Червоні вітрила - Грин Александр Степанович - Страница 6

— Мені здається, тобі дуже боляче, — сказав він, і словом не обмовившись про свій досвід. — Ходімо, Бетсі, до лікаря. Ну ж бо ходімо!

Він запопадливо цупив її за спідницю, тоді як прибічники хатніх засобів навперебивки давали служниці помічні рецепти. Та дівчина, дізнаючи гострої муки, пішла із Греєм. Лікар пом’якшив біль, наклавши перев’язку. Лише після того як Бетсі пішла, хлопчик показав свою руку.

Цей незначний епізод зробив двадцятирічну Бетсі й десятирічного Ґрея істинними друзями. Вона напихала його кишені яблуками й пиріжками, а він розповідав їй казки та інші історії, які вичитав у своїх книжках. Якось він дізнався, що Бетсі не може вийти заміж за конюха Джіма, бо в них немає грошей розгосподарюватися. Ґрей розтрощив обценьками для комина свою порцелянову скарбничку й витрусив звідтіля все — що становило близько ста фунтів. Вставши рано, коли безприданниця пішла на кухню, він прокрався до її кімнати й, запхавши подарунок до дівочої скрині, прикрив його короткою запискою: «Бетсі, це твоє. Ватажок зграї розбійників Робін Гуд». Переполох, який викликала на кухні ця історія, набув такого розміру, що Ґрей мусив зізнатися у підсуві. Він не взяв гроші назад й не хотів більше балакати про це.

Його мати була однією з тих натур, яких життя відливає в готовій формі. Вона жила у напівсні забезпечности, яка передбачала будь-яке бажання пересічної душі; тому їй не залишалося нічого нічого робити, як тільки радитися з кравчинями, лікарем і маршалком. Та пристрасне, майже релігійне прив’язання до своєї химерної дитини було, мабуть, єдиним клапаном тих її нахилів, захлороформованих вихованням і долею, котрі вже не живуть, а невиразно шумують, залишаючи волю безчинною. Мостива пані скидалася на паву, яка висиділа яйце лебедя. Вона болісно відчувала прекрасну відрубність сина; сум, любов і ніяковість переповнювали її, коли вона притискала хлопчика до грудей, серце її казало інше, ніж язик, який звично відображав умовні форми стосунків і помислів. Так хмарний ефект, химерно побудований сонячним промінням, просягає в симетричну обстановку казенного будинку, позбавляючи її банальних переваг; око бачить і не впізнає приміщення; таємничі відтінки світла серед убогости витворюють сліпучу гармонію.

Мостива пані, що її лице й фігура, здавалося, могли відповідати лише крижаною мовчанкою вогненним голосам життя, що її тонка врода радше відштовхувала, ніж вабила, позаяк у ній відчувалося гордовите зусилля волі, позбавлене жіночної принадности, — та Ліліян Ґрей, залишаючись наодинці з хлопчиком, ставала простою матусею, котра казала залюбленим, лагідним тоном ті самі щирі дрібнички, яких не передати на папері; їхня сила в почутті, а не в них самих. Вона геть не могла ні в чому відмовити синові. Вона прощала йому все: перебування на кухні, відразу до уроків, непослух і численні дивацтва.

Якщо він не хотів, щоб підстригали дерева, то дерева залишалися нерушені; якщо він просив простити чи винагородити когось, — той, кому йшлося про це, знав, що так і буде; він міг їздити на будь-якому коні, брати в замку будь-якого пса, порпатися в бібліотеці, гасати босоніж і їсти, що йому забагнеться.

Його батько від довшого часу боровся з цим, та поступився, — не принципові, а бажанню дружини. Він обмежився тим, що видалив із замку всіх челядницьких дітей, побоюючись, що завдяки ницому товариству примхи хлопчика обернуться нахилами, які важко викорінити. Назагал, він був з головою поглинутий незліченними фамільними процесами, початок яких губився в епосі виникнення паперових фабрик, а кінець — у смерті всіх каверзників. Поза тим, державні справи, справи маєтків, диктант мемуарів, виїзд парадних полювань, читання газет і складне листування тримали його в певному внутрішньому віддаленні від родини; сина він бачив так рідко, що деколи забувався, скільки йому років.

Отож, Ґрей жив у своєму світі. Грався він сам — зазвичай на задніх дворищах замку, які за давнини мали бойове значення. В цих просторих пустищах, із залишками високих ровів, з камінними льохами, що позаростали мохом, було повно бур’яну, кропиви, лопухів, терня і скромно-строкатого дикого квіття. Ґрей годинами залишався тут, досліджуючи кротячі нори, воюючи з бур’янами, пантруючи на метеликів і будуючи з уламків цегли фортеці, які бомбував дрючками й камінцями.

Йому йшов уже дванадцятий рік, коли всі натяки його душі, всі розокремлені риси духу й відтінки таємних потягів з’єдналися в одному потужному моменті й, отримавши завдяки тому стрункий вираз, стали нестримним бажанням. До того він немов би знаходив хіба що окремі частини свого саду — просвіт, тінь, квітку, дрімучий і пишний стовбур, — у многоті садів інших і зненацька побачив їх ясно, всі — у прегарній, разючій відповідності.

Сталося це в бібліотеці. Її високі двері з каламутним шклом зверху були зазвичай замкнені, та защіпка замка насилу трималася у гнізді стулок; якщо натиснути рукою, то двері рушали, напружувалися і відчинялися. Коли дослідницький дух змусив Ґрея промкнутися до бібліотеки, його вразило курне світло, вся сила й особливість якого була в барвистому візерункові верхньої частини віконних шиб. Тиша покинутости стояла тут, наче вода у ставку. Темні ряди книжкових шаф подекуди прилягали до вікон, затуливши їх до половини; поміж шафами були проходи, захаращені купами книг. Там — розгорнутий альбом, з якого вислизнули внутрішні листки; там — сувої, перев’язані золотою вервечкою, стоси книг похмурого вигляду, грубі пласти рукописів, насип мініятюрних томиків, які тріщали, немов кора, коли їх розгортали; тут — креслення і таблиці, ряди нових видань, мапи; розмаїття палітурок, грубих, ніжних, чорних, строкатих, синіх, сірих, товстих, тонких, шерехатих і гладеньких. Шафи були щільно напхані книгами. Вони здавалися стінами, які вмістили життя в самісінькій товщі своїй. У відкидах їхніх шиб видніли інші шафи, укриті плямами, що тьмяно блищали. Величезний глобус, вміщений у мідний сферичний хрест екватора й меридіяна, стояв на круглому столі.

Обернувшись до виходу, Ґрей побачив над дверми величезну картину, яка змістом своїм відразу наповнювала душне заціпеніння бібліотеки. Картина зображала корабель, що підіймався на гребінь морського валу. Струмені піни стікали його схилом. Він був зображений в остатньому менті злету. Корабель ішов просто на глядача. Високо піднятий бушприт затуляв основу щогл. Гребінь валу, розітнутий корабельним кілем, скидався на крила велетенського птаха. Піна летіла в повітря. Вітрила, які, мов крізь імлу, видно було з-за бакборту й вище бушприту, повні несамовитої сили шторму, валилися всім громаддям назад, щоб, перейшовши вал, випростатися, а потім, схиляючись над безоднею, гнати судно до нових лавин. Роздерті хмари трепетали над океаном. Тьмаве світло приречено боролося з мороком ночі, який насувався. Та найдужче впадала в око у цій картині постать чоловіка, яка стояв на бакові спиною до глядача. Вона відображала все становище, навіть характер моменту. Поза чоловіка (він розставив ноги, махнувши руками) нічого, власне, й не казала про те, що він робить, та змушувала припускати скрайню напруженість уваги, зверненої до чогось на палубі, якої не видно було глядачеві. Закасані поли його каптана шарпав вітер; біла коса й чорна шпага витягнуто рвалися у повітря; багатство вбрання зраджувало в нім капітана; танцювальне положення тіла — змах валу; без капелюха; він був, напевне, поглинутий небезпечною миттю і кричав — але що? Може, бачив, як падає за борт людина, може, наказував повернути на інший галс або ж, заглушуючи вітер, гукав боцмана? Не думки, а тіні цих думок виросли в душі, поки він дивився картину. Нараз видалося йому, ніби ліворуч підійшов, ставши поруч, незнаний, невидний; варто обернути голову, як химерне відчуття безслідно щезло б. Ґрей знав це. Та він не згасив уяви, а прислухався. Безгучний голос вигукнув декілька уривистих фраз, незрозумілих, як малайська мова; пролунав шум немов би довгих обвалів; відлуння і похмурий вітер наповнили бібліотеку. Все це Ґрей чув усередині себе. Він роззирнувся; тиша, яка вмить запанувала, розсіяла звучне павутинна фантазії; зв’язок з бурею зник.