Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 27

Бичована страхом, вискакує на вулицю знову (господи, як це скоїлося, що вона недалечко свого дому), взуває черевики і біжить, придержуючи рукою ті нещасні брязкальця на грудях.

Перед брамою свого дому знову знімає черевики, щоб не зацокали на кам'яних плитах (ану чоловік уже в хаті!), і потихеньку, обійшовши хату, добирається досередини через задні двері.

Пані Франя мала велику ласку в королеви небес.

Чоловіка не було дома, хоч і вибила година його повернення.

Витерла наборзі, чим попало, ноги, шуснула у вбранні під ковдру і… насамперед дала вгомонитись страхові в собі.

Часину полежала, аби просто серце почало нормально битись. Потім роздягнулася, розпустила, як звичайно на сон, косу, зогріла і чоловічу половину постелі, як мала у звичці, продрімалася навіть, а чоловіка як нема, так нема.

Нагло її зморозила страшна думка: а може, той убитий посеред дороги — то її чоловік?

Ох, чому не придивилася йому ближче? Навіть не може сказати, в чому був одітий.

Вже готова знову одягатися і бігти на вулицю Вузьку (з чоловічого дому вийде, а не з постелі коханка), коли розсудок здержує її, ніби хто осіпнув за спідницю: за що мав би хтось відбирати життя її чоловікові? Кому міг він, скромний залізничник, стояти на заваді?

Ні, не може такого бути, — проганяє від себе страшну, безумну думку, — її Ясьо… живий і здоровий, а тамта смерть — чиєїсь іншої жінки нещастя. Вона, Франя, непричетна до неї. Вона взагалі поняття не має про те, що на вулиці Вузькій вбито людину. Звідки мала б про це знати? Адже звечора поклалася в постіль і дожидала свого чоловіка з роботи…

От зараз і Ясьо надійде. Тільки що не чути цокоту його кованих обцасів по кам'яних плитах, якими викладена доріжка від брами до ганку.

Може, відпроваджував когось з товаришів зміни та й стоїть з ним на роздоріжжі, докурюючи цигарку. А можливо, затримав його для чогось черговий по станції, як то уже було раз, коли переходили з зимового на літній графік. Годно бути і таке, що трапилась якась тяганина з безбілетним пасажиром. Понаплоджувалося тепер різної батярні[58], охочої заяцювати по залізницях.

Та все ж таки де Ясьо?

За вікном починає мутніти. Скоро з того сизого, передранкового туману зачервоніється Монастирська гора, а на мості задуднять вози.

Відкинула ковдру, вискочила з ліжка, бо несила було довше лежати. І добре, що схопилася, бо щойно тепер замітила, що спідниця на бильці крісла вся у реп'яхах.

Прибралася, пригладилася, обслинила зашкарублі губи, перехрестилася і вийшла надвір.

У сизому холодному світанкові ніч танула перед очима. Божі ліхтарики — зірки — гасли одна по одній. В місці, на чубчику Монастирської, звідки сходитиме сонце, закривавився крайчик неба. Місяць на небі зблід і став прозорим, ніби з бібули[59]. На сусідських дахах, на листках капусти, на лавці біля вишні, на павутині поміж галузками порічок, на низькій щетині кінського рум'янку, на подвір'ї біліє срібляста роса.

Свіжо. Холодно і — пусто.

Люди ще сплять.

Бабина казка. Аби чимсь зайнятись, іде Франя відчиняти курник і будити курей: «А уш… а… уш!..»

Сполошені, сонні кури позіскакували з бант і, не знаючи, що діяти о цій порі, почали чубитись поміж собою. Між розсварених жінок вмішався півень, наробив галасу, дав прочухана одній-другій, що попалася ближче під дзьоб. Тоді, пожуривши незгідливих, злопотів крильми, вискочив на пліт і, розпростерши свої пишні зеленкувато-сині крила, закукурікав на всю Мнихівку.

Дурна затія з курми подіяла заспокоююче на Франю. І в гадці не мала тепер, щоб той мертвий на Вузькій був її Яськом. Коли б, сохрань боже, притрапилося яке нещастя з її чоловіком, то до цього часу вже десять разів дали б їй знати. Залізниця має свої телефони та різні телеграфи, а на станції в Нашому немає людини, яка б не знала, де живе Качуровський, який недавно оженився.

Тим більше, що їх дім новий і виділяється серед довколишніх халуп, наче молода серед вінка дівчат.

Певна була, що чоловік її живий, лише палила її цікавість: де він тепер? Коби хоч знати: чи в Нашому, чи десь далеко від нього?

Передчуття не завело Франі. Її чоловік був живий і здоровий. Саме в тому часі, коли вона побивалася в думках за ним, він сидів на лавці у приміщенні чергового поліцейської комендатури.

Випадковим збігом обставин він був другою, а для поліції першою особою, яка побачила трупа на вулиці Вузькій.

Повертався він перед другою вночі додому, коли посередині вулиці Вузької, якраз у тому місці, де починається стежка в поле, побачив, що щось бовваніло посеред дороги. Спочатку взяв оте невиразне за стовп. Буває, нікуди правди діти, що возять з тартака дерево на фільварки і «гублять» на умовлених місцях, а з ким домовлено, той і знаходить «згубу».

Коли підійшов ближче, — повинен чесно визнати, як годиться свідкові, що якраз на ту пору місяць зайшов за хмару, — побачив людську голову і розкинені хрестом руки.

Людина!

Перший відрух був допомогти лежачому. Кинувся до нього, але, заледве діткнувся голови, відразу зрозумів, що тамтой мертвий. Для впевненості повів рукою по обличчі. Було холодне і стужавіле. Стало моторошно. Оглянувся позад себе. Ні знаку живої душі, ні одного світелка, як далеко око сягає.

Що діяти?

Обійти труп і податися додому, як би нічого не здибав і не бачив. Хто буде знати, хто видасть його, коли навкруги ні знаку живої душі? Тим більше, що вбитий не нагадує йому нікого з нашівців. Та й вбивство, видно, не з грабунковою метою, як свідчить годинник на руці покійного. А якщо не грабіж, то, безумовно, політика, а навіщо йому, залізничному кондукторові, встрявати в таку паскудь, як політика?

Пішов би додому під теплу ковдру, якби не згадав своєчасно, що на чолі покійника залишив відбитки своїх пальців. Тепер уже не мав іншої ради, як податись до комендатури і зголосити, що так і так, на вулиці Вузькій, якраз проти пільної стежки, лежить мертва людина.

На комендатурі було темно. Світилося лише в першому вікні від входових дверей. Самі двері були зачинені внутрі. Мусив довго стукати, заки двері відчинилися перед ним. Заспаний молодий ще поліцай, позіхаючи, не дивився на Качуровського, а заглядав поза його спину. Може, думав, що Качуровський привів кого.

— Що там?

— На Вузькій посеред дороги вбита людина.

— А ви звідки знаєте, що вбита? — поліцай пригладив розчепіреними пальцями чуприну, стягнув пом'ятий кітель, взагалі привів себе у службовий вигляд.

— Бо мертвий.

— Це не ваше діло. Від цього є лікар.

— Та про мене! Я зробив, як мені сумління наказувало. Доніс вам, а там не моя справа. Я пішов.

— Стати! Куди пішов?

— Додому. А куди інакше?

— Документи!

— Які документи? А тепер що — війна, аби я документи носив при собі?

— Як нема документів, то сідати і чекати, аж пан комендант прийде.

— А навіщо я здався панові комендантові?

— Мовчати! Перший раз в поліції?

— Аби ви знали, що перший, і дай боже, аби останній.

— Відразу пізнати. А тепер сидіти спокійно і не перешкоджати мені, бо я буду до пана коменданта дзвонити.

О другій ночі нелегко додзвонитись і до самого коменданта поліції. По-перше, телефоністка на пошті заснула першим непробудним сном. (Добре ще, якщо її тапчан в тій самій кімнаті, що апаратура). По довгих ефірних перипетіях вдалося діжурному подзвонити на квартиру коменданта, який у свою чергу заснув смачно. Щастя, що пані комендантова мала слабший сон і кращий слух, бо тільки цим прикметам можна завдячити, що комендант нашівської поліції своєчасно дізнався про вбивство на вулиці Вузькій.

— То я вже тепер можу іти, — підводиться Качуровський, коли діжурний відклав телефонну трубку.