Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 90

— То якісь страшні люди живуть тут…

— А, може бути. Лиш ви зо мною, аніраз нікого не бійтеся.

Орисю стряс безслізний схлип. Не так давно подібними словами ламав Нестор остатки її цнотливого опору.

Так хочеться прикластись до подушки (боже, чи бодай чиста пішва на ній?). Чому ніхто не викурить цей набридливий мишачий запах?

Скинула черевики. Оберігаючи правила пристойності, не простягнулася на бамбетелі, а, скулившись, підібгала ноги під себе.

Дмитро Савицький сидів поштиво на фотелі навпроти, показово витягнувши ноги у боксовому чоботі.

— То ви кажете, що не з любові оженилися? — перша поновила слизьку тему Орися.

— Е, нема про що говорити, — закурив, пускаючи дим угору з пересадною[151] натугою.

— Бачу, що ви не з бідних.

— А, то ви ніби тому, що в мене капелюх за п'ятнадцять злотих готівкою? Ви, панійко, — чвиркнув крізь зуби, — не зичив би я вам того, що маю в хаті.

— Ви ж не знаєте мого життя, Дмитре, — простягла поволі ноги, поклавшись боком на подушку так, щоб не дотикатися щокою до неї.

— Певно, що не знаю. Як то кажуть, в кожній хаті по букаті. Потерча снується мені поперед очі, а чічка в'яне у криміналі.

Ілаковичева не зрозуміла алегорії.

— Я не зрозуміла вас, Дмитре. Хочете сказати, що та, що ви її любите, за другим, за нелюбом?

— Не так, файна панійко. Не так. Вона сама у криміналі.

Орися впала горілиць на подушку, затуливши долонями лице. Що за чортівське сплетіння випадків? Неймовірно дивовижною здавалася їй оця аналогія в їхніх біографіях.

— То хто там, у криміналі, жінка чи любка?

— Моє серце в криміналі. А що-то має до речі, я вас перепрошую, чи вона мені шлюбна, чи ні?

— Що за випадковість!

— Що ви сказали, панійко?

— Дивно, кажу, дуже дивно.

— Правда, панійко, багато чудасій на світі! Якось був я у такого одного, що працює у криміналі. Є такий чоловік, що за п'ятку може услужити християнинові. Розповідав, що недавно, але я щось в те не дуже вірю, в криміналі ніби брала шлюб дочка нашого бувшого пароха Річинського.

— То правда, Дмитре.

— Ви то теж чули?

— Ага. Дмитре, я хочу ще вина.

— Вмиг буде, панійко!

Противне вино має ту єдину прикмету, що кисле.

— Якщо то правда, то, видко, бог не б'є буком.

— Ви про що, Дмитре?

— Про Річинського. Дочка йде заміж за кримінальника, а ще за такого, що буде там коротати свої дні до самої смерті. А то собі жениха вибрала!

— Чого ж ви радієте з чужого нещастя?

— Не питайте мене! З попом Річинським в мене окремі порахунки…

— А якби Річинські були мої родичі, то ви б зі мною теж порахувалися?

— А думаєте, я перепрошую вас, що пожалів би? Панійко, ви плачете?

Не могла довше стримати сліз. Навіщо було Несторові так безвідповідально сіяти ласкавими словечками? Адже те, що сталося, могло статись і без тієї словесної фальші.

— Я вас ніц не питаю. Я вас прошу: не плачте, — сів коло неї на бамбетель, підсунувши свою руку під Орисині плечі. — З мене такий опришок, що, ади, чоловіка можу вбити, коли маю помсту на нього. А на бабські сльози, я перепрошую вас, слабий-єм. Чого? Ну, чого?

Витягнув з кишені акуратно складену хустину, від якої занесло тютюновим самосадом, і став вимакувати сльози поміж її вій, поволі, але з настирливою послідовністю налягаючи корпусом на панійку.

— Що ви, Дмитре? Дайте спокій.

Її безвольний, кволий голос тільки додав впевненості його діям.

— Запізно, молодице. Я ж тобі говорив, що я опришок.

Орися зробила ще одну фізичну і моральну спробу звільнитися з-під тягаря його тіла. І в ту ж мить, усвідомивши собі, що не дасть ради геркулесові, з розпачу закинула йому обидві руки за шию. Подразливий запах кінської стайні одурманив її до решти.

За вікнами була вже ніч, коли Орися стала взуватися при свічці у срібному ставнику. Припинила шнурувати другий черевик і раптом розкотисто засміялася.

— Ти чого? — спитав Савицький не без цікавості. Дотепер якось не доводилося йому бачити, аби баба реготалася після любовної пригоди. Дідько його маму знає, може, то в панів так водиться!

— Я подумала, ох, я подумала, що то за сенсація буде на все Покуття, як у моїх тестів з'явиться внук.

— Що-о? — злість, презирство, зненависть, що водночас прозвучали в його окликові, заскочили Орисю так, що відчула, як зціпеніла їй потилиця. — Не бійся, — єхидно усміхнувся, — не народиться! Якби мені було все одно, кого мій син буде мамою кликати, то він давно був би вже на світі. Але мама мого сина у криміналі. А я хоч простий мужик, перепрошую вас, панійко, але своїм насінням не розкидаюся.

Кров відплила Орисі з обличчя, і воно стало холодне. Вона торкнулася його пальцями і не впізнала під ними своєї шкіри.

Їй хотілося схопити ставник з запаленою свічкою і заїхати тому хамові по голові.

Критичний момент минув, і Орися зітхнула з полегкістю: слава богу, що розсудок взяв верх над розгуканими нервами.

— Ти що, мой, — навмисне ужила діалектного слівця, — почав розрахунки з Річинськими?

— А якби і так, то що? Колись тра було початок зробити, — розсміявся їй у вічі. — Бувай здорова, файна молодице, та не бануй, що час стратила зі мною!

Насадив капелюх на потилицю і вийшов з ванькира, насвистуючи мелодію знайомої Орисі коломийки.

За якийсь час Ілаковичева з порога входових дверей корчми гукнула у темінь:

— Гей, Василю, подавай коні!

Коли бричка під'їхала, Орися скочила на переднє сидіння, вихопила віжки з рук фірмана, взяла батіг і почала пужалном періщити кінські зади. Спантеличені та настрашені такою поведінкою, коні рвонули на вулицю, мало що не перевернули брички, зачепивши переднім колесом об велетенську бочку з дощівкою.

На гостинці невістка отця Ілаковича, як би до решти зійшла з розуму, гнала коні, начеб табун вовчий біг за нею. Ще добре, що з огляду на пізню пору ніхто не попадався на шляху, а то нещастя було б готове.

Коли увігналася на приходство, коні і вона сама стікали потом.

Ольга Річинська захворіла ревнощами.

Недуга навістила її у сні, коли ні розсудок, ні воля не могли дати їй належного відпору. Раптовість захворювання нагадувала початок занедужання Нелі, хоч її хвороба, як говорили лікарі, мала свій інкубаційний період.

Мала господинька стала страшним відкриттям для себе самої. В її нутрі, як виявилося, була ще одна, не звідана досі комірчина, про існування якої вона не мала поняття.

«Невже ж я можу бути й такою?» — запитувала себе. Пригнічувало її те, що ні до кого іншого не могла звернутися з цим питанням.

Розсудливість, велика душевна рівновага, саможертвеність, а наді все глибоке, хоч і не ефектне на перший погляд почуття дівочої гідності — всі ці добрі якості її на тури, що за них і отримала вона почесне названня «мала господинька», тепер лежали перелякано ниць перед потворою в її натурі.

Єдина особа, яка могла б зрозуміти Ольгу, вмерла.

Як часто згадувала вона тепер тітку Христину і як розуміла мотив її розпачливого кроку!

Ольга почувала себе з нововідкритою коміркою у своїм нутрі, наче у глухому лісі сам на сам з страшним, допотопним звіром.

Наступила на неї незнайома, велетенська, може, ще мезозойська темна потвора, а вона не могла од неї ні втекти, ні сховатися, бо, куди не ткнулася, куди не метнулася б, всюди натрапляла на її кліщенаті лапи.

Ненормальність реакції на заяву Сташки, що вона спала з Бронком Завадкою, була й в тому, що звістка про це не була аж ніякою новиною для Ольги. Він же сам назвав колись Ользі Стаху своєю фактичною жінкою.

Невже ж і ця хвороба мала свій (який довгий!) інкубаційний період?

Шалені ревнощі спустошили все нутро малої господиньки. Стали вони для неї свого роду манією переслідування.

Коли увечері ставала навколішки до щоденної молитви, сама відчувала, що більше грішить, ніж очищається від гріха.