогою, що перетинала поля, почав спускатися в долину Аялонську. Коли переходив через село, зупинився й купив на гроші, яких мати не захотіла взяти, трохи харчів, хліба та смокви, молока для себе й для ягняти, молоко було овечим, а молоко однієї вівці навряд чи можна відрізнити від молока іншої, й у цьому випадку принаймні можна вважати, що мати матері варта. А тому, хто здивується, побачивши, як юнак витрачає гроші на ягня, що вже мало б померти, ми могли б відповісти, що в цього хлопця було два ягняти, й одного з них він віддав на вівтар Господа, а цього другого сам же таки Господь не захотів прийняти, бо помітив у нього ваду — надірване вухо. Але ж погляньте, вухо у нього ціле, відповіли б нам. Ну, якщо так, то я сам його надірву, сказав би Ісус і, закинувши його за плечі, пішов би далі своєю дорогою. Він побачив отару, коли вже почало сутеніти, тим швидше, що небо вже затягли низькі чорні хмари. Повітря вже було насичене напругою, яка передує грозі, й щоб це підтвердити, перший спалах блискавки розітнув небо саме в ту мить, коли отара з’явилася перед очима в Ісуса. Дощ не пішов, це була одна з тих гроз, які називають сухими, проте вони здаються страшнішими, ніж грози звичайні, бо перед ними ми почуваємо себе цілком безпорадними, адже в таких випадках немає завіси з дощу та вітру, хоч і невідомо, від чого така завіса може завісити, тут відбувається безпосередня битва між небом, яке гримить і розколюється сполохами блискавок, і землею, що б’ється в судорогах, неспроможна відповісти ударом на удар. За сто кроків від Ісуса спалахнуло нестерпне, сліпуче світло й розкололо від кореня до верхівки оливу, що загорілася, ніби велетенський смолоскип. Від удару, що з оглушливим ляскотом пролунав над самою його головою, небо тріснуло й розпалося від обрію до обрію, й Ісус упав на землю, мов підкошений. Сяйнули ще дві блискавки, одна тут, друга — там, ніби були промовлені два вирішальні слова, й грім поступово став віддалятися, аж поки його перекоти не перетворилися на лагідне мурмотіння, на приязну розмову між землею й небом. Ягня підвелося, не зазнавши шкоди від падіння, й коли страх минув, підійшло до Ісуса й доторкнулося губами до його губів, не лизнуло його, не обнюхало, а лише доторкнулося, й цього було досить, — ми не маємо підстав сумніватися, — щоб він прийшов до тями. Ісус розплющив очі, побачив ягня, потім — чорне небо, йому привиділося, ніби чорна рука душить те, що залишилося від дня. Олива досі палахкотіла. Заворушившись, Ісус відчув біль, але тіло підкорялося йому, якщо взагалі можна говорити про послух тіла, яке так легко оглушити й пожбурити на землю. З великими зусиллями він спромігся сісти й радше навпомацки, аніж за допомогою зору, переконався, що опіків у нього немає, що ані руки, ані ноги в нього не зламані й не паралізовані, й лише в голові йому досі дзвеніло та гуділо, і той дзвін та гуд, здавалося йому, ніколи не припиниться. Він пригорнув ягнятко до себе і сказав, сам не розуміючи, звідки в нього взялися такі слова: Не бійся, Він лише хотів показати тобі, що міг би вбити тебе, якби хотів, а мені — що це не я врятував тобі життя, а Він. Останній гуркіт грому пролунав у просторах неба, наче протяжне зітхання, а внизу, наче жадана оаза, біліла отара. Ще долаючи заціпеніння в руках і ногах, Ісус почав спускатися схилом. Ягня, яке він лише з остороги вів на мотузці, бігло поруч із ним, мов цуценя. Позад них досі палахкотіла олива. І саме в її мерехтливому червонястому світлі, а не у світлі вже майже погаслих сутінків Ісус побачив, як постала перед ним, наче привид, висока постать Пастиря, закутана у плащ, довжина якого, здавалося, не мала кінця, і, тримаючи в руці патерицю, що могла, якби він підняв її вгору, доторкнутися до хмар, сказав Пастир: Я знав, що тебе зустріне гроза. Я й сам мав би це знати, відповів Ісус. А що це в тебе за ягня? Грошей, які в мене були, не вистачило на купівлю пасхального ягняти, тому я сів біля дороги і став просити милостиню, і тоді один старий чоловік дав мені це ягня. А чому ж ти не приніс його в жертву? Я не зміг, не був спроможний. Пастир усміхнувся: Тепер я краще розумію, чому Він дав тобі повернутися до отари й тут, на моїх очах, показав тобі Свою силу. Ісус нічого не відповів, він сам щойно сказав ягняті приблизно те саме, але йому не хотілося, тільки-но прибувши, розпочинати нову розмову про Бога та мотиви Його вчинків. І що ж ти хочеш тепер зробити з цим ягням? Нічого, я приніс його сюди, щоб воно приєдналося до отари. Білі ягнята всі однакові, й завтра ти його вже не впізнаєш серед інших. Воно мене знає. Настане день, коли воно почне тебе забувати, крім того, йому обридне постійно тебе шукати, треба буде якось його позначити, надрізати йому вухо абощо. Йому болітиме, мені його шкода. Нічого страшного, адже й тебе позначили, надрізали тобі крайню плоть, щоб видно було, якому Богові ти належиш. Це зовсім інше. Воно лише здається іншим, а насправді — це те саме. Поки вони розмовляли, Пастир зібрав трохи хмизу і став викрешувати вогонь, щоб розпалити багаття. Ісус сказав: Чи не ліпше принести сюди гілку оливи, яка досі горить, а Пастир йому відповів: Ні, нехай ліпше вогонь, який упав із неба, сам себе поглине. Стовбур оливи тим часом перетворився на суцільний жар, який жеврів у темряві, вітер відривав від нього скіпки та шматочки кори, які розсипалися дощем іскор і відразу згасали. Навіть темрява не могла приховати хмари, що, здавалося, нависли над самими їхніми головами. Пастир та Ісус, за своїм звичаєм, сіли вечеряти, що дало нагоду першому іронічно кинути: Отже, цього року ти не їстимеш пасхального ягняти. Ісус промовчав, проте в душі зрозумів, що тепер перед ним постала серйозна проблема, віднині йому доведеться шукати способу розв’язати нерозв’язну суперечність — їсти м’ясо, але так, щоб не вбивати жодного живого створіння. Що ж нам тепер із ним робити? — запитав Пастир і провадив: — Я маю на увазі твоє ягня, помітимо ми його якось чи ні? Я не зможу цього зробити, сказав Ісус. Тоді я сам це зроблю. І швидко та рішуче змахнувши ножем, Пастир відтяв ягняті кінчик вуха, потім показав Ісусові невеличкий відтятий шматок і запитав: Що мені з ним зробити — закопати чи просто викинути, й Ісус не думаючи відповів: Дай-но мені, й кинув клаптик вуха у вогонь. Те саме зробили і з твоєю крайньою плоттю, — сказав Пастир. З надрізаного вуха ягняти повільно закапали краплі блідої крові, але незабаром кровотеча припинилася. Від вогню разом із димом тепер ширився п’янкий запах ніжного паленого м’яса. Отож наприкінці тривалого дня, заповненого хлоп’ячими забаганками та суперечливими намірами і вчинками, Господь нарешті одержав те, що Йому по праву належало, і хто знає, чи не завдяки тій грандіозній та величній грозі з її громами та блискавками Він зрештою примусив упертих пастухів підкоритися Його волі. З надрізаного вуха ягняти впала на землю остання краплина крові, й земля вмить її проковтнула, бо не годиться втрачати найдорогоціннішу частину жертви, про яку точилося стільки дискусій.

І сталося так, що саме ця вівця, на яку з плином часу перетворилося те ягня, звичайнісінька, нічим не прикметна вівця, що відрізнялася від інших хіба що надрізаним вухом, через три роки відбилася від отари й заблукала на диких землях на південь від Єрихона, що межували з пустелею. У такій величезній отарі неможливо помітити, чи там однією вівцею більше, чи однією менше, проте тварина, про яку ми говоримо, якщо досі пам’ятаємо її походження, можна сказати, не зовсім така, як інші, та й наші пастухи — не ті люди, які зустрічаються на кожному кроці, а тому не слід дивуватися, що Пастир, пильно оглянувши отару з-під своїх кущуватих брів, відразу помітив пропажу, й для цього йому не треба було перелічувати всіх овець. Він покликав Ісуса й сказав йому: Твоєї вівці в отарі немає, іди її пошукай, а що Ісус не став запитувати його: А звідки ти знаєш, що пропала саме моя вівця, то не станемо запитувати його про це й ми, бо нас набагато більше цікавить, як Ісус, довірившись лише своєму знанню місцевості, якої, власне кажучи, він майже не знав, та своєму чуттю — до речі, вельми слабкому — піде досі ніким не протоптаними стежками куди очі дивляться, як він зможе не заблукати в цьому неозорому просторі, що простягся від обрію до обрію. Позаяк на той час вони вже покинули родючі долини поблизу від міста Єрихон, де не захотіли залишатися, бо можливість вільно кочувати там, де ніхто їх не потурбує, вони ставили набагато вище, аніж можливість постійного спілкування та торгівлі з людьми, то людина або вівця найімовірніше могли заблукати там, де омріяна самота не буде надто затьмарена тяжкими зусиллями якось прогодуватися. Керуючись цією логікою, Ісус дійшов висновку, що його вівця непомітно й ніби неумисне відстала від отари й тепер скубе травичку десь на зелених луках біля самого Йордану й — про всяк випадок — на виду в міста Єрихон. Проте логіка далеко не завжди узгоджується з реальним життям, і нерідко буває так, що воно обирає саме непередбачене, саме те, що здається найменш імовірним серед усіх можливих варіантів, і в зв’язку з цим нерідко буває, що найочевидніше, те, що було передбачене наперед, керуючись лише йому відомими резонами, обирає собі найменш пряму дорогу, так би мовити, відхиляється від магістральної лінії наших висновків та міркувань. І якщо все відбувається саме так, то Ісусові ліпше шукати свою заблукалу вівцю не на зелених луках, що залишилися в них позаду, а на сухих і випалених просторах пустелі, що лежать у них попереду, й аргументи, що, мовляв, вівця не для того відбилася від отари, щоб померти з голоду та від спраги, тут анічогісінько не важать, бо, по-перше, нікому не відомо, що насправді відбувається в овечій голові, а по-друге, не слід забувати і про вже згадану непередбачуваність очевидного, внаслідок чого очевидне нерідко обертається неймовірним. Тож Ісус подався на пошуки в пустелю, і його рішення анітрохи не здивувало Пастиря, що, навпаки, мовчки виразив йому своє схвалення повільним і врочистим кивком голови, який — чи ж не дивина! — можна було зрозуміти і як знак прощання.