Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 104

— А я тобі кажу: стій із складеними руками чи махай ними, час однаково не стоятиме на місці. Я хочу тебе спитати, ти певний, що та зміна, якої і я не відмовився б, ти певний, слухай, що вона прийде ще за твого життя?

«Так само питав мене недавно Тарас Чиж. Вони вкладають у справу свій ідейний капітал і хочуть конкретно щось мати з того. Так, брате».

— А може, те нове прийде аж за життя твого внука? А життя, сину, одне. Про це стає тобі ясно щойно тоді, як те життя кінчається. Коли починається, ти думаєш: «Го-го-го! Яка довга не зорана нива переді мною!» А коли оранка наближається до кінця, ти оглядаєшся позад себе і думаєш, слухайте мене: «Якби я мав ще раз починати, то інакше орав би я тебе, нивко!»

— Ясно, тату.

Бачить старий, як неохоче слухає його син, і сам не знає, чим би прикувати його увагу до себе.

— Тобі все ясно, бо ти ще дуже молодий.

— Хочете сказати — зелений?

— Ні, я що інше хочу сказати. І не так сказати, як спитати. Ти скажи мені, але правду.

З задоволенням помічає, як син червоніє з злості:

— А ви мене багато разів піймали на брехні?

— Добре, добре… вже добре. Ти мене не так зрозумів. А може, я й не так висловився. Я хотів спитати тебе, але ти не шарпайся зараз. Як на твою думку, але так, сину, з рукою на серці, там, за Збручем… все гаразд?

— Я там не був, тату. Я не знаю, де точно правда, де брехня, і ви цього не жадайте від мене. Але вірю, що все, що там робиться, іде до кращого. Вірю, тату!

— Бо ти молодий, сину, а молодість, слухай ти мене, може вірити й всліпу! А я тобі скажу, якщо тільки половина правда, що пишуть…

— Брешуть, хочете сказати, тату?

— Най буде, що брешуть націоналістичні та всякі інші ундівські газети… якщо тільки половина в тому правди, що там чоловік непевний ні вночі ні вдень, що люди бояться сходитись поміж собою, що вистачить твоєму ворогові набрехати на тебе, аби ти вже світу божого не бачив, що брат не довіряє братові, а чоловік жінці, якщо тільки половина правди в цьому, кажу, то я, старий соціаліст, Йосиф Завадка, скажу тобі щиру правду, не хотів би такого тут…

— Бачите, тату, люди можуть робити помилки, але ідея залишається ідеєю. Можу вам тільки те сказати, що дотепер людство не породило благороднішої ідеї, ніж комунізм.

— Ідеї, синку, розраховані на сотні років, а людське життя коротке і дається людині раз.

— І тому треба прожити його так, щоб не було соромно вмирати.

— Е, слухай ти мене! Я хотів з тобою поговорити, як з сином, а ти мені берешся лекцію читати.

— Бо я не знаю, тату, чого ви таку розмову завели і чого вам треба від мене.

— Так, що б ти сказав, мені треба поговорити з тобою про… твою будучину.

Бронка розсмішив нехитрий батьків маневр.

— Та що вам таке на думку прийшло? Чи ви не думаєте мною журитися? Слава богу, подбали-сьте, що маю фах.

— Та воно-то так, але скажу тобі, слухай ти мене, що минулися ті часи, коли фах вже означав хліб. При теперішній конкуренції до фаху потрібно ще й спритності.

— Не гнівайтеся, тату, але чого як чого, а спритності вчитись у вас таки не стану.

— Тобі смішки в голові, а справа важлива, слухай ти мене. Роки йдуть, сину, і час би, як той казав, і за розум взятись. Трапляється, синку, одна оказія. Як тобі сказати? Така оказія трапляється раз на кілька людських життів, і коли ти її прогавиш, то я не знаю і навіть думати боюся, що б з цього могло б нічого не вийти. Все залежатиме від тебе, сину, і тому я говорю, що боюся за твою будучину. Я не знаю, як тобі сказати…

— Не мучтеся, тату, я за вас скажу. Філіпчук пропонує нам спілку.

— Так, — твердо сказав старий безкровними губами. — Так.

Бронкові до сліз стало жаль батька. Ще ніколи так яскраво не позначалася різниця віку і світогляду поміж ними, як цієї хвилини.

— І ви хочете, тату, щоб я пристав з своїм шефом до спілки? Я, що завжди воював з ним проти кривди і визиску друкарів, тепер мав би сам…

Йосиф жестом руки наказав синові вмовкнути.

— Чекай, чекай, прошу тебе, не гарячися. Вислухай мене до кінця. Я не вважаю, що це було б зрадою робітничої справи, якби мій син був справедливим, чесним у заробіткових справах, добрим для робітників принципалом…

— Ей, тату, таж-бо в тому й річ, що люди доти чесні та порядні, доки самі шефами не стають!

— Е, перепрошаю тебе, то собі якісь там люди, а то мій син! Мені не йдеться, повір мені, про заробітки! Я навіть не хотів би, щоб ти собі визначував більшу плату, як її мав би у тебе, скажім, майстер. Я навіть хотів би, щоб ти ті справи вирішував, так мовити б, колективно. Розумієш — кожному по його внеску праці у діло. Ти був би власником чи співвласником тільки формально, а фактично це був би кооператив.

— Ну добре, тату, якщо б це мав бути фактично кооператив, то чого вам так боляче залежить на тій формальності?

От, зажене тебе бенькарт[167] таким питаннячком у сліпу вулицю, а ти відповідай йому, як знаєш!

— Слухай ти мене, чи ти думаєш, що я забув, як він мене обманув з твоїм першим заробітком? Міг обіцяти, а пізніше сказати, що йому не хочеться дати, — і що я був би йому зробив? Але він обманув мене! Насміявся наді мною! А що я міг йому тоді зробити? Ти ж мав учитись у нього. Я був залежний від нього. Я змовчав, але сказав собі, що ще прийде коза до воза. І я таки дочекався, що прийшла коза. Пан Кость Філіпчук, фірма, як він каже на себе, просить мене, аби я напутив тебе на розум, щоб ти пристав на спілку з ним! Бронку, та чи міг я коли-небудь припускати, слухай мене, чи бодай снити про те, що Кость запобігатиме твоєї і моєї ласки? Ти не думай собі, що твій тато на старість з'їхав з глузду і надумав з сина-революціонера зробити капіталіста. Я, слава богу, ще при здоровій пам'яті і здаю собі справу, які можуть бути заробітки в українській друкарні. Але я хотів би, ти не повинен цього взяти за зле старому батькові, я хотів би, слухай ти мене, щоб мій син досяг того, чого батькові не вдалося. «Друкарня К. Філіпчука і Б. Завадки»!.. Другий раз така оказія не повториться, сину. І хто то міг подумати, що дуб так скоро спорохнявіє! І ще одно, Бронку. Правда, ми ніколи з тобою в таку бесіду не заходили, але, як той казав, колись треба і про це поговорити. Одним словом, треба тобі, сину, і про женячку колись подумати.

— Та… треба! У монахи записуватись не гадаю.

— О, це розумне слово! Філіпчук якраз натякав мені, що мав би для тебе дівчину.

Бронко спохмурнів.

— То ви, татку, маєте мене вже за такого нездару, що навіть сам собі жінки пошукати не може?

— То так говориться. Я не хочу, той, боже борони, тобі докорів робити, але ти вже раз пошукав собі сам жінки.

Натяк на Сташку недвозначний. Не подобається Бронкові така неделікатність батькова. Стримує себе, щоб не відповісти йому грубувато.

— У всякому разі, не просив я вас, щоб ви мене розженювали, і взагалі нема про що говорити.

— Но-но! — поплескує Йосиф сина по плечу. — Ти, бачу, вже надувся на тата. Ти не думай собі, що твій тато хотів би випхнути тебе за стару, криву, горбату, аби багату. Я не хотів тобі наперед нічого говорити, але тепер скажу. Я бачив ту дівчину. Видиш, кращої невістки й не бажав би собі.

— То ви не спитали мене і пішли оглядати дівчину для мене?

— А що було питати. Я ж знаю, що ти тепер вільний.

Бронко відчув гарячий приплив крові на чолі і щоках.

— Ви певні, тату, що аж так добре знаєте мої наміри?

— Гадаю, тато повинен знати, що син думає. Але чекай, ми з тобою про дівчину…

— Я теж мав на думці дівчину, лише не родичку Філіпчука. Добре старий лис комбінував собі, але з того нічого не вийде!..

— Як то, Бронку, ти… ти… кажеш «не вийде»? — загикується від великого хвилювання Йосиф Завадка.

— А так, тату, не вийде, бо це — неможливо.

— Чому неможливо? Чому? — задихається той від власних слів.

— Тому неможливо, що я мусив би сам собі в лице наплювати. Ану, спробуйте таке втнути, чи вам таке вдасться? — пожартував невесело, а по хвилі додав серйозно, майже урочисто: — Є, тату, рови, через які я не міг би проскочити… І ви мене вчили.