Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 76

— Запам'ятай собі, Нелюню, що мужчина має стільки, скільки почуває. А пан Дорошенко почуває себе ще ого-го.

— Він дійсно, пане добродію, ще ого-го! Давай, Гелюню, може, в тебе щось там знайдеться, вип'ємо за щастя молодих, пане добродію! Гаудеамус ігітур, ювенес дум сумус![137] Вип'ємо, пане добродію, вип'ємо за щастя молодих — це перш за все, за ті маєтки над Дніпром — це по-друге, бо я ще не сказав, Гелюню, що пан Дорошенко, крім того, що полковник, ще й дідич, чи то пак поміщик, пане добродію! Ех, — Нестор хвацько взявся за потилицю, ніби замірявся пуститись навприсядки, — як відберемо землі від більшовиків, тоді, пане добродію, повеселимося у маєтку Василя Івановича! Мелясю, ви собі уявляєте, пане добродію? На тройках з хутора до хутора на млинці, з кав'яром, на пампушки з українським борщем. «Ай да тройка, снег пушистый, ночь морозная кругом…»

Олена найшла пляшку перцівки, яку приховала ще з весілля Катерини. Думала розпечатати на весіллі Славуні. Не довелося розпити її за щастя рідної дитини, то Олена офірує її за щастя дочки Михайла (за Меланину лише не пила б!).

Олена, яка по смерті Аркадія навчилася надавати вагу достаткам, обережно спитала з чемною інтонацією:

— А з чого будуть жити молодята по шлюбі? Мені здається, що петлюрівські полковники не отримують пенсії.

Меланія і цим разом захистила майбутнього зятя:

— А нащо пенсія молодому здоровому мужчині? Це — по-перше. По-друге, вже все обговорено і вирішено. Дотепер пан Дорошенко працював художником. Тобто художньо розмальовував церкви, реставрував образи, але тепер має намір зайнятися чимось серйознішим. Хоче відкрити на Поділлі українську фарб'ярню, чи, як він каже, красильню. Я тобі кажу, Гелюню, він усіх нас вчить тепер правильно говорити по-українськи, так смішно! Такий амбітний, кажу тобі, спішить, щоб до весілля пустити фабрику в рух. Каже, що не хоче, щоб пізніше говорили, — а ти знаєш, які наші галичани? — що він побудував фабрику за віно, чи то придане — треба казати, за придане жінки. Хоч не без того, щоб Аврельця щось не дістала з дому. Певно, голу-босу я її з хати не випущу, але він має свої амбіції, а я не перечу, Гелюню, не перечу, бо то добре, коли мужчина ще не втратив амбіцію. Це не те, що той пройдисвіт Тихий. Полковник відразу показав нам свій родовід. Має намальоване таке гінекологічне дерево.

— Не гінекологічне, а генеалогічне! — реготався до сліз Нестор.

— Я, швагре, латини не вивчала. Зрештою, ви всі знаєте, про що мені йдеться… таке дерево, з якого видно, що він дійсно походить з гетьманського роду. Це не те, щоб мені хтось там сказав, а сама я на власні очі бачила те дерево.

— Якщо він такий маляр, як тіточка говорять, то може й цілий ліс намалювати, а не лише одно дерево, — озвалася Ольга, навіть не здогадуючись, як глибоко вона вразила тітку.

Правда, Меланія стрималася, але червоні лапчасті плями на шиї свідчили про те, що всередині у неї все кипить. Проте, пам'ятаючи, либонь, що вона в недалекому майбутньому теща гетьманського нащадка, обмежилася лише короткою реплікою:

— Заздрість завжди злослива.

Аби вдруге не вразити тітки, Ольга відвернула лице від неї. Стільки було написано на ньому глуму й співчуття!

— Правильно, — рявкнув знічев'я Нестор, якому перцівка повернула попереднє охмеління. — Правильно! Українська фарб'ярня. Та хай і буде написане «фарб'ярня», а ніяка там «красильня». Я проти більшовицьких українських словечок, проти, пане добродію, і баста! Нам, українцям, пане добродію, треба прибирати все до своїх рук. Добре робить Василь Іванович. «Українська фарб'ярня», але тільки «фарб'ярня». Я хотів би спитати, пане добродію, чому дотепер нема в Нашому українського похоронного закладу? Український і польський цвинтар то є, а чому, пане добродію, лях має дороблятися маєтку на наших українських небіжчиках? Хіба вони за життя були меншими патріотами, ніж ми? Чому, — перепрошую панни, ми всі тут дорослі, наймолодшої, слава богу, нема серед нас, — так нетактовно згадав неприсутню Славу, — чому, питаю, навіть у Львові немає українського бардачка з українською вивіскою? Чому українські холостяки, як говорить Василь Іванович, не кавалери, а саме холостяки, мають набивати кишені польських і єврейських бандерш? Добре говорить Славко, з ним я згодний на сто процентів, пане добродію: доки немає українського кабаре, національно свідомої проститутки, доти ми не доросли до державної нації. І хай нас доти копають і плюють нам у пику різні шляхтичі-ляшки…

— Несторе, — заскиглила Олена, — ти б хоч рахувався з тим, що дівчата слухають.

— Не звертайте уваги на нього, — виручила Олену Меланія, пхнувши енергійним рухом Нестора на диван. — Він уже готовий. Не треба було йому ще тієї перцівки давати, та пропало! Я хочу ще сказати, — повернулася вона до такої милої її серцю теми, — що мій майбутній зять обіцяє і Марусю забрати до себе, бо молоді, — ти питала, Гелюню, на які кошти вони житимуть, — зараз по шлюбі виїдуть.

— Куди? У маєтки молодого під Києвом? — спросоння вигукнув Нестор. — А то щоб мене не забули! «Ночь морозная круго-ом!..»

— …Маруся дістане роботу на фабриці… ні, ні, не фізичну — теж щось! — буде там рахівником чи бухгалтером; адже панна закінчила гімназію. А потім, — закашлялася Меланія, — як у Аврельці буде маленьке, бо Василь Іванович — побожна людина… не з тих сучасних фіфаків, що дивляться на благословенство боже, як на катастрофу, то Маруся, аякже, допомогла б їй коло дитинки, а пізніше… все, все вже домовлено, малого я заберу до себе. А для Марусі пан полковник теж має кавалера.

— Браво! Бравіссімо! — знову зірвався Нестор, про якого всі думали, що він уже заснув. — Але, Мелясю, але… що отець Голубінка на це?

Такої нетактовності не могла вже знести Меланія. Забувши, чия вона теща в найближчому майбутньому, обізвала Нестора мургою, хамом та свинею і заявила, що вона не може далі залишатися з ним під одною стелею.

Роз'юшена вибігла з хати, а Нестор, розуміється, за нею, бо хоч і п'яний, та все ж таки не дурень псувати добрі взаємини з представником гетьманського роду (а може, й претендентом на булаву!), пане добродію.

Ольга й Неля дуже скептично поставилися до щастя, що його вдалося впіймати Аврельці. Просто навіть не мали охоти розмовляти про нього, таким видалося воно їм бутафорним.

Олена була іншої думки. Яка там Меланія не є, але на брехні ще не впіймала її Аркадієва жінка. Зрештою, що за сенс видумувати всю цю історію? Однаково шило з мішка вилізло б, а тоді що? Хоч до Америки виїжджай з сорому?

Олена не заздрила, боронь боже, але таки дуже дивувалася: диви, диви, як воно сталося!

Жила собі десь у глухому селі нічим не примітна, не дуже-то вродлива, не дуже-то здорова дівчина — і раптом, наче в казці, з'являється лицар і просить стати його дружиною.

Не розуміє лише Олена, чому вона не заздрить (хоча б і тією найблагороднішою заздрістю), тобто чому не бажала б такого щастя жодній дитині.

Щоб знайти сяке-таке виправдання цієї незвичайної події, Олена починає вишукувати всі добрі прикмети характеру Аврельки. Дівчина, правда, не красуня, зате, боже мій, порядна, господарна, скромна, спокійної вдачі, домосідка, не політикантка, не феміністична діячка, не передових поглядів, а чого ще більше треба немолодому, нікуди правди діти, чоловікові від молодої дружини?

Тільки Мариня ніяк не може заспокоїтися. Оленин оптимістичний підхід до справи тільки роздратував її.

— Ой, як їмосць зараз усьому вірять! А я їмосці кажу, що тут справа нечиста. Згадають їмосць моє слово! Тут щось не так.

— Моя Мариню, що тут може бути не так? Навіть коли б пан полковник…

— А їмосць бачили його полковницькі документи? — грубо перебила Мариня.

Олена преспокійно продовжувала далі:

— Навіть коли б пан полковник був уже раз жонатий, то й тоді нічого страшного немає. У православних розвід дозволяється, а тепер пан Дорошенко перейде на греко-католицьку віру. А що ще більше може бути не так?