Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 17

Неймовірно, як заспокоїли і відразу якось переконали отця Сидора слова Зоні. Устами дітей глаголить правда. З усіх п'яти дочок покійного Аркадія ця найбільше успадкувала з його характеру, хоч і кажуть, що ніби Катерина найбільше подібна до батька. Покійний мав від бога природжений талант у крайньо-безвихідному становищі подати єдино правильну можливу розв'язку. Яка невіджалувана шкода, що так скоро покинув він нас! Як придалася б йому, Сидорові, його влучна порада: кінчати будівництво задуманої цукроварні чи купувати кам'яницю у місті!

Встав і пересів поближче до Клавди.

— Як кузина гадає — є сенс купувати будинок у місті?

— В місті, Сидорку! Тільки в місті! — відразу пожвавіла Клавда, начеб Ілакович пропонував їй спілку у купні. — Але не в зафайданому Нашому, а у Львові, наприклад. Тепер, кажуть, будують там доми спеціально для продажу, розумієш, будівельні компанії… новий вид гандлю… Та ті скоробудови песької лаби варті. На партері… хі-хі-хі, чути, як чоловік з жінкою спить на третьому поверсі… А взагалі, кузенчику, треба чимскоріш виносити патинки з села.

— А кузина заявляла, що не боїться жодних розрухів, — хотів Ілакович перевірити, наскільки слова Клавди були продумані.

Тітка Клавда покосилася на нього з-під обвислих повік:

— «Заявляла»! А то мені подобається! Ловите всі ви мене на слові, як ту блоху… А ти хочеш, щоб тітка Клавда паніку ширила? Я тобі скажу, бо маю давню слабість до тебе… я тобі скажу, а ти собі як хочеш. В переломових часах завжди безпечніше у місті, чим на селі; Хоч перші бомби так і падають на місто… тільки місто! Львів, Тернопіль, Станіслав, лише не паршиве Наше…

«Якщо місто, то без Сулімана не обійдеться. Чого я сьогодні якось так тупо думаю?»

І згадався отцю Сидорові один приклад з психології на розвій нервової системи у курей. Курку заганяли у місце, огороджене з трьох боків сіткою. По той бік чолової сітки насипали зерна. Курка старалася весь час пропхати голову крізь сітку, щоб дістатись до зерна. І тільки випадково знайшовшись коло крайнього стовпа сітки, вона оббігла його і допалася до зерна.

«Чи не б'юся я часом у сітку, як та експериментальна курка?»

Почав збиратися до відходу.

— Ідеш уже, Сидорку? Чого так раптово? Посидів би ще з нами… розповів би, як там Наталя мається…

— Наталя не почувається зовсім добре, і тому мені треба додому, — сказав правду тільки наполовину. Гнало його звідціль, щоб знайти когось, хто міг би дати йому конкретну авторитетну відповідь: закінчувати цукроварню чи купувати кам'яницю у місті?

«Якщо місто, то Суліман, але — чи варто?»

Під першим враженням Зониних слів начеб успокоївся, але тепер знову повертався до нього сумнів, чи у маклера справді стопроцентне психічне здоров'я?

Його поведінка, а потім ті нескромні, можна сказати, образливі для родини Річинських натяки після того, що почув про маклера від Гелі, видалися йому міцно підозрілими.

Ніколи отець Сидір не вимагав від старших людей, щоб його цілували в руку, а тим паче від іновірців, але так трясти його рукою, як це дозволив собі маклер, — теж недопустима річ.

Проте Геля щиро хвалила його. Казала, добрий для їх родини. Якщо він справді такий відданий родині покійного Аркадія, то, може, є смисл йому, Сидорові Ілаковичу, як близькому родичеві цієї родини, входити у гандлеві стосунки з Суліманом?

Геля має рацію, коли каже, що Суліман не може бути нечесною в інтересах людиною хоч би тому, що Аркадій до останньої своєї години водився з ним.

Дійсно! Хіба Аркадій з своїм даром проникати в найглибші тайники людської душі не розкусив би давно маклера?

Суліман! Тільки він — тепер це стало ясним для отця Сидора. Мав такий настрій, що готовий був під будь-яким приводом сам зайти на квартиру маклера. Та тільки вийшов від Гелі, коли нагодилася йому пані Вільчинська, видавець і редакторка нашівської газети «Нова жінка».

Коли б хтось і не знав її професії, однаково назвав би її редакторкою або в менш правдоподібнім випадку інспекторкою «Рідної школи». Пані Вільчинська не була ще стара, але вже й не молода. Мала щастя бути русявою, тобто з природи позолоченою таким кольором, що найкраще маскує роки. Була в тому віці, коли жінка в принципі примирилася з надходженням старості, але в межах пристойності старається, оскільки вдасться, відсунути її від себе. Не можна було назвати її гарною, але не було нічого в її великому блискучому обличчі і короткозорих, трохи булькатих очах такого, що відштовхувало б від неї. Середнього (який, зрештою, найбільше до лиця жінкам!) росту, відповідно до своїх років заокруглена, мала пропорційну фігуру і живий рух, як говорилося.

Порушалася з такою невимушеною грацією, що приємно було дивитись, як та жінка переходила багнисту вулицю чи втікала перед авто. Було, безперечно, було щось у тій пані Вільчинській, що псувало нерви чоловікам. Доводиться дивуватися, чому така пікантна (звичайно, це стосується часу минулого) жіночка залишилася неодруженою. Найпевніше — у молодості перевернула собі голову емансипаційними ідеями, а пізніше, коли опам'яталася, було вже запізно.

— Цілую ручки пані редакторці!

— Моє поважання, отче канонік. Добре, що я вас зустріла. Мені казали, що ваша пані готовить якісь незвичайні повидла з бузини. Якщо б це вам не було тяжко, то я дуже просила б передати вашій пані, щоб вона була така ласкава і надіслала до редакції «Нової жінки» рецепт того повидла. Не забудете, отче? Може, пані Наталія захоче при рецепті подати і свій повний адрес… це для газети має велике значення… побуджує довір'я до написаного… являється як би гарантією для написаного, — пояснювала фахово.

— На жаль, пані редакторко, моя жінка щось прихворіла…

— О, дуже жалкую, — підтінені делікатно брунатним олівцем брови піднялися вгору поза бережки пенсне. — А що, власне… долягає пані Наталі?

— Ми ще не були у лікаря. Моя жінка не переносить того роду візити. Це зрозуміло, коли зважити, що дотепер сама лікувала половину села. Відколи ми одружилися, я — признаюся — не пам'ятаю її важко хворою чи хоч би поважно хворою… грип, якась жолудкова недиспозиція, ангіна, і все… Я думаю, що і цим разом нічого поважного…

— Будемо надіятися, отче канонік.

— А щодо тих повидл з бузини, то, оскільки я орієнтуюся, це винахід моєї невістки. Прошу тоді до неї безпосередньо звернутись. Може, послухає…

— Мене теж не послухає, отче канонік, — відгадала його думки редакторка. — Молоді ігнорують нашу газету. Вважають її замало модерн. А я собі думаю, що коли вони доживуть до нашого віку…

— Пані редакторці ще не час про вік говорити…

— Ах, отче канонік, отче канонік! Як мало тепер галантних мужчин… Я свідома, що це тільки комплімент, але він усе ж таки приємний. Айн веніг шмайхлерай шмект дох…[49] Я рада, прошу мені вірити, що немає в мене дочки, а то б я напевно на нерви розхворілася від грубіянства сучасних кавалерів. Нема то, прошу отця, як наші давні старі часи…

Отець Ілакович залишився глухим на виклик молодички. Під інший настрій пожартував би собі з нею на тему давноминулих днів, але тепер мав забиту голову своїми інтересами: цукроварня чи кам'яниця у місті? Вільчинська не була особа, до якої можна б звернутися за порадою в цій справі, проте, аби змінити тон розмови, дістав з кишені реверенди «Волю Покуття» і простягнув газету редакторці:

— Пані редакторка читали?

— А, «Воля Покуття»! Знаю. Бачила. Ще не читала. Кажуть, але це поки що не підтверджене ще… кажуть, що мовби під плащиком консолідації людей доброї волі проти польського уряду мають скриватися замасковані комуністи…

— А я не сказав би, що так дуже замасковані, пані редакторко. Вистачить прочитати ось — пасквіль проти католицької церкви… а взагалі газета називає себе демократичною. А вони, — хотів підкольнути редакторку, — не будуть вам конкуренцією, бо, бачу… завели в себе «Добрі господарські ради». Ще, чого доброго, заведуть у себе «Жіночий кутик»?