Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 11

— Пані добродійка Річинська добра людина, дай їй боже здоров'я! Як вона ладна віддати дочку за комуніста, то чому не має дати за єврея? Хто страшніший для ксьондзів — більшовики чи євреї? Мені щось здається, що «товариші»… Мені, темному маклерові, так здається, а що на це панна, пардон, пані Катруся?

Провокація увінчалася успіхом. У маклера почалося маячіння. О господи, якщо ти допоможеш мені, кожної п'ятниці до кінця життя служба божа до серця Ісусового.

Не дивувалася ані не сумнівалася словам хворої людини.

— Суліман знає, що одна з моїх сестер виходить за комуніста? А котра саме? Мені було б дуже цікаво знати. Зоня, Оля а чи Слава?

Суліман перемінив вираз обличчя. Очевидно, видалося йому щось підозрілим в інтонації голосу Безбородькової. Допитливо глянув на Безбородька, потім на Катерину.

— Пані Катруся строять собі жарти, а то справа поважна…

— Що… що поважна справа?

— Пані Катрусі аж треба говорити? То я мовчу. Аби лише не плакали ті, що сміються тепер. — Його гарні очі блисли зловіщо. — Пані Катруся в одному дуже помиляється. Суліман ще при здоровому розумі й знає, що говорить.

Катерину пройняв страх: невже ж він відгадав її думки?

— Суліман, будемо говорити відкрито.

— Ну, ну, — посміхнувся він, — пані Катруся вже рік цілий лякають відкритою розмовою, а я не можу її дочекатися… Що значить — відкрито чи замкнуто? Я щось не дуже розумію… Ну, ну, я слухаю…

— Може, це буде вам неприємно, але треба дивитися правді у вічі. Ви, крім усього іншого, застарі для Нелі. Вона може вам у дочки годитись. Вона може гидуватись вас… і воно напевно так…

Катерина ужила аргументу, яким колись хотіла завдати смертельної рани Безбородькові. Як у той туманний ранок після пошлюбної ночі, так і тепер замкнула очі з страху за свою сміливість.

«Він зараз кинеться на мене, а той йолоп навіть не здогадається стати в моїй обороні».

Коли після хвилі страшного очікування розплющила очі, то побачила на обличчі маклера замість гніву відблиск великого душевного задоволення.

— Пані докторова дивується, що Суліман щасливий? Я не буду багато говорити. Я лише скажу, що на моїм місці пані Катруся теж була б така сама. Суліман може щасливо посміхатись, бо Суліман — ша! — щось знає. Один тільки Суліман знає, і то добре. Йой, то дуже добре.

Він потер з задоволенням руки, а в Катерину знову почала вступати надія, що, може, господь таки змилосердився над нею і відібрав йому розум. Господи, воля твоя пресвятая, дай так, щоб це було правда.

— А що Суліман знає? — спитала ласкаво, довірливо заглядаючи йому у вічі.

— Я знаю те, що знаю. А чого пані докторова така цікава? А може, то мій секрет? Я не хочу, щоб через мої секрети пані докторовій голова боліла. Я скажу… Ну, я знаю, що я був колись Нелюсьці гидкий. Пані докторовій подобалося це слово сказати до мене — «гидкий»? Я так не сказав би пані докторовій, хоч би воно й було правда. Я був страшний Нелюсьці. Вона воліла кляштор[33], чим мою любов, але тепер, хай пані докторова уважно слухає, все перемінилося. І тому Суліман щасливий.

— Та що ти, жінко, слухаєш теревенів… Хіба ти не бачиш, що маєш вар'ята перед собою? Бреше він тут усе… ану-бо, забирайтеся, аби мої очі вас більше не бачили! — зірвався розпашілий (Катерина вперше замітила, що в нього трусяться руки) Безбородько, вказуючи маклеру рукою на двері.

Суліман не те що не встав, але навіть пози не перемінив.

— Ви були почервоніли, а тепер так поблідли, що мені аж страшно за вас. «Нур нішт раптім»[34], — казав мій покійний тато. Мені не так вже приємно у вашому домі. Я можу піти, але нащо, аби ви бігли завертати мене? Нащо? Ой пане доктор, а я колись думав, що доктори — то самі мудрі люди і… ніколи не хворіють на нерви… Таке дурне я колись думав собі… Вам хочеться, щоб то була неправда, що Нелюська стала прихильна до мене? А що Суліманові робити, коли воно таки так… таки правда?

— Ха… ха… — засміявся роблено Безбородько, — ви мене бавите сьогодні, Суліман! Ви подобаєтеся Нелі? Та ви подивіться у дзеркало… на своє обвисле, як у старого собаки, лице… на свою фігуру з профілю… і тоді будете говорити.

— Я не потребую дивитись, бо я те все знаю. Гарно то виглядало б, якби чоловік не знав самого себе? Я ніколи не думав, пане доктор, що ви так мало людей знаєте. Ви вчений чоловік, студіювали у Відні, займалися там, як мені казав покійний Аркадій, різними високими речами — і так зовсім не знаєте людей? Ви не знаєте такого прикладу з історії, літератури, ну, з кіно, з театру, що дівчина може бути прихильна до старшого чоловіка? Ну, до старшого чоловіка тому, що він серцем шляхетний? А роман вашого Мазепи з Мотрею? А «Хам» Ожешкової? А у німецького письменника… зараз я згадаю… ви його напевно знаєте… о, у Гауптмана є теж така річ. Ну, що то? Я, задрипаний єврей з задрипаного Нашого, маю пана доктора літератури вчити?

— Слухайте, Суліман, — Безбородько зробив кисло-презирливу міну, — що городите дурниці, з яких кінь сміявся б! Ті випадки в літературі чи кіно… та ви знаєте? — там романтичним дівчатам заімпоновує або шляхетність старшого мужчини, або його розум чи відвага. А чим можете заімпонувати ви Нелі? Ви на старість сказились до решти! Та ви брудний не лише фізично. Ви своїх лахів не скидали з себе, відколи їх наділи. Та що там одяг? Ваші руки… ваша душа брудна! Хто ви такий? Звичайний шахрай, та й тільки? На чому ви доробилися маєтку? На чесній праці?

— Що значить — на чесній праці? А з ким я мав діло? Я вас питаю, пане доктор, з ким я мав діло? З чесними людьми? Хто був мої клієнти, ну? Картограї… панєнки, що заскоро бавляться у тата і маму… дами з вищого товариства, яким набридали рідні чоловіки… сині птиці, які хочуть з олова робити золото й потребують трохи капіталу для цього. Я вже не говорю про панєн, що полюють на женихів на становищі, ні про панів на становищі, які хочуть, щоб їм створити славу багатих. Ні, правда, з ким я мав діло? А для Нелюськи я буду завжди добрий. Ух, який буду для неї добрий! Вона буде королевою в мене!.. — він усміхнувся широкою блаженною усмішкою і з напівзаплющеними очима хвилину тривав у своїм намріянім щасті.

Привів його до тверезості сміх Безбородька.

— І ви думаєте добротою звоювати дівоче серце? Ви? — Безбородько тицяв у нього пальцем. — Ви? Рафаїл Суліман? Та я бачу, що ви вже зовсім з'їхали з розуму, а не тільки трохи, як мені казали…

— А я хіба перечу? — Суліман за кожним разом, як наближався до нього палець Безбородька, подавався взад, заслоняючись характерним рухом руки. — Я не перечу. Я перечу інше: нащо мені завойовувати Нелюсине серце, коли я його вже собі з'єднав? Я собі маю її серце, як маленьку пташку.

— Яку ви хочете укоськати золотим зерном? Ха… ха… Ви, попри всю свою хитрість, ще й великий простачок, Суліман. Якраз моя швагерка найменше полакомиться на золоту пшеничку. Я бачу: ви її зовсім не знаєте.

— Ви мені будете казати, що я не знаю Нелюськи? Мені робиться весело від такої балаканини. Пане доктор Безбородько, якби я не знав, яка Нелюська, то я, перепрошую, віддав би її вам, а не женив би вас на панні Катрусі.

Вирвалося це несамохіть Суліманові чи слова ці становили текст ролі, яку грав у дуеті з Катериною, Безбородько не міг збагнути. Злякався не на жарти, як побачив побілілу, наче мертвець, Катерину. Лице її в одну мить вкрилося коричневими веснянками, що вчинило її ще більш відразливою.

— Хам! — кричала не на Сулімана, а на Безбородька. — Хам! Хам!

— Вийдіть, Суліман, — втомленим голосом попросив Безбородько, — пані докторовій щось нездоровиться.

Не встиг Суліман зійти з сходів, як Безбородько збіг за ним. При всьому презирстві й огиді, які мав до маклера, почував, що Суліман не чужа йому людина. Не вмів собі пояснити, що за непереможна сила (невже ж у гру входила особа Нелі?) тягне його до маклера.

Суліман пристанув на останній східці. Стояли око в око, як колись під верандою під час тризни по Аркадію Річинськім.