Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 78

— Йой, звар'юю від того дурня.

— Та чого ж я дурень, Сташуню? Хочу допомогти тобі.

— Лиши мене саму.

— Та як же ж таку тебе лишати?

— Та мовчи бодай…

Мовчав. Як завжди, вволив її волю. Чортівська дівка так оволоділа ним, що був безсилим супроти неї. Дурійка брала його від однієї думки, що Сташка може погратися ним і кинути, як не одного до нього. Не міг зрозуміти, чого це вона зволікає з одруженням. Та інша на її місці — мамо рідна! — сама тягла б його до вівтаря, а цій наче і байдуже. Так уже звик чоловік, що, власне, Стаха має бути господинею в його хаті, що аж привиджуватись стала вона йому. То ввижається йому вкрита перлистим потом, в білій хустинці набакир за діжею з тістом, то без хустки, кучерява, шиє на машині фартушки дівчаткам, то підтикана вище колін поле грядки на городі, сама як маків цвіт. Хай господь боронить та заступить, щоб це мали бути лише видіння!

Сташка тим часом настільки оговталася, що була вже в силі йти. Ласкаво дозволила Вовкові провести себе аж під браму. Не пручалася, коли поліз цілуватися. Хай собі лижеться, коли йому так цього дуже хочеться, а вона вся й так думками при тамтій парі.

Нарешті дізналася, хто її суперниця! Виходить, що це не від сьогодні тягнеться, коли плітки дійшли аж до Мариськи! Добре то кажуть, пригадує Стаха свої давні думки з приводу Бронка: коли худоба не хоче їсти, то напевно хвора, а коли чоловік уникає жінки, то напевно має іншу!

Як більшість жінок її середовища, всю вину звалювала вона виключно на свою суперницю, на суку. Нізащо в світі не повірить Стаха, щоб Бронко перший став залицятись до попівни. Не беруть паничі попадянок з голими задницями, то вони стали нашим хлопцям вішатися на шию! Те, що на Бронка, яким колись так вона помітувала, задивилася панна Річинська, робило його в очах Стахи понад усяку міру дорогим та бажаним!

Тепер тільки здавала собі Кукурбівна справу, кого вона втратила та як недооцінювала той скарб.

Ох і лють охопила Стаху! Чого вона тільки не вчинила б, якби дала фольгу[142] тій лютій силі в собі!

Могла б в неділю після дев'ятки[143], коли найбільше людей у місті, вчепитися Річинській у патли і кричати на все горло, що попівська шльондра відбиває чоловіка в неї.

Могла узяти сукастого бука, податися на вулицю Куліша і вибити Річинським усі вікна. Могла підпоїти нашівських батярусів і намовити, щоб вдерлися юрмою до Річинських та стали питати, котра тут називається Ольга, бо вони чули, що вона файна… і не дорого бере. Могла підкупити за кілька грошів хлопчаків, щоб тамті ходили за Ольгою та вигукували всякі непристойні кавалки. Могла б, але нічого з цього вона не зробить. Є речі, які велять її розсудкові гальмуватись, чи, як кажуть на Нашівщині, тримати бики, бо процесія йде.

Стаха знає, що коли зробить гранду[144] попадянці, то не бачити їй Бронка своїм любовником, як власної потилиці.

Крім того, Стаха оглядається трохи і на Вовка. Чи є сенс, люди добрі, через попівського запортка втрачати такого жениха? Вовк хай і з лицем, як чайник, але свій чоловічий гонор таки має. Коли йому донесуть (Карольчині дівки перші полетять до нього з такою звісткою!), що Стаха і далі дуріє за Бронком, то Вовк відступиться від свого слова. «Я такий: як з моїм невлад, то я своїм назад».

Про те, щоб ця підлість насухо обійшлася попадянці, теж не може бути й мови.

Не була б Сташка Сташкою, та ще й онукою діда Тимка!

Ольга і припустити це могла, що знервована, з злим виразом обличчя, розпатлана дівчина іде… на неї. Мала господинька поступилася незнайомій з дороги (подумала, що дівчина засліплена великим горем), коли Сташка, порівнявшись з Ольгою, войовничо стала навпроти неї лице в лице.

— Ей, ви, маю вам щось сказати.

— Мені? — не може повірити Ольга, яка вперше бачить цю злу дівчину. Дикою здається і недружелюбна збудженість незнайомої. Очевидно, це якесь непорозуміння, яке вона зараз розвіє. — Ви, певно, маєте мене за когось іншого. Я вас не знаю, — тактовно і лагідно спростовує Ольга.

— Що? Що? Не знаєте? — перекривляє та малу господиньку. — А чіплятися чужого чоловіка — то знаєте?

Ольга більше не сумнівається, що незнайома душевнохвора людина.

Мати божа, рятуй мене!

Розчепірені драпіжно[145] пальці, роз'ярене, пунцове, недобре лице, витріщені з люті очі, приспішений віддих свідчать, що божевільна готова кинутись на малу господиньку як стоїть.

Ольга, смертельно перестрашена, оглядається, чи не надходить хто вулицею. І на думку не спливає малій господиньці, що несамовита дівчина може мати який-небудь зв'язок з Бронковим минулим.

Стаху тим часом чорти беруть від того, що попівська дурепа не догадується, з ким має справу.

— Я спала з Бронком Завадкою, — мусить викласти тупій попадянці на лопаті.

Мала господинька зблідла.

Правда, страх не був єдиною причиною нервового струсу в Ольги. Опинилася раптом в настільки новій і незвичайній для себе ситуації, що не знала, як їй бути. Безпритомний страх перед публічним скандалом (одну з панєн Річинських прилюдно побили — бр-р!), а водночас і гостра легковажна цікавість (ану-ану, що воно далі буде!) паралізували в її свідомості всякі роздуми.

Лише згодом доходить до Ольги, що це саме та дівчина, про яку колись розповідала Олена, буцімто вона труїлася з кохання до Бронка, коли той відмовився від одруження з нею.

Ольга розчарована. Уявляла собі Сташку романтичним, незвичайної вроди створінням, а тим часом бачить перед собою вульгарну дівку.

Щойно тепер озивається в Ользі ображена її дівоча гордість: як сміє хтось казати, що вона чіпляється чужих чоловіків?

— Я… я… — Ольга зосереджує всю волю, щоб зберегти власну гідність, — я надто шаную себе, щоб чіплятись до чужих чоловіків. Ви… помилились в адресі.

Сташка свиснула від несподіванки. Ач, попівське насіння, ще й носа задирає!

— Я тебе зараз як пошаную по бузі, то аж свічки в очах стануть! Чо-сь вилупила на мене бульки? Мовчиш? Боїшся гранди? Га? Тобі набрехали, що в мене криві ноги? На, подивись! — вона задерла спідницю і показала непропорційно до своєї фігури велике, біле, як сир, стегно.

Ольга скорчилася, інстинктивно закриваючи руками живіт. Боялася, що Стаха може її копнути якраз у це місце.

Якого приниження, якої ганьби зазнала вона, Ольга Річинська! І через кого! Якою життєво недосвідченою була, коли думала, що можна безслідно вихопити людину з її середовища. Якою наївною була, коли вважала, що своїм коханням відгородить Бронка від його світу, наче непрохідним живоплотом!

Тепер дістала урок, якого всеньке своє життя не забуде.

Згори, від церкви, показалася стара, по-селянському одягнена жінка. Знизу від моста крокував у їх напрямі поліцай, за ним плентались якісь хлопчаки.

Близька присутність сторонніх людей відразу присмирила Сташку. Вона миттю опустила спідницю і почала приводити себе до порядку. Ольга скористалася з нагоди і пустилася вниз по вулиці Легіонів. Згодом вона нишком оглянулася.

Кукурбівна стояла посередині тротуару, піднявши руки до голови, начеб збиралася розчісувати волосся.

А може, плакала?

Стаха не плакала. Вона проклинала. Проклинала, на чому світ стоїть, попадянку і свою непогамовану натуру. Після скандалу, що вчинила Річинській, буде бачити Бронка своїм любовником, як діда Тимка з того світу!

Ех, Броник, Броник, в політиці з тебе перша кляса, а в житті темний, наче кагла.

Та чи убуло б твоїй попівській булці чи моєму слинявому від того, якби ми з тобою час від часу зустрілися у місячну ніченьку десь у лозах?

Тож не гріх, кармеліто, і не зрада, а найкращі ліки проти ув'ядання.

Але що то говорити, коли нема до кого говорити?