Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 42

Так минув перший день. Про віру та нечестя, про життя, смерть і власність вони більше не розмовляли, але Ісус, який пильно стежив за найменшими рухами Пастиря, помітив, як майже щоразу, коли він проголошував славу Господу, його товариш нахилявся й легенько доторкався обома долонями до землі, нахиляв голову й при цьому не промовляв жодного слова. Якось, коли він був ще зовсім малюком, Ісус чув від старих подорожніх, які проходили через Назарет, що у глибинах землі є величезні печери, де, як і на її поверхні, існують міста, поля, річки, ліси й пустелі, і що цей підземний світ, який є цілковитим повторенням і віддзеркаленням того світу, де ми живемо, був створений Дияволом після того, як Бог скинув його з височини небес у покарання за його бунт. А що Диявол, який колись був другом та улюбленцем Бога, — кажуть, у всесвіті не було й не буде подібної дружби від початку й до кінця нескінченної протяжності часу, — як розповідали ті старі люди, був присутній при створенні Адама та Єви й міг навчитися, як це робиться, то у свою чергу він створив у своєму підземному світі чоловіка та жінку, але, на відміну від Бога, не став їм нічого забороняти, а тому у світі Диявола не було прабатьківського гріха. А один із тих дідів навіть наважився додати: а що не було там первісного гріха, то не було й інших. Після того, як ті старі подорожні покинули Назарет — жителі села примусили їх до цього, підкріпивши свою вимогу градом каміння, бо до них нарешті дійшло, куди хилять лукаві подорожні, розповідаючи свою нечестиву історію, відбувся легкий землетрус, таке собі підтвердження, що прийшло з глибинних надр і допомогло малому, та вже дуже кмітливому Ісусові пов’язати причину з наслідком, попри його дитячий вік. І ось тепер, спостерігаючи, як пастух опускається навколішки, опустивши голову й легенько доторкаючись долонями до землі, ніби хотів відчути ними кожну піщинку, кожен малий камінчик, кожен корінець, що виткнувся на поверхню, Ісус пригадав ту давню історію й повірив у те, що цей чоловік — житель підземного світу, створеного Дияволом за зразком світу видимого. Чого йому тут треба, подумав він, але його уява відмовилася допомагати йому далі, й тому, коли Пастир випростався, він його запитав: Навіщо ти це робиш? Хочу переконатися, що земля й далі перебуває піді мною. Хіба тобі мало відчувати її під своїми ногами? Ноги не відчувають нічого, пізнавати світ можна лише руками, адже коли ти поклоняєшся своєму Богові, ти підносиш до нього не ноги, а руки, хоч міг би підняти будь-яку частину свого тіла, навіть ту, що в тебе між ногами, якщо ти не кастрат. Ісус густо почервонів, сором і щось подібне до переляку урвали йому подих. Не ображай Бога, якого ти не знаєш, нарешті вигукнув він, а Пастир відразу поцікавився: Хто створив твоє тіло? Бог. Він створив його разом з усім тим, що йому належить? Так. А чи є бодай одна частина твого тіла, створена Дияволом? Ні, ні, моє тіло — творіння Бога. У такому разі всі частини твого тіла мають однакову цінність для Бога. Справді так. Тож хіба може Бог відкинути як те, що створене не Ним, те, що в тебе теліпається між ногами? Мабуть, ні, але ж Господь, який створив Адама, прогнав його з раю, а Адам був Його творінням. Відповідай мені прямо, хлопче, а не розбалакуй, як книжник у синагозі. Ти примушуєш мене давати відповіді, що тебе влаштовують, але я перелічу тобі всі випадки, в яких людина, бо так їй велів Господь, не може під страхом осквернення та смерті відкривати наготу, свою або чужу, а це хіба не доказ того, що частина тіла, про яку ти говориш, проклята? Вона проклята не більше, ніж уста, якими ти брешеш і чиниш наклеп, але тими ж таки устами ти славиш свого Бога, причому ти спочатку вчиниш наклеп, потім прославиш Бога, а потім збрешеш. Я не хочу тебе слухати. Не хочеш, але мусиш, бо інакше ти не зможеш відповісти на моє запитання. Яке запитання? Чи може Бог відкинути те, що теліпається в тебе між ногами, відповідай мені «так» або «ні». Ні, не може. Чому? Бо Господь не може розлюбити те, що Він любив раніше. Пастир повільно кивнув головою і сказав: Іншими словами, твій Бог — єдиний тюремник у тій в’язниці, де Він — єдиний в’язень. Слова цього страхітливого твердження ще лунали у вухах Ісуса, коли Пастир знову заговорив неприродно природним тоном: Вибери собі овечку, — запропонував він. Яку овечку? — запитав Ісус, нічого не зрозумівши. Я тобі кажу, щоб ти вибрав собі овечку, якщо, звісно, ти не віддаєш перевагу козам. Навіщо? Вона тобі знадобиться, якщо ти справді не кастрат. Коли нарешті до Ісуса дійшов смисл сказаного, він почув себе так, ніби його вдарили кулаком в обличчя. Але найбільше його приголомшила мить жахливого запаморочення, коли сліпучий спалах нестерпної плотської хоті затьмарив і сором і огиду, затьмарив усе. Він затулив обличчя долонями й сказав хрипким голосом: Господь нам заповів: Якщо людина злягається з твариною, то скарайте її на смерть, а тварину вбийте, і ще Він сказав: Хай буде проклятий той, хто грішить із твариною. Твій Бог і справді так сказав? Він так сказав, а я тобі кажу: Відійди від мене, мерзенна тварюко, виплодок Диявола. Пастир вислухав його й не зрушив з місця, ніби чекав, чи гнівні слова Ісуса не справлять того ефекту, на який він сподівався: чи не вдарить його грім, не обсиплять йому тіло виразки прокази, не розлучиться душа з тілом. Нічого не сталося. Порив вітру пробіг між камінням, підняв хмару пилюки, яка пролетіла над пустелею, а потім тиша, мовчазний усесвіт ніби придивлявся до людей і тварин, можливо, сподіваючись на те, що йому відкриється, який смисл бачать і знаходять у ньому, визнають за ним і перші, й другі, й у чеканні цієї відповіді, що запізнювалася, первісний вогонь, уже притрушений шаром попелу, поступово почав згасати. Зненацька Пастир підняв руки й вигукнув громовим голосом, звертаючись до отари: Послухайте, послухайте мене, вівці, що стоїте тут переді мною, послухайте, чого навчає вас цей мудрий хлопець, він навчає, що не годиться з вами блудити, Бог це забороняє, тож будьте спокійні; але стригти вас можна, кривдити — чом би й ні, різати — дозволено, їсти — не заборонено, бо саме для цього Він і створив вас за Своїм законом, саме тому ви й топчете ряст. Потім він тричі протяжно свиснув і помахав над головою патерицею: Рушаймо, рушаймо! — вигукнув він, і отара посунула за ним, у тому напрямку, куди відлетів стовп пилюки. Ісус залишився стояти на місці, дивлячись їм навздогін, аж поки зникла вдалині висока постать Пастиря і злилися з кольором землі покірливі спини овець. Не піду за ним, сказав він собі, але пішов. Зручніше приладнав на плечі торбину, затягнув шнурки сандалій, що належали його батькові, й пішов за отарою, тримаючись віддалік. Він приєднався до неї, коли споночіло, підійшов до вогнища і сказав: А ось і я.

Час біжить не зупиняючись, ця істина всім відома й знаходить широке застосування, проте не така вже вона очевидна, якою здається тим людям, котрі задовольняються найближчим значенням слів, узятих чи то окремо, чи то промовлених у своєму поєднанні, адже все залежить від того, як саме вони були промовлені, з якою інтонацією і з яким почуттям, їх не можуть однаково промовити той, чиє життя склалося невдало й він живе надією, що для нього колись настануть і кращі дні, і той, хто промовляє їх як погрозу, як обіцянку майбутньої помсти. А крайнім випадком можна вважати той, коли слова: Час біжить не зупиняючись, із меланхолійним зітханням промовляє той, хто не має вагомих підстав нарікати ані на здоров’я, ані на свій добробут, просто він народився песимістом і постійно чекає гіршого. Малоймовірно, щоб Ісус, у своєму віці, промовляв ці слова, надаючи їм хай там якого значення, але ми, що, як і Бог, знаємо все, що тоді було й що буде, маємо цілковите право промовити їх, прошепотіти чи видихнути, спостерігаючи, як він опановує ремесло пастуха в горах Юдеї або в належний час спускаючись у долину Йорданську. І справа тут не лише в Ісусі, адже кожному представникові роду людського в кожну хвилину свого життя властиво робити щось добре або щось погане, й діла добрі та діла погані чергуються в нього мірою того, як спливає час. Позаяк Ісус — головна дійова особа цієї євангелії, яка не ставить перед собою сумнівну мету спростувати те, що вже написали інші, стверджувати те, чого не було, й заперечувати те, що було, користуючись категоричними «так» або «ні», позаяк Ісус наш головний протагоніст і його діяння відомі, то нам було б дуже легко підійти до нього й розповісти йому про те, що чекає його в майбутньому, про добрі справи та чудеса, які він творитиме, завдяки яким зможе нагодувати багато людей, інших зцілити від тяжких недуг, а одного навіть воскресити з мертвих, але не варто цього робити, бо хоч хлопець і твердий у своїй вірі та добре обізнаний із тим, що дійшло до нас від стародавніх патріархів і пророків, проте він не позбавлений здорового скептицизму, притаманного його віку, й може послати нас туди, куди зазвичай посилають у таких випадках. Він, безперечно, змінить свої погляди, коли зустрінеться з Богом, але ця вирішальна в його житті подія ще не близько, й перед тим, як вона відбудеться, Ісусові доведеться ще довго блукати в горах, видоїти чимало кіз та овець, наварити з надоєного молока багато сиру, навимінювати за молоко та сир усякої всячини у ближніх селах. Він убиватиме також тварин хворих і покалічених і плакатиме за ними. Але одного з ним ніколи не буде, і нехай вразливі душі заспокояться: він ніколи не піддасться жахливій спокусі, якою намагався звабити його лукавий і розбещений Пастир, — використати козу або вівцю, або обох для погамування плотської хоті та задоволення ницого тіла, в якому доводиться жити чистій душі.