Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис - Страница 26

За умов антигетьманських і антимосковських виступів на Лівобережжі Брюховецький вперто шукав вихід. Останнім політичним кульбітом гетьмана стало скликання на початку 1668 року ради в Гадячі, на якій гетьман оголосив про необхідність боротися… за об'єднання козацької України спільно з Дорошенком, проти польської та московської протекції! Слід віддати Брюховецькому належне — він блискуче здійснив свій останній задум на тактичному рівні, розіславши універсали з закликами до повстання проти ненависних воєвод, стрільців і збирачів податків по всій підвладній йому території та домовившись про співпрацю з Дорошенком. 8 лютого всі міста Лівобережжя, де були московські гарнізони, повстали. Пощади не було — московські ратні люди гинули через інтриги гетьмана–демагога, котрий ішов назустріч бажанню «тішайшого» царя Олексія Михайловича зробити українців безправними царськими холопами. На початку червня 1668 року через Дніпро переправився Дорошенко. Брюховецький, зібравши полки, рушив назустріч правобережному гетьманові — невідомо, чи збирався він таки дійсно виконати угоду про здачу клейнодів, чи спробувати востаннє скористатися своїми ораторськими здібностями. Проте зустріч лівобережних і правобережних козаків на Сербиному полі біля Диканьки на місці, де якихось 11 років тому в смертельному бою зійшлися козаки Івана Виговського і дейнеки Мартина Пушкаря, стала початком кінця для Брюховецького. Лівобережне козацтво почало масово кидати прапори свого гетьмана, і він був змушений якомога швидше вирушати до табору Дорошенка. Брюховецького забили мушкетними прикладами, палицями і кулаками в присутності Петра Дорошенка. За легендою, сигналом для початку розправи став не зовсім зрозумілий жест Дорошенка — відмах рукою. Потім гетьман обох берегів Дніпра, котрим негайно був проголошений Петро Дорошенко, всіляко заперечував те, що це він віддав наказ забити Брюховецького.

Є якась зла іронія в тому, що майстер демагогії й інтриги Іван Брюховецький, прийшовши до влади завдяки бурхливій козацькій раді, на такій самій раді позбувся влади і життя. Перший лобовий, хай і значною мірою спровокований діями українського гетьмана, наступ царя на українську козацьку автономію з тріском провалився, а козацька Україна дістала унікальний шанс об'єднатися всупереч невигідним геополітичним обставинам (укладення миру між Московським царством і Річчю Посполитою). Утім, колишньому українському гетьманові і російському бояринові все це вже було байдуже. Сумною була й доля його вдови–росіянки: Дарія потрапила в полон до Дорошенка і померла не пізніше за 1669 рік.

За певною іронією історичної долі, сам Петро Дорошенко теж має безпосередній стосунок до україно–російських взаємин — причому подібно до Брюховецького, як з політичних, так і з особистісних причин.

Отже, Петро Дорошенко. «Сонце Руїни». Людина, що всупереч усім геополітичним розкладкам на короткий час об'єднала козацьку Україну, не зумівши зрештою вистояти в безнадійній боротьбі проти своїх та чужих. Один з тих гетьманів, котрі безліч разів особисто водили в бій своє військо, мудрий політик, талановитий дипломат, пристрасний і не надто щасливий в особистому житті чоловік, палкий патріот, гордий володар, який не хотів бути нічиєю маріонеткою і найпослідовніше після Богдана Хмельницького намагався об'єднати українські території. Спочатку про політичні зв'язки.

Петро Дорошенко відомий широкому загалу скоріше як гетьман «протурецької» орієнтації, проте так було не завжди. Протягом свого гетьманування (1665-1676 роки) Дорошенко кілька разів намагався вести переговори з представниками царя, аби разом з іншими розігрувати і «московську карту». За давніми європейськими нормами васальної залежності це було припустимо, якщо сюзерен не виконував своїх обов'язків щодо васала (а так нерідко чинили всі потенційні «покровителі» козацької України). Ми загалом приймаємо сучасне трактування політики гетьмана як «політики багато-васалітетної підлеглості» кільком сюзеренам (польському королю, московському царю і турецькому султанові) з кінцевою метою створення фактично незалежного Українського князівства на чолі з Дорошенком (сьогодні цієї концепції дотримується, наприклад, Т. Чухліб). Фактично за умов геополітичного глухого кута, у якому опинилася козацька Україна, така політична лінія була страшенно складною, ризикованою і залежною від зовнішньополітичної кон'юнктури, але що ще залишалося прихильнику «неутральства» (незалежності) козацької України в тих умовах? Будь–яке пріоритетне зближення з котроюсь країною із трійки сусідів (Річчю Посполитою, Московським царством або Османською імперією, з «особливою позицією» Кримського ханства) моментально призводило до ризику поглинення нею козацьких структур, загалом несумісним з унутрішнім устроєм жодної з вищезгаданих держав, та до об'єднання решти двох проти такого «протектора» козацької України.

Власне, перші спроби П. Дорошенка встановити контакти з султаном Османської імперії Мехмедом IV (правив у 1648-1687 роках) мали місце ще в лютому 1666 року, водночас тривали переговори з кримським ханом. Безпосередньою причиною звернення гетьмана до мусульманського володаря про визнання його зверхності було «небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель» (Т. Чухліб). Річ у тому, що в цей час у горезвісному (для українців) селі Андрусові вже активно йшли переговори між Москвою і Варшавою про мир (12 років війни сильно виснажили обидві держави). Вкотре в історії українські землі ділили за спинами самих українців—січневе перемир'я зафіксувало фактичне розчленування козацької України по лінії Дніпра.

Дізнавшись про умови Андрусівського перемир'я, гетьман Дорошенко вже на початку лютого 1667 року направив послів до Бахчисарая з пропозицією укласти українсько–кримський військово–політичний союз. Козацькі дипломати мали домагатися від кримського хана відновлення мирних стосунків з московським царем та кінцевого створення грандіозної україно-московсько-татарської коаліції проти Речі Посполитої. Утім, обережний хан запропонував Дорошенкові винести питання про такий союз на розгляд султана. В липні 1667 року козацькі посли мали аудієнцію у султана Мехмеда IV, пообіцявши «перевернути Польщу догори ногами» і прохаючи покровительства падишаха і татарської допомоги. Султан пообіцяв те й те, вважаючи, що від цього часу козацька Україна є його васалом. Далі Дорошенко разом з татарами провів блискучу вереснево–жовтневу кампанію проти одного з найкращих тогочасних польських полководців — польного гетьмана (і майбутнього короля) Яна Собеського. Оточений поблизу села Підгайці в Галичині з 15–тисячним військом Собеський, здається, був приречений на загибель, а разом з ним — і надії Речі Посполитої на владу над козацькою Україною. 24 тисячі козаків, 3 тисячі яничар і велика татарська орда стояли на порозі величезної перемоги, коли запорожці І. Сірка, союзні Варшаві, восени того ж таки 1667 року напали на Крим, і татари розпочали перемовини з королем і Собеським. Як наслідок, 19 жовтня було підписано компромісну угоду між Дорошенком та Собеським на умовах формального підданства Дорошенка королю і не введення козацьких гарнізонів на «некозацькі» території (те саме стосувалося польських жовнірів і козацьких територій Правобережжя). Ясно, що цієї угоди жодна сторона не збиралась дотримуватися; просто обидві сторони взяли тайм-аут, Собеський — бажаний, Дорошенко — вимушений. Паралельно з цими подіями Дорошенко намагався перевірити настрої представників московського царя щодо можливого визнання його гетьманом майбутньої об'єднаної козацької України (через листування з київським воєводою П. Шереметєвимтощо).

Фактично свій перший раунд боротьби за створення незалежного князівства Дорошенко не виграв, але й не програв — Правобережжя фактично залишалось незалежним від Речі Посполитої, проте можливість для об'єднання обох берегів Дніпра, здавалось, безповоротно вислизала з рук після ратифікації 28 жовтня 1667 року царем Олексієм Михайловичем у Москві Андрусівського перемир'я — справа йшла до «вічного миру» Москви й Варшави, вістря котрого було спрямоване насамперед проти Османської імперії, Криму — і гетьманату Дорошенка (так звана Московська угода 1667 року, у якій нещодавні вороги домовлялися про спільні військові дії проти Дорошенка, якщо той не покине султана). У гетьмана, котрий уважно стежив за розвитком ситуації через своїх агентів, просто не витримали нерви — у грудні 1666 року він розпачливо лаяв польських послів за їхню зраду козацької України «грубими словами», відмовившись визнати угоду Москви і Варшави. Відповідь же Дорошенка московським послам була просто гранично відвертою: «А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти! Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров'ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров'ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати у своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде! Не попустив нас Господь в таку неволю. Знає король, що предки наші, як рівні з рівними, як вільні з вільними в одне тіло зліпилися з поляками під одним господарем, добровільно обраним і заприсяженим» (цит. за Т. Чухлібом). Погодьтеся, гетьман Дорошенко був вельми незручним союзником чи васалом для «стратегічних партнерів», котрі намагалися самотужки ділити сфери впливу в Україні!