Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 35

Через два дні Ісус пішов із дому. Протягом цього часу можна було на пальцях однієї руки порахувати слова, які він промовив, а ночами він не заплющував очей, бо заснути не міг. Йому уявлялася жахлива різанина, він бачив, як вояки забігають у будинки, вихоплюють немовлят із колиски, розмотують пелюшки й рубають або проколюють мечами їхні ніжні тіла, він чув, як у божевільному розпачі зойкають матері, як пораненими биками ревуть батьки; уявляв він і самого себе в печері, якої ніколи не бачив, і в такі хвилини, ніби важка та висока хвиля, на нього накочувалося неподоланне бажання померти або принаймні не жити. Йому не давало спокою запитання, з яким він так і не звернувся до матері: скільки ж дітей там було повбивано, йому здавалося, що дуже й дуже багато, він уявляв собі цілу гору маленьких закривавлених тіл — обезголовлені, мов ягнята на бійні, вони чекали вогню, який спалить їх і з димом віднесе на небо. Але забувши поставити матері це запитання в годину одкровення, він вважав, що було б великою нетактовністю, забарвленою поганим смаком, підійти до неї тепер і сказати: Знаєш, мамо, я забув запитати тебе, скільки ж малюків відправили тоді на небо у Віфлеємі, а вона йому відповіла б: О сину, не думай про це, їх, думаю, не набралося й трьох десятків, а якщо вони й померли, то тільки тому, що Господь цього захотів, адже Він міг би порятувати їх від смерті, якби така була Його воля. Проте себе самого Ісус запитував знову й знову: Скільки? — він дивився на своїх братів і запитував: Скільки, скільки трупиків треба було покласти на шальку терезів, щоб вони переважили одне його врятоване життя. І вранці наступного дня Ісус сказав матері: Я не знатиму ані миру, ані спокою в цьому домі, я йду геть і залишаю тебе й братів. Марія піднесла руки до неба й гірко заголосила: Що ж це таке, як ти можеш, мій сину першонароджений, покинути свою матір, яка щойно стала вдовою, де це бачено, куди котиться наш світ, адже тут твій дім і твоя родина, як ми житимемо без тебе? Яків лише на рік від мене молодший, він не гірш за мене замінить тобі померлого чоловіка. Мій чоловік був твоїм батьком. Я не хочу говорити про нього, не хочу говорити ні про що більше, благослови мене в дорогу, якщо хочеш, якщо — ні, я все одно піду. І куди ж ти підеш, сину мій? Не знаю, можливо, в Єрусалим, можливо, у Віфлеєм, подивитися на той край, де я народився. Але ж там ніхто тебе не знає. Можливо, це й на краще, мамо, що вони зі мною зробили б, якби довідалися, хто я такий. Мовчи, а то тебе почують брати. Рано чи пізно вони все одно довідаються, як усе було. Ти наражаєш себе на велику небезпеку, адже по всіх дорогах тепер шастають римляни, виловлюючи повстанців Юди. Римляни не гірші, аніж вояки Ірода, вони ані накинуться на мене з мечами, ані стануть розпинати мене на хресті, адже я нічого поганого їм не зробив, я невинний. Твій батько теж був невинний, а що вони з ним зробили. Твій чоловік помер невинним, але в житті він не був невинний. Ісусе, диявол говорить твоїми устами. А ти певна, що не Бог говорить моїми устами? Не згадуй ім’я Господа марно. Ніхто не знає, коли ім’я Господа згадують марно, не знаєш цього й ти, не знаю і я; лише Бог бачить різницю, а його шляхи нам недовідомі. Сину мій… Що? Звідки ти, такий іще юний, набрався всієї цієї мудрості, цієї науки? Не знаю, мабуть, людина народжується з істиною в собі, але рідко коли її висловлює, бо не вірить, що це істина. Ти й справді вирішив піти з дому? Справді. А повернешся? Не знаю. Якщо мука твоя нестерпна, то піди у Віфлеєм, піди в Єрусалим, поговори з ученими книжниками, розпитай їх про все, вони тебе просвітять і напутять, і ти повернешся в батьківський дім до своєї матері та братів, які потребують тебе. Я не обіцяю, що повернуся. А як ти зароблятимеш собі на хліб, твій батько прожив надто мало, щоб як слід навчити тебе свого ремесла? Я працюватиму в полі, пастиму овець, попрошу рибалок, щоб вони дозволили мені виходити з ними в море. Ти не зможеш бути пастухом. Чому? Не знаю, таке в мене передчуття. Я буду тим, ким доведеться мені бути, а тепер, мамо… Ні, ні, ти не можеш так відразу піти, я приготую тобі чогось поїсти на дорогу, грошей у нас зовсім мало, але я спробую десь їх позичити, візьми сакви свого батька, на щастя, вони збереглися. Я візьму чогось поїсти, але сакви не візьму. Більш ніякої торбини в нас немає, твій батько не хворів ані на проказу, ані на коросту, тож ніяка зараза тобі не загрожує. Не візьму. Настане день, і ти заплачеш, згадавши батька, а ніякої пам’яті від нього в тебе не залишиться. Я вже виплакав усі сльози. Ти ще плакатимеш по ньому, й тоді навіть не згадаєш про те, чи завинив він у чомусь, чи ні, але на ці слова матері Ісус уже нічого не відповів. Старші діти підійшли до них і сказали: Ти йдеш із дому, вони нічого не знали про розмову між ним та матір’ю, про таємні причини, які спонукали його піти, і Яків сказав: Я теж хотів би піти з тобою, він мріяв про пригоди, про мандри, про небезпеки, про інші обрії. Ти повинен залишитися вдома, відповів Ісус, комусь треба подбати про матір, адже вона стала вдовою, це слово вилетіло в нього несамохіть, він навіть прикусив губу, щоб його затримати, але не встиг затримати ані його, ані сліз, які рясно полилися йому з очей, коли жива пам’ять про батька накотилася на нього, ніби потік нестерпно яскравого світла.

Ісус пішов після того, як пообідав разом з усією родиною. Окремо попрощався з кожним братом і з обома сестрами, попрощався із заплаканою матір’ю, сказав їй, сам не знаючи, навіщо це каже: Так чи інак, я повернуся, і, прилаштувавши на плечі торбину, перетнув подвір’я, відчинив хвіртку й вийшов на вулицю. Там він на якусь мить затримався, ніби до нього тільки тепер дійшло, щo він робить — іде з дому, від матері, від братів, від сестер, як часто буває, що на порозі — дверей або якогось рішення — нам несподівано спадає на думку новий аргумент або просто тривога здавлює груди, й ми готові відмовитися від свого попереднього наміру й дорого віддали б за те, аби не було сказано того, що було сказане. Саме про це подумала Марія, й уже вираз радісного подиву вималювався їй на обличчі, але її радість тривала недовго, бо син, перш ніж повернутися назад, поставив торбину на землю, після тривалої паузи, протягом якої він, здавалося, обмірковував якесь нелегке рішення. Ісус проминув своїх рідних, ні на кого не подивившись, і ввійшов до хати. Коли через хвилину він знову вийшов, у руках у нього були сандалії батька. Мовчки, не підіймаючи очей, так ніби якась потаємна сором’язливість не дозволяла йому ні з ким зустрітися поглядом, він засунув сандалії в торбину й пішов, не сказавши жодного слова й навіть не махнувши на прощання рукою. Марія підбігла до хвіртки, діти кинулися за нею, причому старші вдавали, ніби не надають особливого значення тому, що відбувалося, й ніхто навіть не помахав братові, бо той жодного разу не обернувся. Сусідка, яка проходила повз їхнє подвір’я й бачила всю цю сцену, запитала: Куди це зібрався твій син, Маріє, і Марія відповіла: До Єрусалима, йому там знайшлася робота, й він там житиме якийсь час, це була нахабна брехня, як ми знаємо, але іноді не так легко буває відрізнити брехню від правди, тож ліпше утриматися від надто поквапних моральних оцінок, бо якщо не підганяти час, то неодмінно настане день, коли правда обернеться брехнею, а брехня — правдою. Уночі, коли всі уже в хаті спали, крім Марії, яка намагалася вгадати, де тепер ночує син, під безпечним дахом караван-сарая, під якимсь деревом, посеред голих скель у горах, і чи не потрапив він, не доведи Господи, в руки до римлян, вона почула, як зарипіла хвіртка, і серце мало не вистрибнуло їй із грудей. Ісус повернувся, подумала вона, й у першу мить від радості розгубилася й заціпеніла, ні, вона не побіжить йому назустріч із переможним виглядом — ось, мовляв, як жорстоко ти вчинив зі своєю матір’ю, а сам і однієї ночі не витримав поза домом, це було б для нього приниженням, ліпше буде прикинутися, що вона цілком спокійна, вдати, ніби спить, і нехай навіть Ісус увійде й тихо ляже на свою мату, не сказавши: А ось і я, і тоді завтра вранці вона прикинеться дуже здивованою тим, що блудний син повернувся, а через те, що розлука тривала недовго, радість зустрічі не буде меншою, бо розлука — те саме, що смерть, і єдина між ними відмінність — це надія. Але він чомусь так довго не підходить до дверей, може, завагався в останню мить, цієї думки Марія вже не могла витримати, ось щілина у дверях, звідки вона зможе визирнути надвір, сама не будучи видимою, вона ще встигне повернутися на свою мату, якщо син вирішить увійти, і встигне його затримати, якщо він раптом передумає й поверне назад. Ступаючи навшпиньки, боса, Марія підступила до дверей і притулила око до щілини. Ніч була місячна, земля на подвір’ї блищала та мерехтіла, наче вода на поверхні озера. Висока чорна постать повільно наближалася до дверей, і коли Марія її побачила, то затулила рот руками, щоб не закричати. То був не син, а велетенського, неймовірного, грандіозного зросту жебрак, одягнений у лахміття, як і минулого разу, але в лахміття, що, як і тоді, — певно, під дією місячного світла, — перетворилося на розкішне одіння, що майоріло на вітрі. Перелякана Марія судомно вхопилася за ручку дверей. Чого йому тут треба, чого йому тут треба, шепотіли її тремтячі губи, а наступної миті вона й геть розгубилася: чоловік, який колись назвався янголом, відійшов трохи вбік, він залишився стояти біля самих дверей, але до хати не заходив, і вона чула лише його дихання, а потім якесь шкрябання, так ніби первісну рану землі роздовбували, щоб перетворити її на бездонну прірву. Марії не треба було ані запитувати, ані відчиняти двері, вона й без того знала, щo за ними відбувається. Велетенська постать янгола знову з’явилася на видноті, на мить затулила поле зору Марії, а потім, не поглянувши в бік будинку, рушила до хвіртки, несучи з собою ціле й неушкоджене, від кореня до останнього листочка таємниче дерево, яке тринадцять років тому виросло на місці, де була закопана чашка із землею, яка світилася. Хвіртка відчинилася й зачинилася, через один або два кроки янгол знову перетворився на жебрака і зник по той бік муру, хоч би хто він там був, тягнучи за собою довгі гілки, схожі на вкритих пір’ям змій, і тепер звідти не чути було ані найменшого звуку, ані шелесту, так ніби усе відбувалося лише уві сні або в уяві Марії. Вона повільно відчинила двері й обережно висунула голову надвір. Світ під високим і недосяжним небом був яскравим і світлим. Під самою стіною хати вона побачила чорну яму, звідки було висмикнуте дерево, й від нього в напрямку до хвіртки тягся білий мерехтливий слід, схожий на Молочний Шлях, так ми його назвемо, бо він не міг тоді називатися Дорогою святого Якова, бо той, на чию честь її буде названо, був на той час лише нікому не відомим хлопчаком із Галілеї приблизно одного віку з Ісусом, і один Бог знав, де вони в ті години перебували, обидва. Марія подумала про сина, але тепер уже без страху в серці, нічого поганого з ним не могло статися під цим прекрасним, бездонним, незбагненним небом і цим місяцем, схожим на спечений зі світла окраєць хліба, що живив усі джерела та соки землі. Зі спокоєм у душі Марія перейшла подвір’я, без страху ступаючи по зірках, що світилися на землі, й відчинила хвіртку. Виглянула на вулицю й побачила, що світляний слід уривається зовсім близько, так ніби листя втратило спроможність випромінювати біле сяйво, або, послухаймо нову фантазію жінки, яка вже не могла послатися на свою вагітність, жебрак знову набув подоби янгола й задля цього особливого випадку скористався нарешті крильми. Марія сприймала всі ті незвичайні явища якимсь глибинним чуттям, що перебувало на самому дні душі, й вони здавалися їй такими самими простими, природними й виправданими, як і її омиті місячним сяйвом руки. Вона повернулася в хату, зняла з гачка у стіні світильник і схилилася над глибокою ямою, що залишилася від висмикнутого із землі дерева. На дні ями вона побачила порожню чашку. Засунула в яму руку й дістала звідти чашку, то була та сама звичайна чашка, яку вона пам’ятала, лише зі жменькою землі в ній, яка, проте, вже не світилася, цілком прозаїчна посудина, що повернулася до свого первісного призначення, й віднині в неї знову наливатимуть молоко, воду або вино, залежно від апетиту та можливостей її господарів, адже слушно кажуть, що всяка річ має свій час і своє місце під небом.