Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 98

— Моя Мариню, що поміж ними могло таке статися, якщо то родина, та ще й близька?

Мариня від великого зачудування сплеснула руками:

— А то файс! А їмосць що мають на думці? От тобі на! Та хіба я щось пусте маю на думці? Я нічого не хочу говорити, але скажу їмосці, що сина стрийка Сидора багато людей не любить. То недобрий чоловік, прошу їмосць! Хай їмосць звернуть увагу, що він як говорить, то ніколи не дивиться людині у вічі.

— Хай Мариня перехреститься. Що Мариня видумує?

Хоч родинний скандал і мав залишитись в чотирьох стінах, проте вістка, що в Нелі Річинської повторилася хвороба, скоро облетіла все Наше і повернулася до місця, з якого вона вийшла, тобто до Олениного дому.

Олена, якій і досі важко було примиритись з думкою, що Неля (так нещасливо) вийшла заміж, після цього родинного скандалу схопилася за факт її одруження, як потопаючий, що ладний схопитися і за бритву.

Хай люди плещуть про її дитину, що їм слина на язик принесе, вони однаково не зможуть ні в чому пошкодити їй, бо Нелюся має чоловіка.

Неля записала у своїм щоденничку (який завела собі під впливом Маркіяна) з приводу цього випадку таке:

«Я помстилася за тебе, коханий. Знаю, що цього замало, але клянуся тобі маминим здоров'ям, що на більше не вистачило б у мене сили. Це — найсміливіший, найбільш одчайдушний вчинок, на який я спромоглася за все своє дотеперішнє життя. Людина більше не може, ніж… може».

Схвильована тривожними домислами, Наталя Ілаковичева лежала в себе в кімнаті і ламала голову над загадкою, якої ніяк не могла розв'язати: чого це батько з сином замкнулися в салоні?! Перед ким — перед нею чи невісткою?

Досі на пробостві замикалися кімнати на ключ тільки у випадку від'їзду з дому всіх членів родини. І то ключі вручали довіреній особі з служби, а якщо на той час такої не було, то старшому братові Петрикові. Був це, правда, досить проблематичний доказ довіри, бо всі шафи, буфети, письмові столи, чи, як тут говорилося, шрайбтіші, комоди, серванти та білизнярки були замкнені на ключі, які зберігала Наталя в себе в секретерику, тобто жіночім письмовім столику, з ключем від якого не розлучалася.

Хто перед ким виливає секрети: батько перед сином чи син перед батьком? Один і другий варіант виключався своєю неправдоподібністю, тобто самою логікою характеру взаємовідносин між батьком і сином. Якщо б у Славка були таємниці, які вимагали замкнутих дверей, то він не ділився б ними з батьком, чи то пак, батько був би останньою людиною, яка дізналася б про них… І навпаки. Якщо б у Сидора була таємниця (Наталя категорично не вірить у таку можливість), то він не пішов би з нею до сина. Крім того, в родині ще діяли, щоправда, щораз слабше, ще й законні ієрархії віку.

Залишається тільки одне припущення, що таємниця не стосувалася ані батька, ані сина, а тільки її, матері і дружини, точніше — секрету її хвороби.

Хай буде й так, але для чого тоді замикатися в салоні на ключ? Обидва чоловіки могли спокійно погуторити собі про це в саду, знаючи, що вона не встає з ліжка.

«Може це бути, — думає далі Наталя, — змова проти Орисі, але тоді вона, мати й жінка, могла б бути там третім у трибуналі. Зрештою, перед невісткою не замикалися б вони на ключ хоч би з страху, щоб та не виламала дверей».

Зближалася година, коли треба було їй випити напар з лікувальних зел, а вона не дзвонила, не взивала нікого до себе, аби батько і син могли спокійно закінчити свої секретні справи.

Коли Сидір увійшов до кімнати, вдала, що тільки-но прокинулася з пополудневого сну.

З першого погляду помітила, що до його обличчя приліплена штучна усмішка, як вуса у провінціального актора.

— Я сказав Гафії, щоб запарила зела. — Це мало означати, що він прийшов до Наталі просто з кухні.

— Здається, я здрімнула.

— А що будеш уночі робити? Мишки ловити?

Пестливо-здрібнілий тон, який ще зберігався поміж ними з тих часів, коли і вони були інші, і взаємини були не ті, що тепер, сьогодні був схожий на скрипку без струн.

— Я тільки що мав розмову з Славком, мамцю. Йому конче треба щось кінчати. Диплом… диплом йому потрібний, бо на випадок політичної зміни забудуть про його теперішні заслуги перед народом, а вимагатимуть папірця, диплома.

Невже ж диплом для сина — це тема для розмови, задля якої треба замикатись на ключ? Щось не дуже віриться Наталі.

— Диплом, овшім, не було б погано, але ти сам знаєш, що Славко вже відвик від навчання. Та й сам він не дуже рветься до книжки. Нічого з того не вийде, Сидоре, тільки нові витрати спадуть на нас.

— Не перечу, мамцю, але тут справа стоїть трохи інакше. Хай би хлопець поїхав за кордон на студії.

— Овшім, хай би їхав, але ж бо то вже не хлопець, татку. Що з Орисею робити? Ані її в себе не залишати, ані її за кордон не посилати, бо сам знаєш… Прошу, підстав мені подушку, хочу сісти. От так, дякую. — Задихалася, але хіба не від того, що сіла в ліжку, підперта подушками. — Присядь, татку, коло мене. От тут. Хочу мати твоє лице близько свого. — Взяла його за руку. Не відклонив своєї, але рука його зберегла цілковиту пасивність. Відчула це. Прикусила губу і… нічого. — Я тебе ще раз хочу запитати: як з Орисею буде?

— Орися може на той час поїхати до своїх батьків. Воно, може, й краще буде для неї і… для нас.

Очі Ілаковичевої мало що не викотилися з орбіт:

— Що? Відіслати невістку її батькам, щоб дати людям матеріал для пліток? То я для того несла протягом усього часу їх одруження тягар брехні: «Овшім, овшім, молоді живуть, як пара голубків», — щоб тепер усе розлетілося? Ти що, Сиді, хочеш… ти, батько, хочеш власними руками розвалити подружжя сина?

Ілакович обняв жінку за талію, ховаючи лице, аби вона не дихала на нього.

— Бідна ти моя. Твоя благородна брехня і так ні до чого не придалася, бо, мамцю, ми можемо сказати собі віч-на-віч: подружжя нема і ніколи його не було.

— Сиді, не говори мені те, що я краще від тебе знаю. Але доки вони разом, то бодай для людського ока…

— Нема вже і для людського ока, мамцю. Я не хотів тебе хвилювати, але повір мені, що Орися… не повинна знаходитись з нами під однією стріхою. Якби не те, що вони обоє католики, а він ще й син католицького священика, я був би за сепарацію[159].

— Сиді! — вигукнула і впала на подушки. — Як ти можеш так говорити!

— Я ж просився в тебе, мамцю. Я не хотів говорити, але тепер вже скажу. Мені говорив один корчмар з Отелії, що наша невістка поводить себе, як лєцта.

— Не говори, — завищала, — не говори! Не хочу чути!

— І тому це був би найкращий вихід, коли б так: Славка — за кордон, а Орисю — до старих Лісних. Гірше буде, якщо вона не захоче поїхати від нас. Бо є прогноз, що й таке може бути.

— Тоді хай Славко нікуди не їде. Овшім, я розумію… диплом… але якщо справи так стоять, то хай краще залишається дома.

Сидір, перемагаючи відразу, припав до дружини грудьми. Була напарфумована до свербіння в носі, проте гострий запах не забив задуху людини, нутро якої розкладається за життя. Як священик, який сотні людей висповідав на смертельному ложі, добре знав, що віщує такий задух.

— Мамцю, зрозумій, що Славко мусить виїхати за кордон.

— Чому, Сиді, аж мусить?

— А якщо я тебе попрошу не питати мене про це?

Жах, що відбився на її обличчі, зробив Наталю трупоподібною.

— Сиді, — їй було важко говорити від знервування, — ми прожили з тобою тридцять років… і йдеться про нашу спільну дитину. Невже ж ти мені не скажеш?..

— Мамцю, — закрив її рота щокою, аби вона не змогла поцілувати його в губи, — поговоримо про це, коли видужаєш. Поки що я їду до Зибця у справі закордонного паспорта для Славка.

Конвульсійно вчепилася йому за шию й примусила подивитись собі у вічі:

— Ти не вийдеш з цієї кімнати, доки я не знатиму правди. Я не те що не видужаю, я вмру, коли ви обидва будете ховатись з своїми секретами від мене.