Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 53

— Дивись, — втішилася Олена, — а я й не знала, що ти так любиш дітей.

Була рада, що бодай щось одне благородне вдалося їй відшукати в невістці Ілаковичів.

— Я дітей, цьоцю, ані люблю, ані не люблю. Не знаю, яка була б з мене мама. Одне певно знаю, що дитина відтягнула б мене від того старого диявола.

— А ти молись…

— Хай цьоця не вмішують у ці діла ще й бога! — крикнула вона.

Олена відступила від молодої Ілаковички, як від гріха.

Найбільше здивувала Олену сама Несторова.

Коли Олена делікатно зробила їй докір, що їй, дружині, мовляв, треба було раніше втрутитись в амури Нестора з Орисею, та казала:

— Ти маєш рацію. Я не повинна була допустити, щоб той шалапут так повівся з Орисею.

— Я ж, власне, говорю, що ти, як законна жінка…

— Ти мене не розумієш, — болісно стягнула лице Несторова. І її відразу знервувало, що Олена не так сприйняла її слова. — Я не про це, Гелю. Я журюся, що йому так скоро набрид роман з Орисею. Можеш мені вірити, що це неспроста. Напевно, запримітив собі якусь іншу, та ще й не знати кого. А так, Орися бодай своя, і гріх залишився б при родині. Я вже така змучена тими його амурами, така змучена, що ходячи сплю, а прийде ніч — я ока не замружу.

На фоні цих усіх невеселих подій Суліман силою факту являвся єдиною розрадою для родини, особливо для Нелі. Свідомість, що вона скоро покине маму і всіх інших, поблажливо настроювала Нелю до кожного зокрема.

Суліманові дозволяла вона годинами сидіти біля себе й говорити, що йому подобалося.

— Я сьогодні бачив… Чуєте, Нелюська?

— Чую. Я все чую. Мені просто вигідніше лежати з заплющеними очима. Говоріть, Суліман, говоріть.

— А чому ви мені ніколи не скажете «Рафаїл»? Я був би щасливий, аби ви мене кликали Рафаїлом.

— Добре, Суліман, буду вас звати Рафаїлом. Говоріть далі… Що ви бачили?

— Рафаїл бачив блідо-рожеві півонії й думав про вас.

— А що я маю спільного з півоніями? Вони не пахнуть і так скоро облітають…

Суліман заклопотаний. Велика біда для людини так багато почувати і так не вміти передати це інтелігентними словами.

— Я не вмію вам цього сказати, Нелюська, але ті півонії були дуже гарні… дуже… Ви, ну, ви… рідна сестра для всього, що гарне. — Був радий, що нарешті вдалося йому передати свою думку. — Я часом читаю псалми Давида і теж думаю про вас, хоч там нема й близько слова «Неля».

— А що ви ще читали?

— Я читав коран…

— Ви читаєте по-перськи, Суліман?

— Чого зараз «по-перськи»? Я читав коран по-польськи.

— І що ви там вичитали?

— Там є одна сура…

— Що за Сура? Що ви говорите, Суліман, опам'ятайтеся!

— А чого я потребую опам'ятовуватись? Сура — то такий короткий віршик. Нелюська не знала цього?

— Не вчили такого в гімназії, Рафаїле.

— Ви сказали, Нелюська, «Рафаїл»? Ви тепер не дивіться на мене. Я не хочу, а дурні очі беруть і самі плачуть. Але я не буду. Я буду вам казати про ту суру в корані.

— Кажіть.

— Магомет каже, що по смерті побожних магометан буде чекати рай з гуріями…

— Гурії… Гурії? Таж то непорядні жінки. Як вони попадуть в рай? Чи ви не наплутали чогось, Суліман?

— А, про гурії вчили панянок в гімназії? То паскудне слово, Нелюська. Не кажіть його більше. Воно не пасує до вашого гарного рота.

— Я вже його забула, Суліман.

— А чому не «Рафаїл»? Нелюська чує? Я не хочу по смерті гурій, а хочу мати рай на землі і дивитись на Нелюську живу.

— Я скоро помру для вас, Суліман.

— Що значить Нелюська помре для свого Рафаїла? Як ви можете для мене вмерти, як ви собі мешкаєте в моєму серці? То треба насамперед, щоб моє серце вмерло, так?

— Чого ви такі до мене, Суліман? Не треба, бігме, не треба.

— Ну, а як я можу до вас інакшим бути? Може би, я і сам хотів інакшим бути, а не можу. Я ж вас люблю, Нелюська. Ще покійний Аркадій знав, що я вас люблю.

— Не говоріть дурниць, — хмуриться Неля.

— Я кажу правду. Чого я вам мав говорити неправду про покійника. То гріх. Аркадій за це був дуже сердитий на мене.

— Не називайте мого татка Аркадієм. Він вам не був товаришем.

— Ну, товаришем не був, а може, був чимсь більшим, як товариш? Але каже Нелюся «ні», то хай буде ні. Яка мені різниця, чи Аркадій, чи отець Аркадій? Отець Аркадій був злий на мене, що я вас люблю.

— Хіба наш татко коли-небудь міг бути злим?

— Ну, за таке хто був би добрий? Він, може, не знав, що я хочу, щоб ви були моєю жінкою, майн вайбеле. Ну, як має бути в порядку, законною жінкою, аби все було, як припис вимагає, щоб все в порядку…

— Я теж хочу, Суліман, щоб у моїм житті було все в порядку.

— Ну, — він схопив Нелю за руки, але зараз же схаменувся і лише гладив ковдру поблизу них, — як ми обоє хочемо того самого, то вже добре.

— Я трохи іншого хочу, Суліман.

— Але Нелюська не є зла на мене, а то вже добрий знак для мене.

— То найгірший знак для вас, Суліман. Ви нічого не знаєте. Ах, всі ви нічого не знаєте. Але я хотіла б вас щось запитатися: вам не було б страшно одружитися з дівчиною, яка вас не любить?

— Що значить «не любить»? Любити або не любити можна лише кавалера, а чоловіка… Ну як можна не любити шлюбного чоловіка? Суліман цього не розуміє.

— А Рифка була ваша шлюбна жінка, а ви її не змогли полюбити?

— Рифка… я перепрошую за погане слово — Рифка була гурія.

— Але щоб стати чиєюсь жінкою, як ви гадаєте — треба трохи його любити? Хоч трохи симпатизувати йому?

— Не треба бути недоброю до нього, от як ви до мене, Нелюська, не є анітрохи недобрі. Якби тільки завжди були до мене такі, як тепер, а Суліман… Нелюська ще не знає, що Суліман може. А Суліман зробить вже так, що Нелюся його полюбить, а всі будуть дивуватися, ци… ци… ци панна Річинська полюбила Рафаїла. Ой, то буде файна чудасія!

— А як ви зробите, Суліман?

— А Нелюська не чула, що Суліман чарівник? Покійний Аркадій, перепрошую, покійний отець Аркадій знав про це.

— А ви мене зачаруєте? Можете мені сказати, як ви це зробите?

— Що значить казати? Казати можна, але нащо казати? То треба робити, розуміє Нелюська?

— А як ви ті чари зробите?

Суліман ніби міркує хвилину. На його лиці блаженний, наче трохи дурнуватий вираз.

— Суліман зробить таке, що Нелюська буде дивитись на Рафаїла, а буде його бачити, ну, буде бачити кого захоче, кого собі Нелюська любить. Це будуть міцні чари. Нелюська буде дивитись на мої очі, на мої губи, на мої Руки, на мою фігуру, а буде бачити його очі, його губи, його руки, його фігуру. Буде слухати, що я говорю До Нелюськи, а буде чути його слова. Ой, вей мір, що то будуть за чари.

Нелі стає моторошно. Так, Мариня справді має рацію. З Суліманом щось недобре.

— Суліман, а звідки пішло ваше прізвище? Воно ж не єврейське?

— То Нелюську цікавить! То я можу сказати. До цісаря Йосифа II…

— Я чула, що був такий Франц-Йосиф.

— Нелюська, то інший. Франц-Йосиф наш з вами цісар, а Йосиф II, уй, він жив… Я не можу сказати, коли він акурат жив, але що він дав таке розпорядження, що до першого січня 1788 року єврейські родини мали вибирати собі родові імена. Що значить родові імена, коли загалом ще не було прізвищ? Ну, і кожний, Нелюся розуміє, кожний, хто міг підмазати, старався для свого роду дістати гарне прізвище. Нове прізвище мусив ствердити кагал і окружний ребе, а апробувати пан крайсгауптман. Що я можу більше казати? Брали хабарі і ребе, і найстарший в кагалі, і через своїх людей сам пан крайсгауптман. Ой, тоді цвіла така спекуляція з тими прізвищами! Пани старости поділили прізвища на першу, другу, третю категорію. Нелюся розуміє? Найдорожче коштувала перша категорія. Це були прізвища квітів або дорогих каменів. Ну, наприклад, Розенталь чи Гольдштейн. Менше коштували звичайні камені, як Айзеншток чи Керн, а хто не мав звідки дати куку в руку або розсердив чимось кагал чи старосту, тому на зло давали погане прізвище. Ну, наприклад, Гунд, Штір.