Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 51

Якою наївною показала себе Олена, коли тлумачила зятеві і лікареві, котрого привіз Суліман із Львова, що Нелюся нічого такого не їла і блювоти, слава богу, не від шлунка.

Коли Олені сказали, що в Нелі менінгіт, вона зомліла. Поблідла раптово (пізніше Ольга говорила, що ця хвилина чомусь нагадала їй збігаюче молоко на кухні), і, заки встигли підбігти до неї, Олена лежала вже на землі. Коли опритомніла, львівський лікар терпеливо пояснив їй, що існує декілька форм запалення мозку, а у дочки добродійки за всіма симптомами гострий лімфацитарний менінгіт, який повинен би («Повинен би, а не напевно!» — нотує собі в пам'яті Олена) пройти без ускладнень і наслідків.

— Я перепрошую пана доктора, а може, то помилка? Звідки у моєї дитини така паскудна недуга? В нас у родині, прошу мені вірити, ніхто ніколи не хворів менінгітом.

— Могло статися від запалення вуха.

— Не пам'ятаю, щоб вона скаржилася будь-коли на запалення вуха. Лягла звечора здорова, а вранці вже не могла підняти голови з подушки. Так задубіла їй шия, ніби, не дай боже, паралізувало її.

— Правильно, наступила рігідність м'язів потилиці.

— Потім почала скаржитися, що заважає їй сорочка на тілі. Що б це могло бути, пане докторе?

— Звичайна гіперестезія шкіри.

— Як пан доктор кажуть?

— Кажу, що при цьому захворюванні буває така ознака.

— То пан доктор зовсім певні, що в Нелі пройде воно безслідно?

Посміхнувся співчутливо:

— На жаль, пані добродійко, в медицині ще так мало зовсім певного. Будемо сподіватися кращого. Особливо вважаю, що хвороба протікає нормально. Поки що без ускладнень.

Передбачення лікарів справедливе: Неля пролежала в ліжку рівно два тижні.

Тим часом відбувся процес Маркіяна Івашкова. Судили його не в Нашому, а у Станіславі. З цього приводу кружляли різні версії, але жодна з них не здавалася Олені досить правдоподібною. Десь Мариня принесла в хату відомість, що процес перенесено до Станіслава тому, що нібито у Нашому готувався напад на підсудного. Побратими збиралися відбити його у поліцаїв.

Сам процес тривав небувало коротко. Всього три дні. Доктор Гук був обурений недбалістю цієї судової процедури. На його думку, трьох днів було замало, щоб прочитати бодай акт обвинувачення.

Вирок у справі Івашкова ні для кого не був несподіванкою: кара смерті з заміною на довічне ув'язнення.

Олена, яка весь час тремтіла за Нелині нерви, боялася, що газети з одного і другого табору, тобто націоналістичні і проурядові, будуть розписувати процес на цілі сторінки. Воліла, щоб лише мимохідь згадали про засуд.

Отець Сидір пояснив Олені, що при теперішній політичній ситуації, тобто перед обличчям спільної небезпеки, не час роздувати взаємні нападки. Тим-то одна й друга сторони обмежилися короткою інформацією про вирок. Крім того, по секрету кажучи, у ці справи втрутилися і церковні власті. Прошу взяти до уваги, що детальні, з співзвучливою тенденцією описи «героїчних» вчинків підсудних, тобто нападів на поштові карети та банки, виготовлень пекельних машин, мали рішуче негативний вплив на підростаючу молодь. Зрештою, дорога кузино, преса переситилася вже описами політичних процесів, а редактор, чи то пак, видавці газет мусять рахуватися з уподобаннями своїх передплатників чи взагалі читачів. Як то кажуть, дивись, з чого хліб їси. Сьогоднішня публіка, прошу панства, воліє, пробач, Гелю, трагедії на грунті сексуальнім, а не політичнім. Зрештою, «волєнті нон фіт ініурія», тобто бажаючим не діється кривда. Знають, на що ідуть, хай відпокутують своє.

Олена мала тепер лише один клопіт: подбати, щоб Нелюся в якнайлагіднішій формі, якомога пізніше дізналася про засуд Маркіяна Івашкова.

У час нещастя в домі Мариня визначила кожному його функцію: ліки довірила Безбородькові, інформування родичів і знайомих про стан здоров'я Нелі передала малій господиньці (Зоню не допускала до хворої), Олені залишила молитви, сльози та бідкання. Сама облюбувала роль ходити коло Нелюськи, аби вона виглядала, як ангелятко.

Коли Неля так одужала, що могла сидіти на ліжку підперта подушками, Мариня стала одягати її, наче напоказ. Насамперед повитягала з куфрів стару, ще з Олениного приданого, постільну білизну, з не модними вже ручними мереживами та гаптами, й нарядила нею ліжко. В кімнаті відразу війнуло передвоєнною атмосферою. Потім саму Нелю стала одягати у старосвітські нічні сорочки з рюшками та бантиками, ще й поверх того у матіне, так що з розпущеним по подушці волоссям (випадало тепер їй цілими жмутами!) змарніла, щупла Неля виглядала, як велика лялька прабабуні.

Суліман був тепер щоденним гостем у Річинських. Мариня домоглася, щоб з'являвся викупаним, виголеним, щодня у свіжій сорочці. На все погоджувався. Не міг лише перемогти себе, щоб стримувати сльози перед Нелею.

— Чого Суліман шмаркає? — брутально приводила його до порядку Мариня. — Нелюсі для здоров'я треба бачити довкола себе веселі обличчя, а Суліман, як навмисне…

— То від великого щастя, що Нелюська взяла хворобу під ноги. Хай Мариня гляне, що то за краса. Ци… ци… ци… Бог забувся і втратив міру. Така слічна… ци… ци…

— Не для пса ковбаса, — відтинає йому різко Мариня, а потім скаржиться Олені на маклера: — Чого той Суліман вічно лазить сюди? Їмосць не зауважують, як він пасе очима нашу Нелюську? Я на місці їмосці гнала б його з хати під сто чортів. Я кажу їмосці, згадають їмосць мої слова, що з його очей зло світиться.

— Тепер Мариня гнала б його під сто чортів, але як спровадив лікаря аж зі Львова, як носив помаранчі та цитрини під час Нелюсиної хвороби, то було все в порядку? Не можна так, Мариню. Мариня любить у всьому тільки чогось поганого дошукуватися. Суліман побожний чоловік і тому має милосердя до хворих. В свою чергу я ніколи була б не подумала, що ізраїліт може мати таке серце до християн, — повторила колись уже нею сказане, хоч і не з тим глибоким переконанням. Суліман уже і на Олену справляв враження не зовсім нормального. Аби не зрадити своєї підозри перед Маринею, сказала: — А як його любили покійний наш отець, не пригадує собі Мариня?

— Йой, їмосць як щось скажуть! Отець мали з ним інтерес, а їмосць зараз «любили». Яка любов могла бути між ними?

— Любов не любов, а те, що Мариня скора кожного лише обчорнити, то правда. А то великий гріх, Мариню!..

— А я гріх у міх, а зверху буком!

Першим з-поміж чужих, кого побачила Неля, коли прийшла до свідомості, був Суліман.

— Суліман, ви давно тут?

— Я завжди при вас, Нелюська.

Мариня внесла додатково пояснення:

— Як паннунця захворіли, то всі ніби голови втратили. Всяке припускали, а ніхто не міг вгадати, що таке паннунці. Панна Оля чомусь думала, що то тифус, преч би ся казав. Панна Зоня видумала якусь еспанку. Їмосць тільки все своє, що то від жолудка. А тітка Меланія так перестрашилася того тифусу, що ще й дотепер носа не показала. Один ви, Суліман, нікого не побоялися і приходили щодня. Він казав, прошу паннунці, — хихикнула злобно Мариня, — що хоче або заразитись і разом з паннунцею вмирати, або разом жити. А я йому казала, що вмирати може, а жити — не для пса ковбаса.

— То правда, правда, Суліман? — по-дитячому допитувалася Неля.

Розповідь Марині бавила Нелю. Відколи перемогла хворобу, світ і все в ньому видавалося їй інакшим, як до того часу. Ніби побувала в далекій і довгій мандрівці, а за час її відсутності якась всемогутня рука зробила генеральний порядок на світі й все замінила на краще.

Реально жила Неля тільки тим, що їй потрібно буде зголоситись до Янічека, після чого замкнуться за нею ворота цього світу.

Саме з цієї причини терпеливо зносила візити Безбородька і Катерини. І слухала їх тільки у піввуха. Всі її думки були у невідомому, але не страшному (адже так, Маркіяне?), недалекому майбутньому.

З підозрілої поведінки Катерини (надто вже сестричка вихваляла таткового заушника) Неля здогадувалася, що Безбородькова плете нову сіть довкола неї, але це її найменше цікавило, а тим паче хвилювало. Абсолютна впевненість у тому, що вона, Неля, тимчасовий гість серед них, додавала їй сили і відваги.