Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 13

Отож наші подорожні вибралися з міста крізь південну браму й узяли напрямок на Віфлеєм, радіючи, що перебувають уже так близько від своєї мети, від міста, де вони зможуть нарешті відпочити після тривалих і тяжких мандрів, хоч бідолашну Марію чекала ще одна робота — і то дуже й дуже нелегка, бо їй і тільки їй доведеться народжувати свого сина невідомо де та невідомо як. Бо хоч, як сказано у Святому Письмі, Віфлеєм — це місто, з якого походить і де живе коліно Давидове, до якого зараховує себе і Йосип, але з плином часу одні з його тамтешніх родичів повмирали, від інших він давно не мав ніякої звістки, і ця прикра обставина дає нам підстави ще тут, на дорозі, припустити, що тесля з Назарета матиме неабиякі труднощі з пошуками місця, де він міг би тимчасово оселитися разом із вагітною дружиною, адже він не зможе, як тільки вони прибудуть до міста, постукати в перші-ліпші двері й сказати: Прийміть нас, мій син уже хоче народитися на світ, і сподіватися на те, що господиня дому відповість йому з радісною та веселою усмішкою: Заходь, заходь, дорогий Йосипе, воду я вже нагріла, мата на підлозі постелена, лляні пелюшки наготовлені, розташовуйтеся тут, як у себе вдома. Колись так і справді було в золотий вік, тоді вовки, щоб не вбивати ягнят, годувалися травою, але ми живемо в жорстокі часи, в часи криці й заліза, а час чудес або вже минув, або ще не настав, а крім того, не така вже це й добра річ — чудеса, хоч би що там про них казали, адже вони примушують нас спотворювати закони логіки та власний здоровий глузд, аби щось у світі поліпшити. Йосипові навіть захотілося вповільнити ходу, щоб зустрітися з усіма цими труднощами пізніше, але подумавши про те, що набагато більші труднощі доведеться йому долати, якщо його син народиться десь на дорозі, він став поганяти віслюка, а як стомилася ця слухняна сумирна тварина, знає тільки вона сама, адже Бог, коли щось і знає, то турбується лише за людей, та й то не за всіх, адже більшість людей живуть, як тварини, або навіть гірше, проте Бог не завдає собі клопоту, щоб з’ясувати це та вжити відповідних заходів. Один із попутників, коли вони тільки вийшли з Назарета, сказав Йосипові, що у Віфлеємі є караван-сарай, тобто той надзвичайно корисний заклад громадського обслуговування, який нібито відразу розв’язував проблему, що її ми розглянули в таких подробицях, але навіть грубому сільському теслі притаманна певна сором’язливість, а ви тільки собі уявіть, що доведеться йому пережити, коли його власна дружина буде виставлена на загальний огляд і весь караван-сарай почне шепотітися та обмінюватися непристойними жартами на її адресу, адже погоничі мулів та верблюдів, які там зазвичай ночують, відзначаються не меншою брутальністю, аніж тварини, з якими вони мають справу, й навіть програють у порівнянні з ними, — адже, на відміну від безсловесної худоби, вони наділені божественним даром мови. Тож Йосип вирішив, що йому найкраще буде звернутися до старійшин синагоги і просити в них поради й допомоги, і він навіть здивувався, що не подумав про це раніше. Йому трохи відлягло від серця, й він подумав, що слід би запитати в Марії, як вона себе почуває, але він не поставив свого запитання відразу, бо саме в ту мить подумав про те, яким же брудним і нечистим є той жіночий орган, у якому все відбувається, від запліднення до пологів, та безодня, яка усе в себе затягує, джерело всього зла, що існує на світі, бездонний лабіринт, звідки витікають то кров, то води, то бридкі виділення й нутряні соки, то вивергається огидний дитячий послід, о мій Боже, і чому тільки Ти захотів, щоб Твої улюблені діти, чоловіки, народжувалися в таких нечистотах, адже наскільки було б ліпше і для Тебе, й для нас, якби Ти утворював нас зі світла й прозорості, учора, сьогодні й завтра, від першого й до останнього, утворював усіх однаково, не роблячи різниці між вельможами і плебеями, між царями і теслями, й лише позначав би Своєю грізною печаттю тих, кому судилося провалитися в гріх, коли вони виростуть. Опанований цими сумними роздумами, Йосип затримався зі своїм запитанням, але зрештою все ж таки поставив його тоном удаваної байдужості, як людина, котра, заглиблена в роздуми про щось дуже важливе, на мить відривається від них, щоб запитати про якусь дрібницю. Як ти себе почуваєш? — поцікавився він і саме вчасно, бо кілька хвилин тому Марія стала помічати різницю між тими болями, які терзали її раніше, і тими, що їх вона відчувала тепер, хоч точніше було б сказати, що не так вона їх відчувала, як вони давали їй себе відчути.

Вони були в дорозі вже більш як годину, й Віфлеєм мав бути зовсім близько. Але невідомо чому, — бо далеко не завжди все можна пояснити, — дорога залишалася безлюдною відтоді, як вони вийшли з Єрусалима, що було досить дивним, адже Віфлеєм зовсім близько від Єрусалима, і тому було б цілком природно, якби потік людей і тварин тут ніколи не уривався. Від того місця, де дорога, за кілька стадій від Єрусалима, роздвоювалася — на Бер-Шеву та на Віфлеєм, — світ, здавалося, — якщо нам буде дозволено уподібнити світ до людини, — зіщулився, скорчився, й ми могли б іще додати, що він затулив собі очі плащем, дослухаючись до кроків подорожніх, як ото ми слухаємо спів пташок, що їх не можемо бачити, бо вони ховаються за вітами дерев, але не тільки ми їх, а й вони нас не бачать, бо їм теж здається, що ми ховаємося від них за гіллям. Отже, Йосип, Марія та віслюк ішли через пустелю, бо пустеля не завжди така, якою ми звикли її собі уявляти, пустеля — це будь-яке місце, де немає людей, а крім того, нам не слід забувати й про те, що відчути себе посеред випаленої й безживної пустелі можна навіть у самій гущі людського натовпу. Праворуч від них була могила Рахілі, дружини Якова, якої він мусив чекати чотирнадцять років, після того, як він прослужив сім років, йому дали Лію й лише через сім наступних ту жінку, яку він справді кохав і яка померла у Віфлеємі, народивши сина, що його Яків назвав Веніаміном, що означає «син правиці», але сама Лія незадовго до смерті назвала його — і цілком слушно — Беноні, тобто «син мого нещастя», сподіваюся, Бог, звичайно ж, не допустить, щоб це стало поганим передвістям для Йосипа та Марії. А ось і перші будинки Віфлеєма, вони такого самого землистого кольору, як і будинки Назарета, але під тутешнім яскравим сонцем до нього домішуються жовтий і попелястий відтінки. Марія ледве жива, вона мусить докладати великих зусиль, щоб утриматися в сідлі, її тіло хилиться донизу за кожним кроком віслюка, і Йосип мусить підтримувати її, а вона, щоб не впасти, тримається рукою за його плече, шкода, що навколо них безлюдна пустеля й нема кому помилуватися цією зворушливою картиною. А тим часом вони уже в’їхали у Віфлеєм.

Йосип усе ж таки став розпитувати, де тут караван-сарай, можливо, вони зможуть відпочити там протягом решти дня і протягом наступної ночі, бо хоч Марія і далі скаржилася на гострий біль, не було схоже, що дитина народиться протягом найближчих годин. Але караван-сарай на протилежному боці села, як і слід було сподіватися, виявився брудним і гамірним — щось середнє між базаром і стайнею — і хоч, з огляду на ранню годину, ще не був переповнений людьми, проте затишного куточка в ньому не знайшлося, і неважко було уявити собі, що там робитиметься надвечір, коли притарабаниться цілий натовп погоничів верблюдів та мулів. Подорожні повернули назад, Йосип залишив Марію в затінку смоковниці у вузькому проході між двома будинками й пішов шукати старійшин синагоги, тобто задіяв свій перший план. Але в синагозі він знайшов лише сторожа, й той зміг допомогти йому тільки тим, що покликав одного з хлопчаків, які гралися на подвір’ї, й наказав йому провести приїжджого чоловіка в дім одного зі старійшин — той, мовляв, вислухає його й дасть необхідні розпорядження. Доля, яка захищає невинних, коли про них згадує, захотіла, щоб Йосип, ідучи за своїм провідником, проминув те місце, де він залишив чекати Марію, і це її врятувало, бо зловісна тінь смоковниці мало не вбила її, обоє припустилися непрощенної помилки, адже вони виросли в краю, де росте багато таких дерев, і мусили б знати, чого можна від них чекати. Звідти вони, не плекаючи особливих надій, разом подалися шукати старійшину, що, як виявилося, був у полі й повернеться пізно, так принаймні пояснили Йосипові. І тоді тесля зібрався з духом і голосно запитав: Якщо ви мене чуєте, то в ім’я Бога, який усе бачить, чи не знайдеться в цьому домі або в якомусь іншому притулок для моєї дружини, бо вона скоро має родити, не може бути, щоб не знайшлося тут для неї якогось куточка, а більше нам нічого й не треба, бо мати ми маємо свої власні, ми привезли їх із собою, і чи не знайдеться у вашому селі повитухи, яка допомогла б моїй жінці? Йосипові було соромно привселюдно говорити про такі інтимні речі, він червонів і ще більше соромився, відчуваючи, що червоніє. Рабиня, яка зустріла його у воротях, вислухала його слова, в яких було прохання й був протест, і пішла в дім, щоб там їх переказати, й повернулася з відповіддю, що тут їх прийняти не можуть, нехай вони попросяться в якийсь інший дім, але навряд чи вони його знайдуть, тож її господиня радить їм розташуватися в одній із печер, яких так багато в навколишніх горах. А де ми знайдемо повитуху? — запитав Йосип, і рабиня йому відповіла, що якщо пани їй дозволять і він не проти, вона сама зможе прийняти пологи в його дружини, бо за довгі роки роботи в цьому домі стільки разів бачила, як повитухи допомагають жінкам родити, що давно навчилася цього ремесла. Либонь, і справді настали лихі часи, і сьогодні це підтвердилося, адже ми бачимо, як стукає в наші ворота жінка, що має родити, а ми не пускаємо її на своє подвір’я й посилаємо родити в печеру, наче вона вовчиця або ведмедиця. Проте совість не дає нам спокою, й ми підходимо до воріт подивитися на тих, кому так терміново потрібен бодай тимчасовий притулок, і коли бачимо жалібний вираз на обличчі нещасливої істоти, наше жіноче серце пом’якшується, й ми намагаємося знайти слова, які могли б виправдати нашу відмову, мовляв, у нашому домі повно людей, синів і дочок, онуків та онук, зятів і невісток, тому ми не можемо прийняти вас тут, але рабиня проведе вас до печери, яка належить нам і правила нам за хлів, там буде вам зручно, там немає тепер худоби, і сказавши це та вислухавши подячні слова бідолашних людей, ми повертаємося у свій дім, відчуваючи у глибині душі ту ні з чим не зрівнянну втіху, яку дає лише чиста совість.