Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 52

— Е, — тільки махнула рукою мама, — це лише в казках Іван, селянський син, панів перехитрив і сам державою правив.

Ми тоді з чоловіком давай розповідати мамі про Радянський Союз. Говоримо святу правду, а мама слухає нас, і по її очах бачу, що не вірить.

— Та де там, — каже нарешті, — щось то все мені надто гарним здається, щоб могло правдою бути. Чи не берете ви часом на сміх мене, стару, або хочете заспокоїти, ніби дитину, цукеркою? Як то так, щоб народ прогнав панів, відібрав у них землю і сам почав її обробляти? А суд на те що сказав би?

— В тому і річ, мамо, що там суд народний.

— То, може, в селі чи містечку, а в великих містах?

— У самій Москві народ править, мамо!

— Як почую своїми вухами, як побачу своїми очима, тоді й повірю! — були тверді слова моєї матері.

Задумалася я тоді: а скільки в нашому селі чоловіків і жінок, що міркують так, як моя стара мати, скільки серед них ще таких, що не знають, на яку ногу ступити!

— Ти знаєш що, — кажу своєму чоловікові, — я щось надумала. Ти не будеш заперечувати?

— Як на добре діло — не буду! Ось тобі рука, що не буду!

— Так от, — кажу, — тепер ти більше пильнуй хату, а я піду по селу і буду ланкам роз'яснювати, як і що… Ти гадаєш, що то тільки одна наша мама плакала за панською ковбасою?

А мій на те:

— Он воно що! Виходить, що я сам на свою голову біду стягнув. Тепер, виходить, мені прийдеться дітей няньчити та за курми ганятись, а жінка моя піде по селу політику робити?

— Цить, — кажу, — іноді й жінка десятьох чоловіків заступить… А ти мовчи. Сам же ж обіцяв, що на добре діло не будеш заперечувати. Бюлетень за нашого кандидата під номером дев'ятнадцять?

— Дев'ятнадцять.

Пішла я поміж жінок, переговорила з тою-тамтою і бачу, що тут багато не вдієш. Одна хотіла б допомогти справі, та чоловіка боїться. Друга ніяк не може своїм розумом дійти до того, чого це їй, бабі, та в політику втручатись. Третя рада б з душею, та ні з ким дітей покинути.

«Ні, — думаю собі, — не підготовлені ще в нас жінки до громадської роботи».

Пішла поміж чоловіків, хитрощами зібрала їх разом (а ви знаєте, як у ті часи чоловіки неохоче слухали жінок?) та й кажу до них:

— А що б то було, сусіди гречні та чесні, якби ми панів обдурили?

— Га! — відповідають чоловіки. — То було б дуже добре, але як це зробити?

Питають і дивляться на мене, бо здогадуються, що я вже щось надумала.

А я тут і викладаю свій план:

— Як принесуть нам панські посіпаки в день виборів «одинки»[13], то ми берім всі до одного і мовчім. З тою «одинкою» дістанемося через десять кордонів уланів до виборчої дільниці, а перед самою урною, щоб ніхто не бачив витрясемо з рукава нашу «дев'ятнадцятку» й опустимо її в урну.

Сподобалася така думка нашим чоловікам, дарма що баба підказала її.

А я на те:

— Ми, напевно, перехитруємо отак пана, але, сусіди чесні, що це значить одне село? Ану ж, — кажу, — ідіть у сусідні села й поясніть, як треба чинити в день виборів, а там ті хай перекажуть своїм дальшим сусідам, а ті ще дальшим, так, щоб у день виборів ми всі до одного були у змові.

І тут послухалися чоловіки моєї ради.

Ще за день перед виборами прийшла в наше село звістка, що всі навколишні села організовані, як має бути! Народ муром стоїть за свого кандидата, так що наша перемога у виборах забезпечена!

Нарешті настав день виборів.

Люди повиходили з хат, поставали біля воріт (не дуже поспішали голосувати) і дивилися, хто перший іде віддати голос за пана. Аж бачимо: ідуть оті перші! І хто б, ви гадали? Піп з трьома своїми синами, а за ними поліцай, службовці економії, начальник станції, дехто з учителів і, звісно, наші дуки.

Повбиралися, черева повіддували — не йдуть, а сунуть лавою.

«Нічого, — думаю собі, — нічого». (Наші агітатори підрахували всі наші голоси, і зразу стало ясно, що за народного кандидата випадає не менше трьох чвертей усіх голосів).

Нарешті, десь з полудня, настав час і селянам підходити до виборчої дільниці. Пустили ми на перший вогонь найбільшу бідноту і поміж чесними людьми двох таких, що їли панську ковбасу. Тільки наближаються вони до виборчого будинку, тільки звертають у вулицю, де виборча дільниця, аж тут — гульк, валка озброєних уланів їм назустріч.

— Давайте, — кажуть, — зробимо ревізію, щоб хто з вас не підкинув нелегальну літературу у виборчому будинку.

Вони нібито роблять обшук, а тут тільки й роботи, що перевірити: «одинка» чи «дев'ятнадцятка» на виборчій картці.

Та ба! Кого не схоплять, у кожного в кулаці «одинка». А улани, як тільки помітять «одинку», зразу стануть такі чемні, ніби хто їх медом вимазав:

— Ідіть, люди добрі, ідіть, хай вас матка боска веде!

Так пройшла одна, друга, третя черга людей. А я все на чатах! Нібито гусей до води жену, ніби дітей шукаю та все біля уланів кручуся, щоб бачити, що робиться.

Аж ось уланам підозрілим починає здаватися, що наші люди так раптом присмирніли і всі віддають свої голоси за пана. Побачили ми це, зібралися на нараду та й вирішили: для замилення ока комусь з наших «дев'ятнадцятку» дати.

Почали радитись поміж себе, кому йти відкрито з «дев'ятнадцяткою». Зголосилися добровольці — хто сильніший, хто більше уланських палиць витримати зможе. І тут я не втерпіла, щоб і собі не взяти слова:

— А я від жінок піду, бо й так уже донесли панові, що я обізвала його хліб отруєним. Хіба він повірить тепер, що я йду за нього голос віддавати?

Не хотіли чоловіки, щоб я втручалася в цю справу, не хотіли, але я таки настояла на своєму.

— Що це, — кажу їм, — за патріотизм — тільки язиком молоти? А може, треба іноді за справу і на власній шкурі потерпіти?

Беру я «дев'ятнадцятку» в кулак і йду. Тільки підходжу до виборчого будинку, а тут мені один із шаблею заступає дорогу:

— Ти що, — каже, — розпускаєш вістки по селу, що пан хоче людей отруїти? Ти знаєш, що тебе за такі балачки чекає? Зараз, — каже, — обшукаємо тебе, чи ти під пахвою якої бомби не сховала?

Ніби бомбу шукає, а тут мені кулак розтулює, щоб подивитись, яка картка в мене. Тільки побачив «дев'ятнадцятку» — та цап її рукою!

— А це що?

— Як «що»? Самі знаєте. Виборчий бюлетень!

— Як бюлетень? Це ж не бюлетень, а комуністична бібула![14]

— Ти що, здурів? Всюди тобі комуністи ввижаються.

Він тільки замахнувся на мене шаблею, а я в крик!

Кричу з усієї сили, щоб притягти увагу до себе, а люди щоб тим часом повкидали свої бюлетені до урни. Вхопилася я за чужий пліт і думаю собі: затягнете мене на виборчу дільницю разом з цим плотом.

Та ба! Замахувалися вони на мене шаблями, доки замахувалися, а далі чую, як вперіщить котрийсь з них мене чимсь по спині! Тільки ікнулося мені і в очах жовті плями замигали.

«Тримайся цупко за пліт!» — наказую сама собі, бо вже бачу, чого вони хочуть.

Ой, трималася я за той пліт, доки свідомість за мене трималася, а далі пам'ятаю лише те, що опинилася я вже в приміщенні виборчої дільниці. Тільки-но я отямилась, голова виборчої комісії почав вичитувати мені:

— За влаштування бешкету у виборчому будинку, згідно з параграфом таким-то, статтею такою-то, засуджується Марія Криворучко (тобто я) на чотирнадцять діб суворого арешту.

Тепер уже й ви розумієте, чого я так цупко за пліт трималася?

Ох, як знявся галас, як знявся шум серед чоловіків, як знявся лемент серед жінок!

Але що уланам до людського лементу? Скрутили мені руки назад і збираються вести у місто. Страшно стало від думки про тюрму. Так страшно, що аж холодний піт мене обілляв. З усього мого роду досі ніхто в тюрмі не сидів. А тут ще й за дітьми серце кров'ю обливається. Навіть не прошуся, щоб відпустили попрощатися, бо знаю, що нічого не допоможе.

Чоловік привів би їх до мене, та, по-перше, не мають що на себе накинути (а тут зима ж люта), а по-друге, боюся, так боюся, щоб ті бузувіри дітей мені не поперелякували.