Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 84


84
Изменить размер шрифта:

— Якби ви більше цікавилися справами свого чоловіка, то ви б знали, в якому стані була його канцелярія, доки я не поступила до нього на працю. Я вже з перших днів… може, це буде звучати для вашого вуха трохи чванькувато, але воно насправді так було… це може навіть сам меценас посвідчити…

— Та що ви! — почервоніла Леся.

— В канцелярії панував балаган, який мене жахнув. Так, пані Леся. Меценас просто занедбував справи клієнтів… Не вмів ніколи оцінити клієнта на око… і відстрашував від себе клієнтуру тим, що замало казав собі платити… Йому просто люди переставали вірити… Ви ж знаєте, що наш хлоп оцінює тільки те, що дорого коштує… Інших знову відганяв від себе тим, що казав собі давати зависокі гонорари. Я розумію його… треба було якось удержувати рівновагу в бюджеті… Я прийшла як друкарка, а скоро була змушена й інші роботи виконувати…

Леся здригнулася.

— Ви можете не здригатись, пані меценасова! Мене просто захопила ця робота, і я почала діяти на власну руку. Я завела касову книгу, бо до того часу ваш чоловік клав гроші в кишеню і навіть не знав точно, скільки їх від кого дістав. Я завела картотеку для кожного клієнта, де була замітка про його матеріальний стан та політичні й релігійні переконання. Для його власного добра я примирила його з двома єврейськими адвокатами-конкурентами. Я, — Зоня підійшла до вікна і для чогось затягла завіску на нього, — пішла навіть на змову з демоном, — стишила голос, — щоб тільки поставити канцелярію на ноги. Але що ви можете знати про ці справи? Адже навіть ваш чоловік, а мій дотепніший шеф не завдав собі клопоту, щоб дізнатися, як я, технічна сила в його канцелярії, завербувала йому трьох найвигідніших клієнтів з-поміж довколишніх поміщиків… Так, Лесю, так. Меценас, щоб не сушити собі надто голови, задовольнився самим фактом, що графи Дідушицькі звернулися до нього про правниче заступництво у Рільничому банку в справі десяти тисяч злотих… Чи ви вважаєте, що такі справи можуть діятися щасливим випадком тут, у нашім містечку, де маємо дев'ять адвокатів-поляків з партії ендеків? На цьому інтересі ми заробили не тільки два проценти від загальної суми, але й репутацію. Заступництво меценаса в справі купівлі-продажу гарбарні «Шарф ет комп» коштувало мені вже менш зусиль і… енергії… І знову перепало нам два проценти. Але не меценас і не ви, а я… так, пані Лесю, я, друкарка, мусила конферувати з тими панами в кафе «Де-ля-пе» і відповідно репрезентувати фірму «Чуйгук»… І то не тільки нашу фірму персонально, але в деякому відношенні навіть українську інтелігенцію, бо тим шляхціцам здавалося, що українка мусить обов'язково витирати скатертю уста чи ножем рибу краяти. Вам здається, певно, що це ваша заслуга, що пан меценас тепер порядно, якщо не сказати вже елегантно, одягається… Можливо, що це у ваших очах дрібниця, але коли адвокат Чуйгук з'явився в залі розправ у новому костюмі, то суддя, — я випадково була свідком цього, — суддя інакше поставився до нього. Це не був уже занедбаний доктор Чуйгук, але хтось, хто вже самою своєю зовнішністю змушував помічати себе.

Леся дивилася на Зоню широкими, тупими очима.

— Все це було б добре… було б дуже добре… якби… — Леся почервоніла з сорому за Василя, не довівши думки до кінця.

Зоні теж зробилося неприємно.

— Не будьте дитиною, — сказала шорстко, щоб приховати своє збентеження, — вся ця справа торішнього снігу не варта. Кажу вам ще раз: було й нема. Нема й більше ніколи не повториться. Чого вам ще більше треба?

— І ви, — очі Лесі стали аж вузькі від зневаги, — і ви ще вважаєте й надалі можливим наше знайомство з вами?

— Так, — енергійно відповіла Зоня і ще раз повторила: — Так! Тепер уже вважаю можливим… Не робіть такої обурливої міни. Я потрібна нашій канцелярії, як спритний спільник.

Леся зблідла. Сталося це насамперед помітно по губах, що стали блідо-жовтими, як квіт жасмину.

— Ви цинічні — я не можу більше…

— Ні, вислухати мене до кінця то ви ще зможете. — Зоня важко поставила кулак на стіл, наче хотіла поставити печатку на своїх словах. — Я цинічна, кажете? Так, я цинічна, я зла, але, пані меценасова… вас ще у вісімнадцять років життя водила мамця під ручку до церкви, а мною ніхто особливо не цікавився… Навіть за життя батька.

Зоня урвала раптом. Перед ким це вона сповідається? Чуйгукова (зрештою, як і багато інших Зониних знайомих) вважає, що це її, Зоні, щастя, що їй поталанило знайти місце друкарки в адвоката. Може, і мають рацію. В ці прокляті часи навіть місце друкарки за вісімдесят злотих місячно вважається особливо щасливим випадком. Хіба оця випещена мамина дочка змогла б навіть уявити собі стан людини, коли запах жареного м'яса чи смаженої на жирі цибулі може призвести до запаморочення? Але оце Зоня їй скаже. Хай знає.

— І коли я вступила в канцелярію вашого чоловіка, я дуже скоро зрозуміла, що матиму справу з безвольною і не такою вже нормальною, як вам здається, пані меценасова, людиною… А крім всього, він ще й бездара в юридичних ділах.

— Ви не смієте! — здобулася Леся на вияв енергії і притупнула на Зоню ногою. — Ви не смієте паплюжити… — «мого чоловіка» вона й не вимовила.

— Не будьте смішні, Лесю. Ви хочете, щоб я всю відповідальність взяла на себе? А з якої рації, дозвольте запитати вас? Що я хотіла сказати? Ага! Для мене в дуже короткому часі стало ясним, що тут якесь трагікомічне нерозуміння. Якийсь злий дух переплутав наші стільці. Це ж я, до лиха, повинна бути шефом канцелярії, а ваш чоловік мав би виконувати мою роботу… друкарки і технічного секретаря. Але що ж! У вашого чоловіка диплом в кишені, а я собі дівчина з загальною середньою освітою, одне слово, нуль перекреслений.

— І ви вирішили… — промовила Леся, засоромилася і замовкла.

Зоня посміхнулась:

— Як ви все ж таки банально міркуєте, пані меценасова! Навіть біль не загострив вашого ума. Вам здається, що мене цікавить виключно матеріальна користь. А воно трохи не так, Лесю. Трохи не так, але ви цього не зрозумієте.

Може, і справді Чуйгукова не зрозуміла б, коли б друкарка її чоловіка сказала б тепер їй, що нею керувало почуття амбіції. Зоня знала, що в неї вистачило б сили покерувати справами канцелярії так, щоб вона стала одною з найбільш квітучих в їх місті. І чим більш зростала її амбіція, тим більше накопичувалася в ній і якась зла енергія. Іноді хотілося їй просто підійти до стільця, на якому сидів отой бездара, зіпхнути його і самій сісти на його місце. До цього всього додалося ще й бажання помсти. Їй хотілося мстити тому суспільному ладові, що не давав їй, як жінці, можливості самій стати на чолі установи, мстити таким, як оця Леся перед нею, жінкам своїх чоловіків, що просувались у житті за титулом свого чоловіка, як за ширмою, нарешті, самому життю, що так по-мачушиному обійшлося з нею, Зонею. Але кому говорити про всі ці речі?

— І от трапилась нагода, Лесю, і я скористалася з неї. Я свідомо, з розрахунком, так, Лесечко, з холодним розрахунком не боронилась проти незграбних залицянь вашого чоловіка… А може, іноді й делікатно йшла йому назустріч… Бо я знала, що це єдиний спосіб для мене поміняти стільці. Ви ж зрозумійте мене, до холери, нарешті, що я хотіла працювати творчо, а не механічно…

Зоня так заглибилась у свою сповідь, що навіть не помітила, яка зміна сталася з Лесею. Обличчя Чуйгукової, перед хвилиною таке рухливе від внутрішнього хвилювання, тепер наче закам'яніло.

— Ви і він можете робити, що вам подобається, це мене тепер абсолютно не обходить.

Зоня здивовано подивилася на Лесю.

— То ви вирішили розлучитися? — сказала вона. — Яка дурниця…

— Дурниця? — болісно посміхнулась Леся. — Щирість у подружжі… чесність у людських відносинах — це… дурниця по-вашому? Я… — почала за чимсь шукати в сумці, — я… не знаю… для мене це все… Як же ж інакше? Я не можу, я не могла б… Ні, якщо так, то краще смерть.

Зоня, яка ще хвилинку тому явно глузувала з до смішного наївного підходу Чуйгукової до життєвих процесів, тепер розглядала цю саму шепеляву Лесю, як відкриття. Починала поволі розуміти, що Леся не така міщанка, ані така наївна, як їй, Зоні, здавалося. Ба, що більше! Зоня відчувала моральну вищість цієї людини, незважаючи на її обмежений світогляд. Для Зоні стало ясним, що вона ціляла в одного, а її стріла досягла зовсім когось іншого.