Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 60

Лежачи на кушетці, Безбородько ловив вухом рип дверей у приймальні. Зранку здебільшого відвідували його селянки. З цими найменше церемонився.

Заки хвора готувалася до огляду, кількома вправними питаннями він вивідував про майновий стан пацієнтки. Залежно від її фінансової спроможності отримувала вона шпильку чи просвітлення. Справа в тому, що укол чи рентген були в очах селян тими магічними функціями, що давали Безбородькові право завищувати гонорари, як сам висловлювався, до «плюс-мінус безконечність».

Час від часу давав шпильку чи просвітлював для автореклами безкоштовно. Вживав і такого прийому: при двох перших візитах залякував пацієнтку страшною, мало що невиліковною хворобою, а згодом, застосовуючи найдивовижніші процедури, «чудотворно» виліковував жінку. Наприклад, майже півроку масував здорову матку однієї з околишніх поміщиць, яка не могла завагітніти, а тим часом потай лікував її чоловіка від імпотенції. Вся пікантність була в тому, що одне від одного втікали з кабінету доктора Безбородька чорним ходом. Коли народився спадкоємець, вдячні батьки назвали його ім'ям доктора — Теофіл. Безбородько, крім гонорару, отримав ще дарунок від батька, щоб не знала мати, і дарунок від матері, щоб не знав батько, та спільний від імені сина.

Були це поодинокі випадки, коли панове шляхта віддавала перевагу лікареві-українцеві перед поляком. Така зрада патріотичним почуттям пояснювалася тим, що національна відрубність доктора давала більший процент гарантії збереження таємниці.

Була категорія пацієнток, що потрапляли до кабінету Безбородька за попередньою домовленістю з Катериною. Клієнтура ця складалася переважно з елегантних дам, які мали нещастя забутися в час відсутності своїх чоловіків. Були це переважно жінки офіцерів та великих промисловців, сама професія яких вимагала довгого перебування поза домом. Ці входили в його кабінет не через приймальню, а просто з спальні Безбородьків. Являлись заплакані, нещасні, нерідко перебрані, перестрашені, а водночас безсоромні у своїй робленій розгубленості, спітнілі від нервового напруження, з єдиним проханням, щоб абсолютно таємно.

Дами часто розплачувалися не грішми, а золотими предметами, які нібито губили, коли пізніше доходило до звіту перед чоловіками.

Будучи позбавлений інших емоцій, Безбородько знаходив у собі майже хворобливу насолоду в розпитуванні, власне, таких пацієнток.

Ставив начебто у зв'язку з випадком, що їм трапився, непристойні, завуальовані латинською мовою запитання і відчував садистичну приємність, спостерігаючи, як ті горді, неприступні, цнотливі на вулиці дами знічувалися під його поглядом, який вимагав детальної відповіді.

Цими самими дверима входили у кабінет Безбородька і малолітні дівчатка. Декотрі залякані, захриплі від плачу, інші спокійні, просто несвідомі становища, в якому опинилися, а ще інші зухвалі, бувалі, незважаючи на свій вік. Приводили їх і платили за них гонорар старші панове, які з порога заповідали, що гроші не грають ролі, аби тільки все благополучно і абсолютно секретно.

В таких випадках Катерина набиралася нахабства і заломлювала суми, що переходили всякі межі пристойності.

Останньою з пацієнток того ранку увійшла бліда, негарна, з синцями під очима молодиця в чистій сорочці. Ця деталь запам'яталась Безбородькові. Чиста сорочка на пацієнтці був його коник. Могли мужики в себе дома жити поспіль з свиньми, але, коли вибиралися до лікаря, повинні б, до дідька, вимитись і надіти чисту сорочку. На жаль, цього не міг втовкмачити у їхні порожні голови. Дехто з них просто не міг зрозуміти, чого треба переодягати сорочку в будень. Ця анемічна селянка була в цьому відношенні приємним винятком.

— На що скаржитеся?

Не певний, чи жінка зрозуміла його, перепитав:

— Що вам хибує?

Жовтавий рум'янець покрив щоки селянки. Зі спущеними додолу очима соромливо призналася:

— Ади, віддала-м ся та й не можу в тєжу зайти. А тато хочуть внука і гризуть мене, а я… Що я?

Поверховий огляд переконав його, що має справу з рідкісним випадком.

— Злазьте з крісла і одягайтеся.

Молодиця тремтячими руками почала натягувати на себе спідницю, задихана, з відкритим ротом, палаючими від нетерпіння очима вдивлялася в Безбородька і чекала вироку для себе.

— От що я вам скажу, молодице, ви не заходите в тяжу тому, що ви не богородиця.

Не розуміла, що пан доктор до неї говорить.

— Для того, щоб зайти в тяжу, треба спати з чоловіком, — відрубав він.

— А в мене є, прошу пана доктора, шлюбний чоловік.

— Таким чоловіком, як ваш, можна кагли затикати. Ви з якого села?

— Ади, з Вишні.

— А, Вишня. — Заново охопила його злість на бабу, що не знає, до кого попала. Може, ще ширше розкрила б рота, коли б довідалася, що перед нею зять самого каноніка Річинського. — А як ви пишетеся? — спитав немов з співчуттям до покійного тестя, який мав нещастя жити серед тих туманів.

— Явдокія Курочка писала-м ся, а тепер по чоловікові Савицька.

— Слухайте, Савицька, чоловік вас любить?

— А звідки я можу знати, прошу пана доктора?

— А хто може знати? Б'є вас чоловік?

— Нє! Відколи побрали-сьмо ся, ще не поклав на мене руки.

— То зле, що чоловік не хоче на вас руки покласти. І не обіймає вас? Не зачіпається ніколи з вами?

— Нє… — сказала по надумі, начеб мусила насамперед пригадати собі, аби не сказати неправди.

— От видите, тому ви й у тяжу не можете зайти. Скажіть свому чоловікові, хай прийде сам до мене.

З-під опущених вій покотилися сльози.

— А він мене не послухає, прошу пана доктора.

— Так? То він у вас такий бутний?

— Ади, такий, що не послухає.

— То, може, в нього любаска є, коли він не хоче жінки слухати?

— Нє, нема.

— А ви звідки знаєте? Він вам казав?

— А де б я з ним у таку бесіду заходила? Люди кажуть.

— Ага, люди кажуть, що у вашого чоловіка нема любаски. Ну, як люди кажуть, то мусить бути правда. А тепер слухайте, що я вам скажу: ви не можете мати дітей, бо ви ще дівка. Розумієте мене? Тому перекажіть свому чоловікові, що доктор казав, тобто я, аби він зайшов до мене, бо інакше не буде у вас дітей. Так і скажіть чоловікові, що наколи він не прийде до мене, то так і не зайдете в тяжу.

Сльозина скотилася по масному блідому лиці і впала на намисто.

— А він не хоче дітей, прошу пана доктора.

— Так? Не хоче? Якщо він сам не хоче дітей, то можете не переказувати, аби приходив до мене. Нічого я на це не пораджу вам, молодице. Ще учені не винайшли такої машини, щоб замість чоловіків робила жінкам діти. Давайте п'ятку та й ідіть з богом.

Жінка стояла наче вкопана. Можливо, не зрозуміла, за що має п'ятку давати, коли й так нема надії, щоб вона могла матір'ю стати.

— Пане доктор, а може б, ви таки щось помогли?

— А, ви хочете, щоб я зробив те, чого не доробив ваш чоловік?

Спустила голову ще нижче. Вимагала від лікаря хірургічного втручання, тільки не знала, як це висловити у пристойній формі. Лікар зрозумів, про що їй ідеться, але гейби завзявся, аби не допомогти їй.

А може, падоньку мій, п'ятки замало? Вона може дати й більше. Стати її на це.

— Якби треба доплатити, прошу пана доктора…

— Ідіть, жінко, додому, бо я вже втомлений. І доплати вашої мені не треба (дала б мені жіночка, коли б чула, що мені доплати не треба!). Треба, щоб чоловік любив вас, бо інакше нічого з того не вийде.

— А як би то… прошу пана доктора, зробити?

— Ідіть до ворожки, вона вам порадить.

— Я вже ноги свої виходила. Нічого не допомагає.

— Як ворожка вам нічого не допомогла, то і я безсилий в цих справах. Давайте швидко п'ятку і йдіть з богом.

Хвильку наче вагалася:

— А то ніби… за що?

Безбородька зірвало:

— За те, дурна бабо, що час стратив з тобою!

Не чекаючи, поки жінка вибереться з приймальні, не помивши, як звичайно, рук, увійшов у спальню. Крізь відхилені двері у їдальню побачив за столом невістку Ілаковичів. Любив поговорити собі з жінкою Славка Ілаковича. Імпонувала в Орисі безпардонність, з якою вона прибирала до рук аристократів Ілаковичів. Цього він, чорт би то взяв, не зумів у стосунках з Річинськими!