Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 43

Згадалася зрадлива травинка на п'ятці з часу дитинства.

— Як там надворі? — спитала Олена, старанно крутячи ложечкою в склянці, щоб цукор не залишився на дні. — На дощ не заноситься?

— Ні. Чудовий сьогодні вечір, мамо.

— То добре, — відразу заспокоюється Олена.

Думає про Славу. Щодня, щогодини паралельно з іншими поточними справами думає про свою наймолодшу дочку. Вірить, що у тиху погоду з її дитиною не може статися жодного лиха.

Думає про Аркадія.

Якщо не буде зливних дощів, то братки другого насадження біля гробівниці зацвітуть дуже скоро. Спеціально просила садівника, щоб дібрав самих синеньких. Буде лежати собі небіжчик, наче у віночку.

Стривайте, а чому на лісничівці ніколи не садили братків? А, напевно, тому, що їх треба рік наперед висівати, потім пересаджувати, а там ніколи не було часу. Так, так, напевно, тому!

Ольга увійшла в дівочу. Підійшла до вікна, не засвічуючи лампи. Бронко стояв на вулиці, якраз проти її вікна.

Пішла. Помилася. Роздягнулася. Лягла у ліжко, а потім піднялася і ще раз глянула у вікно.

Бронко не сходив з місця.

«Моє щастя береже мене», — подумала, безумна від щастя.

Друга зустріч могла бути випадковою, але, мабуть, було навпаки. Романик влучив момент, коли Неля поверталася з церкви сама, без товариства сестер і матері.

Оперуючи то недомовками, то не зовсім відвертими запитаннями, він вправно поновив колишню розмову поміж ними про Івашкова, і Неля сама стала розповідати йому про своє ставлення до Маркіяна.

Романик слухав дівчину уважно, з нахиленою до неї головою. Потім перебив Нелю. Зробив це жестом, мовби просив слова.

— Така справа, панно Нелю. Все це слова. Пєнкне романтичне слувка[88], як каже поляк, а хлопові треба реальної допомоги. Якби ви захотіли, ви змогли б багато зробити в цій справі.

Що за збіг обставин! Не так давно Катерина теж переконувала її, що вона, Неля, зможе багато допомогти родині, якщо зважиться на візит до Сулімана.

Але, попри все, хотілося вірити, що в даному випадку вона справді може відіграти якусь позитивну роль у житті Маркіяна.

Нелина романтична натура жадала, щоб вироком долі саме їй судилося що-небудь змінити в житті того хлопця.

В чому могла б проявитися її допомога? Може, зважаючи на близький судовий процес, піти до когось щось попросити, дізнатися про щось?

Не дуже звертаючи увагу на її гарячкові запитання, Романик чвиркнув крізь зуби.

— То ви аж такі певні себе, панно Нелю? Вам здається, кицю, що ваша гарна бузя може хлопа від шибениці врятувати?

Як же грубо з його боку і несправедливо! Сам же казав, що вона могла б багато допомогти Маркіянові. Навіщо тоді ця несмачна іронія? Чому не викладе до ладу, як повинна виглядати допомога з її боку?

Чекає, що Романик скаже що-небудь конкретне. Ладна повернутися з ним з-під брами і ще раз повторити пройдену дорогу, аби лише дізнатися чогось певного про свою участь в долі Маркіяна.

Романик не виявляв наміру повертатися ще раз в сторону міста, тим більше, що по вулиці Легіонів рушили валки селянських возів, здіймаючи неймовірну куряву.

Перед брамою на вулиці Куліша схопив Нелю за руку і по-чоловічому стис її.

— Незабаром розпочнеться процес Маркіяна, а потім і ми почнемо з вами діяти. А поки що настроюйте себе, гарна панно, на те, що ви будете співпрацювати з нами.

— З вами?

— Я ще не такий дурень, щоб на себе «ви» говорити. З організацією. Я думаю, що вам не треба багато пояснювати, що таке ОУН.

— Чула, — півголосом промовила Неля, перемагаючи страх. Боялася не за своє життя. Боялася, що може раніше втратити Маркіяна, ніж встигне допомогти будь-чим йому.

— Чого ж ви ніби сторопіли?

— Я?

— А хто? Польський ксьондз? Я ще повинен вас попередити, що відтепер треба тримати язичок за зубами, бо інакше… Пощади не буде.

Попередження чи погроза? Мабуть, одне і друге.

— Але чому аж після процесу, ви кажете? Тоді і так усе пропало. Мені здається, що коли і є якась можливість допомогти йому, то тільки тепер, доки ще його не засудили, не вивезли з Нашого.

— Ви так вважаєте? — сміється з неї у вічі. — Я радив би вам, паннунцю, менше метикувати на цю тему і взагалі не тикати свого гарного носика в цю справу. Відразу після процесу його не вивезуть. Потім буде ще одна така справа, де Маркіян виступатиме як свідок, а ви як підсудна. А ще потім, можливо, обоє будете на волі.

Нервові сльози захитують Нелі світ. Не допитується, яким це чином опиниться вона в ролі підсудної. Задовольняється тим, що, можливо, згодом будуть обоє на волі.

— Про деталі ще поговорять з вами.

— Скільки йому загрожує?

Романик встромляє в неї очі, наче збирається її загіпнотизувати.

«Позер», — відразу облітає з Нелі попередній страх.

— За участь у вбивстві політичного діяча і зраду найяснішій Речі Посполитій Польській — шнурок. Навіть не куля, а вульгарний шнурок. Ви чого зблідли? Не здумайте мені хляпнути тут… Але, ви чуєте, шибеницю замінять йому на досмертну тюрму. Дякуйте бозі, що не попав під воєнно-польовий суд. Ходили би-сьте тепер у подвійній жалобі. Але з вас ще романтична панніца!

— А адвокат? Хто його боронитиме? Не могла б я з адвокатом переговорити?

Романик демонстративно всуває руки в кишені штанів.

«Дурень, сподівається, що це мене буде шокувати». Високий, кудлатий, на широко розставлених ногах, сходив на клоуна.

— Т-те-е. Можете поговорити з адвокатом, якщо він взагалі схоче говорити з вами. Він вас спитає перш за все, в яких ви взаєминах з арештованим, а що ви йому скажете? Ким вам доводиться Маркіян Івашків? Скільки вам не шкода грошей на нього? — невідомо, на адвоката чи Маркіяна.

— В мене зовсім нема грошей.

— Зате у вашої мамці…

— У мами теж нема.

— Якраз я вам повірю! На всякий випадок є ще швагер доктор Безбородько. Якщо притисне («хто? що?»), не бійтеся, гроші знайдуться. Запевняю вас.

Неля мовчить, піднявши брови. Думає, як би їй чимскоріш дістати адресу адвоката і відв'язатися від цього грубіяна. А може, могла б трохи грошей випросити у коханого доктора Гука? Єдина людина, в якої не соромно було б просити.

— То старий чоловік, — торочить Романик далі, — і я боюся, що такі екзальтовані панєнки можуть припасти йому не до густу[89]. Спортик, панно Нелю?

— Для мене це не спорт, пане Романик.

— Серйозно? А це я тільки хотів почути від вас, панно Нелю.

«Як він мене ловить на кожному слові!»

В канцелярії Неля адвоката не застала. За маленьким столиком під стіною сиділа чубата блондинка з губами серденьком і, висолопивши язичка, спилювала мініатюрним пильничком нігті на руці.

— Де пан меценас?

— Дома. Тобто, можливо, дома. (Друкарка, як видно, була привчена точно висловлюватись).

— Сьогодні не буде в канцелярії?

— Цього ніколи не можна з певністю сказати.

— А яка приватна адреса пана меценаса?

— Чи справа аж така нагла?

— Так. Дуже.

— Тоді Глинчарська, 43.

— Дякую. До побачення.

Глинчарська? Глинчарська… Де це може бути? А, попри старе єврейське кладовище вгору, ліворуч цегельні.

Виявилося, що від цегельні треба ще йти шмат дороги вулицею. Скісною, бо стежка ліворуч була ще з весни заорана.

Будинок, позначений номером 43, був вузький, але вгорі поширювався критими і відкритими балконами, обсадженими центуріями так, що здалека справляв враження великого вазона. На жаль, вхід до нього був анітрохи не поетичним, крізь дірку у дерев'яних сходах, що вели до квартир з балконами, не вихиляючись за поруччя, можна було побачити всю перспективу сходової клітки.

Бруд, який тут панував, належав до категорії тих понять, що їх конкретно не можна собі уявити.

Неля подзвонила в потрібну їй квартиру.

Двері відчинила молода жінка на останніх місяцях вагітності, з підпухлими очима і роздутим носом. Відразу якось до смішного незграбно загородила своєю дебелою фігурою вхід досередини. Сама вона вся опливла жиром.